Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я вже простив, — нетерпляче вигукнув Мартін. — Легко прощати, коли прощати нічого. Ви не вчинили нічого такого, щоб вас треба було прощати. Кожен робить так, як сумління йому підказує. Так само я міг би просити у вас вибачення, що не шукав посади.

— Я бажала вам добра! — протестувала Рут. — Я не могла не бажати вам добра, бо кохала вас!

— То так, але, бажаючи мені добра, ви трохи не занапастили мене. Так, так. — Він стримав її спробу заперечити. — Ви трохи не занапастили моєї творчості, мого майбутнього! Я вдачею реаліст, а буржуазна культура не зносить реалізму. Буржуазія боягузлива. Вона боїться життя. Отож ви хотіли й мене примусити боятися життя. Ви прагнули замкнути мене в тісну клітку, нав’язати мені обмеженість, хибний вульгарний погляд на життя. — Мартін бачив, що в Рут наростає протест. — Вульгарність — нехай цілком щира, та все ж вульгарність — це основа всієї буржуазної культури та витонченості. І ви хотіли мене зробити одним із ваших, втовкти в мене ваші класові ідеали, класову мораль і класові забобони… — Він сумно похитав головою. — Ви навіть тепер не розумієте того, що я кажу. В моїх словах ви не бачите того змісту, якого я їм надаю. Для вас усе це чиста фантазія. А для мене це життєва правда. В найкращому разі мої слова вас дивують і бавлять, що от якийсь неотесаний хлопець, ледве з бруду виборсавшись, насмілюється судити ваш клас і закидати йому вульгарність.

Рут знесилено схилила голову йому на плече, а тілом її знову перебігло нервове тремтіння. Мартін з хвилину чекав відповідь, а тоді провадив далі:

— А тепер ви хочете відродити наше кохання, хочете, щоб ми побралися. Вам мене треба. Ну, а якби на мої книжки не звернуто уваги, — я б однаково лишився тим, ким е. І ви тоді не прийшли б до мене. Це всі ті чортові книжки…

— Не кажіть так, — перебила його Рут.

Її зауваження вразило Мартіна. Він прикро засміявся.

— Отож-бо! — сказав він. — У найкритичніший момент, коли на карті чи не все ваше щастя, ви так само, як і раніш, боїтесь життя і навіть гострішого слова.

Рут збагнула, що її зауваження було справді наївне, але все ж, на її думку, Мартін був несправедливий до неї, і вона почулася ображеною.

Вони довго сиділи мовчки. Вона поринула в розпучливі думки, а він замислився над своїм розвіяним коханням. Тепер Мартін розумів, що Рут він ніколи насправді не кохав. Він кохав не її, а ідеальну неземну істоту, що створила його уява, яскравий, світлий дух, що він його оспівував у любовних поезіях. Справжню міщанську Рут з усіма її міщанськими хибами й безнадійним баластом міщанської психології — цієї Рут він ніколи не кохав.

Раптом вона заговорила:

— Багато з того, що ви сказали, правда. Я справді боялася життя. Моє кохання було не досить сильне. Але тепер я навчилася кохати сильніше. Я кохаю вас за те, ким ви є, ким ви були раніше, кохаю навіть за те, як ви стали самим собою. Я кохаю вас за те, що ви не схожі на людей мого класу, за ваші погляди, яких я не розумію, але навчуся розуміти, я таки певна. Я віддам усе життя, щоб зрозуміти їх. Дарма що ви курите й лаєтесь, я й за ці звички кохатиму вас, бо це теж якась частка вас самих. Я ще багато чого можу навчитися. За ці ось десять хвилин я вже чимало навчилася. Вже те, що я зважилась прийти сюди, доводить, що я дечого навчилася. О Мартіне!..

Вона заридала й пригорнулась до нього всім тілом.

За весь вечір він уперше ласкаво обняв її. Вона відчула це й засяяла зі щастя.

— Занадто пізно, — сказав він і пригадав слова Лізі. — Я хворий… Ні, не тілом! Хвора моя душа, мій мозок. Все для мене втратило цінність. Усе мені байдуже. Якби це сталося кілька місяців тому! А тепер уже запізно.

— Ні, ще не пізно! — вигукнула вона. — Самі переконаєтесь. Я доведу вам. Я доведу, що моє кохання виросло, що воно мені дорожче за мій клас і за все в світі. Я зречуся всього, що шанує буржуазія. Я вже не боюся життя! Я кину батька й матір, і хай мої друзі паплюжать моє ім’я. Я згодна лишитися з тобою назавжди хоч бий зразу, згодна на вільне кохання, коли хочеш, і буду горда й щаслива. Якщо я раніш зрадила кохання, то тепер в ім’я кохання я зраджу все, що змусило мене колись його зректися.

Вона стояла перед Мартіном, і очі їй палали.

— Я чекаю, Мартіне, — прошепотіла вона. — Я твоя. Глянь на мене.

Як це чудово, подумав він, дивлячись на неї. Вона спокутувала всі свої провини, стала справжньою жінкою, зірвала з себе залізні пута міщанських умовностей. Все це чудово, велично, сміливо! Але що це з ним? Її вчинок ані не зворушив, ані не збентежив його. Він визнавав, що все цс чудово й велично, та й тільки. Замість пожежі пристрасті це викликало лише холодне схвалення. Його серце не відгукнулось, і в крові не зайнялося бажання. І знов спали йому на думку слова Лізі.

— Я хворий, дуже хворий, — сказав він, безнадійно махнувши рукою. — Досі я й сам не знав, що хворий так тяжко. Щось умерло в мені. Я ніколи не боявся життя, тож і гадки не мав, що колись ним пересичуся. А от життя так мене переповнило, що в мені не лишилось ніяких бажань. Я навіть вас не бажаю! Бачите, який я хворий!

Він відкинув назад голову й заплющив очі. І як дитина, побачивши крізь сльози гру сонячного світла, забуває своє горе, так і Мартін забув і за свою хворобу, і за присутність Рут, і за все довкола, захоплений спогляданням несподіваного видива — цілої стіни зеленого листя, пронизаного гарячим сонячним промінням. Але яскрава барва тої зелені не приносила полегкості. Сонце було занадто сліпуче. Аж боляче було дивитися, однак він усе дивився, і сам не знав чому.

Він опам’ятався, почувши торгання дверної ручки.

— Як мені вийти звідси? — жалібно спитала Рут. — Я боюся.

— Вибачте мені! — скрикнув Мартін, схоплюючись на ноги. — Бачите, я наче сам не свій. Я забув, що ви тут.—

Він підніс руку до чола. — Зі мною щось не гаразд. Я проведу вас додому. Ми вийдемо чорним ходом, і ніхто нас не помітить. Тільки вуаль опустіть.

Рут міцно вчепилася за його руку, поки вони йшли напівтемними коридорами та вузькими сходами.

— Ну, тепер я вже не боюся, — пробуючи звільнити руку, сказала Рут, коли вони опинилися на вулиці.

— Я проведу вас додому, — відказав Мартін.

— Ні, ні, не треба, — поспішилася вона і знов спробувала звільнити свою руку.

На мить Мартін зацікавився. Тепер, коли Рут уже нічого було боятися, її нараз пойняв страх, і вона якомога силкувалася позбутися його. Не мігши відгадати причини, він приписав це нервовості і міцніше взяв Рут під руку. Минувши півкварталу, він побачив коло одного будинку якогось чоловіка, що раптом шмигнув у під’їзд. Мартін уважно придивився до нього і, хоч незнайомець високо підняв комір пальта, усе ж пізнав у ньому Рутиного брата Нормана.