Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Брісенден подивився на нього зачудовано і жалісно.

— Ви ще такий молодий, Мартіне, такий молодий! Ви злинете високо, тільки дуже вже прозорі крила у пас, занадто ніжний пилок на них. Не опаліть їх. А втім, ви вже їх опалили. У своїх сонетах ви оспівуєте якусь спідничку. Це ж сором!

— Я оспівую кохання, не просто спідничку, — знов засміявся Мартін.

— Це філософія шаленства, — заперечив Брісенден. — Так думав і я, коли, сп’янілий гашишем, мандрував країною марень. Але стережіться! Буржуазні міста загублять вас. Згадайте оте крамарське кубло, де я зустрів вас. Це гірше, ніж помийна яма, у такій атмосфері не можна здоровим лишитись. Там задихаєшся. Там немає жодного порядного чоловіка, жодної порядної жінки. Усе це ходячі шлунки, що прикриваються високими ідеями…

Він замовк раптом і глянув на Мартіна. І враз, наче блискавка, його пройняв здогад. На обличчі його відбився подив і жах.

— І свої чудові любовні сонети ви присвятили цій блідій нікчемній самичці?

Мартін схопив Брісендена за горло і так трусонув, аж той зубами клацнув. Але, глянувши в очі своїй жертві, Мартін не побачив там жаху, а лише цікавість і диявольську насмішку. І тоді, опам’ятавшись, кинув Брісендена на ліжко.

Брісенден хвилину важко дихав, потім засміявся.

— Я був би ваш неоплатний боржник, якби ви витрусили з мене рештки життя, — сказав він.

— У мене останніми днями щось розладналися нерви, — виправдувався Мартін. — Сподіваюсь, я не заподіяв вам шкоди? Зараз приготую свіжий грог.

— Ах, ви, юний елліне! — вигукнув Брісенден, — Навряд чи ви знаєте ціну своєму тілу. Ви ж страшенно дужий. Ви молода пантера! Левеня! Ну, ну! Доведеться вам розплачуватися за цю силу.

— Що ви хочете сказати? — спитав зацікавлений Мартін, подаючи гостеві склянку. — От випийте й не гнівайтесь.

— Я хочу сказати, — Брісенден відсьорбнув трохи грогу і задоволено посміхнувся, — що вам не дадуть спокою Жінки. Вони докучатимуть вам аж до самої смерті, як докучали й досі, або я розуміюся на цьому не більше дитини. Душіть мене скільки хочете, я, однак, скажу те, що думаю. Це, безперечно, ваше перше кохання, але вдруге, заради Краси, появіть більше смаку. Що може вам дати дочка буржуазії? Облиште її. Знайдіть собі справжню жінку, палку, жагучу, яка б сміялася з життя і глузувала зі смерті, яка б кохала, допоки змога. Є такі жінки, і вони полюблять вас так само охоче, як і мізерні виплодні буржуазної теплиці.

— Мізерні? — обурено вигукнув Мартін.

— Атож, мізерні. Вони туркочуть свої плитні моральності, що їм натуркочено в голови, і бояться глянути життю в вічі. Вони любитимуть вас, Мартіне, але свою вбогу моральність любитимуть ще дужче. Вам же треба життя осяйного й безоглядного, спілкування з великими вільними душами, треба яскравих метеликів, а не марної сірої молі. 0, всі ці самиці скоро вам набриднуть, якщо ви, на лихо собі, довго житимете. Але вам це не загрожує! Ви не повернетесь до моря її кораблів, а тинятиметесь по залуплених містах, згниєте за живоття, і тоді прийде смерть.

— Що б ви мені не казали, мене все одно не переконаєте, — озвався Мартін. — Кінець кінцем, у вас промовляє ваш темперамент, у мене мій, і кожен має свою слушність.

Вони не сходились у поглядах на кохання, на журнали і ще багато в чому, але все ж відчували один до одного щиру симпатію, і в Мартіна вона була дуже глибока. Бачилися вони щодня, дарма що Брісенден не міг висидіти в душній Мартіновій кімнаті більше як годину. Він ніколи не приходив без пляшки, а коли вони обідали разом в ресторані, пив увесь час шотландське віскі з содовою. Він завжди платив за обох, і завдяки йому Мартін познайомився з усякими тонкими стравами, пізнав смак шампанського і рейнвейну.

Але для Мартіна Брісенден залишався загадкою. Цей чоловік з лицем аскета, попри всю немічність своєї плоті, прагнув насолоди. Він не боявся смерті й цинічно сміявся з життя, але, вмираючи, був закоханий у життя до останнього його атома. Він був одержимий бажанням жити, тріпотіти життям, «ворушитися тією жменькою космічного пилу, що мене породив», як він сам раз висловився. Він уживав наркотики і взагалі робив багато чудного, шукаючи гострих відчувань. Він розповів Мартінові, що якось три дні навмисне не пив води, щоб зазнати розкоші від заспокоєння спраги. Хто він був — Мартін так ніколи й не дізнався. Це була людина без минулого, яку в майбутньому чекала близька могила, а в теперішньому налила жорстока гарячка життя.

Мартін поволі, але все далі програвав битву. Хоч як він заощаджував, а все ж прибутків від «чорної роботи» не вистачало навіть покрити видатки. Костюм знову було заставлено, і Мартін не міг прийняти запрошення Морзів на врочистий обід у День подяки[40]. Рут не дуже була весела, дізнавшись про причину його відмови, та й Мартін сам був мало не в розпачі. Кінець кінцем, він дав їй слово таки прийти: він вибереться до Сан-Франціско і забере належні йому п’ять доларів у редакції «Трансконтинентального місячника», що дозволить йому викупити костюм.

Уранці він позичив у Марії десять центів. Простіше було б позичити їх у Брісендена, але цей дивак десь раптом зник. Минуло вже два тижні, як Мартін його не бачив і марно сушив собі голову, куди той міг подітися. За десять центів Мартін перебрався катером через бухту і, йдучи по Маркет-стріту, міркував, що то буде, коли йому не пощастить забрати гроші. Адже ж він тоді навіть не зможе повернутися до Окленда, бо в Сан-Франціско йому ні в кого роздобути ще десять центів на переїзд.

Двері редакції «Трансконтинентального місячника» були напіввідчинені, і Мартін уже збирався зайти, як раптом спинився, почувши голосну розмову.

— Та не в тому справа, містере Форде, — кричав хтось (Мартін знав, що Форд — це редактор журналу). — Я хочу знати тільки, чи збираєтеся ви мені заплатити? Безперечно, готівкою, і то зразу. Мені байдуже, які в журналу перспективи на той рік і які ваші дальші плани. Я тільки хочу, щоб ви заплатили мені за мою роботу. Майте на увазі, що поки я не одержу грошей, різдвяний номер до друку не піде. Бувайте! Коли розживетесь на гроші, приходьте до мене.

Двері рвучко розчинились, і повз Мартіна промчав якийсь чоловік; видно, дуже розгніваний, бо сипав прокльонами і стискав кулаки. Мартін вирішив трохи почекати і хвилин п’ятнадцять снував коридором; потім відчинив двері і ввійшов. Це вперше в житті він був у редакції. Візитні картки тут, очевидно, були не в моді, бо хлопчина-розсильний просто пішов у другу кімнату і сказав, що хтось хоче бачити містера Форда. Вийшовши, він кивнув Мартінові через кімнату і показав на редакторів кабінет, святилище редакції.

В кабінеті найперш Мартіна вразив страшенний безлад. Потім він помітив за столом ще не старого на вигляд чоловіка з баками, що цікаво до нього приглядався. Мартін здивувався, побачивши, яке спокійне його обличчя. Видимо, сварка з друкарем не порушила йому рівноваги.

— Я… я — Мартін Іден, — почав Мартін. «І я хочу одержати свої п’ять доларів», — хотілось йому додати. Але це він уперше мав розмовляти з редактором, і боявся вразити його своєю різкістю. Та на немалий його подив, містер 'Корд схопився з місця з вигуком: «Та не може бути!» — і и захваті почав обіруч трусити руку Мартіна.

— Ви не уявляєте, який я радий, що познайомився з нами, містере Ідене! Мені дуже хотілося побачити вас.

Він стояв за крок від Мартіна, захоплено дивився на Мартінів костюм, обтріпаний понад міру і придатний до ремонту, хоч складка на штанях, яку Мартін підправив Маріїним прасом, була бездоганна.

— Щиро кажучи, я не думав, що ви такий молодий. У вашому оповіданні стільки зрілих думок і розмаху, і сама ідея така глибока й продумана. Майстерне оповідання. Я зрозумів це, прочитавши перші рядки. Я мушу вам розповісти, як його вперше прочитав. Але пі, спочатку дозвольте познайомити вас із співробітниками редакції.

Ні на мить не змовкаючи, містер Форд спровадив Мартіна до загального відділу, де познайомив його із своїм помічником, містером Уайтом — маленьким вутлим чоловічком, долоня якого була так дивно холодна, мов його морозило, а ріденькі баки віддавали шовковистим блиском.

А це, містере Ідене, містер Ендс — секретар редакції.

[40] День подяки — американське національне свято в пам’ять перших колоністів Масачусетсу; відзначається щороку в останній четвер листопада.