Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Через кілька днів Мерієн знову прийшла до Мартіна, цим разом сама. Не гаючи часу на балачки, вона одразу ж почала гірко дорікати йому.

— Що все це значить, Мерієн? — сердито сказав Мартін. — Ти говориш так, немов соромишся своїх родичів, принаймні свого брата!

— Авжеж, соромлюся! — вихопилося в неї.

Сльози образи в її очах вразили Мартіна. Горе дівчини було цілком щире.

— Невже твій Герман так ревнує тебе, що навіть твоєму рідному братові не можна написати про тебе вірша?

— Він зовсім не ревнує,— схлипнула вона. — Він каже, що то… непристойне.

Мартін аж свиснув з подиву, потім видобув копію «Ворожки» й наново перечитав її.

— Нічого такого не бачу, — сказав він, передаючи сестрі рукописа. — Прочитай сама і скажи, де ти бачиш тут щось непристойне… Так ти, здається, сказала?

— Так він сказав, а він уже знає,— відповіла Марієн і бридливо глянула на рукопис. — Він каже, що ти повинен подерти на клапті цей вірш. Він каже, що не хоче мати жінку, про яку кожен може читати отакі вірші. Каже, що це ганьба і що він цього не стерпить.

— Слухай, Мерієн. Але це ж дурниці…— почав був Мартін умовляти, але раптом передумав.

Він бачив перед собою нещасну дівчину, розумів, що ані її саму, ані її нареченого не переконати, і хоч уся ця історія була безглузда й кумедна, вирішив скоритися.

— Гаразд, — сказав він і, порвавши рукопис на дрібненькі клаптики, кинув у кошик.

Мартін утішав себе тим, що це була копія, а оригінал уже спочиває в одній нью-йоркській редакції. Мерієн та її наречений ніколи про це не довідаються, і ні вони, ні він сам, ані світ не зазнають жодної шкоди, якщо цю гарненьку невинну поезію колись буде надруковано.

Мерієн кинулась до кошика, але раптом спинилась.

— Можна? — попросила вона.

Мартін кивнув головою і замислено дивився, як Мерієн збирала і засовувала в кишеню жакетки клаптики розірваного рукопису — речовий доказ успішно виконаної місії. Сестра чимсь нагадала йому Лізі Конолі, хоч і не мала того вогню й життєвого завзяття, що вразили його в дівчині, яку він бачив лише двічі в житті. Але вони були схожі одна на одну вбранням та поставою, і він мимоволі посміхнувся з примхи уяви, що перенесла обох дівчат до вітальні місіс Морз. Проте ця картина зникла, і він нараз відчув себе страшенно самотнім. І сестра, і Морзи були тільки верстовими стовпами на його шляху. І він лишив їх позаду. Він глянув з любов’ю на свої нечисленні книжки. Це були єдині друзі, що йому зосталися.

— Що таке? Ти щось сказала? — перепитав він, здригнувшись із несподіванки.

Мерієн повторила запитання.

— Чого я не стаю на роботу? — не зовсім природно засміявся він. — Це твій Герман тебе наштрикав?

Вона похитала головою.

— Не бреши, — суворо сказав Мартін, і Мерієн збентежено притакнула головою.

— Ну то скажи своєму Германові, хай не суне носа не в свої справи. Коли я пишу вірші про дівчину, до якої він залицяється, це ще його діло, а далі хай не лізе. Зрозуміло?.. Отже, ти не віриш, що я стану письменником? — провадив він далі.— Тобі здається, що я вже зовсім пропащий і тільки родину безчещу?

— Мені здається, що було б краще, якби ти став на роботу, — твердо промовила вона, і Мартін бачив, що це щиро. — Герман каже…

— Хай йому грець, тому Германові! — добродушно перебив він її.— Ти краще скажи мені, коли ви вже поберетесь, та спитай у свого Германа, чи дозволить він тобі прийняти від мене весільний подарунок.

Коли Мерієн пішла, Мартін часину ще думав над цією пригодою і кілька разів гірко розсміявся. Так, усі вони — і його сестра, і її наречений, усі люди його класу і класу Рут — усі вони достосовують своє вузеньке існування до так само вузеньких рамців: нещасні створіння, вони збиваються в гурти, свої власні життя виважують мірками ближніх, зрікаються будь-якої своєї особистості й справді живого життя, і все задля того, щоб догодити дитинячим приписам, що тримають їх у ярмі. Вони проходили перед його розумовим поглядом — Бернард Хігінботем під руку з містером Бетлером, Герман Шмідт пліч-о-пліч Чарлі Хепгуда — кожного з них поціновував Мартін і спроваджував далі, поціновував мірилом розуму й моралі, почерпнутим із книжок. Даремно питав він себе: де ж великі серця, великі уми? Він не бачив їх серед юрби бездумних, грубошкірих і тупих істот, що на поклик його уяви сповнили тісну кімнатинку. Він відчував до них таку саму огиду, яку мусила Цірцея[31] відчувати до своїх свиней. Коли зник останній привид і він подумав, що лишився вже сам, з’явилася ще одна запізнена постать, несподівана і не кликана. Мартін приглянувся й упізнав цього молодого забіяку, що йшов перевальцем, сам у крислатому капелюсі й двобортній куртці,— Мартіна Ідена давніх літ.

— І ти, друже, був не кращий від них, — посміхнувся Мартін. — Твоя мораль і твої знання були такі ж, як і в них. Ти ні про що не задумувався і нічого не робив сам собою. Твої погляди, як і одяг, були гуртовим виробом. Ти робив те, що середовище схвалювало. Ти був ватагом своєї зграї, бо чинив у згоді з їхніми приписами. Ти бився й вів перед між них не тому, що це було тобі до душі,— сам знаєш, що ти цим погорджував, — а тому, що твої товариші поплескували тебе по плечі. Ти побив Масну Пику, бо не хотів уступитися, а уступитися не хотів, бо був просто тварюкою і думав разом з іншими, що мірило мужності — це звіряча лють і вміння калічити ближніх. Ех, ти, щеня! Ти навіть дівчат одбивав у своїх, товаришів не тому, що вони тобі подобались, а тому, що в крові тих, хто був круг тебе, хто впливав на твою моральність, глибоко засіли інстинкти диких жеребців. Відтоді вже роки цілі збігли, і що ж ти тепер про все це скажеш?

Немов у відповідь на це, видиво вмить змінилося. Замість крислатого капелюха й грубої куртки з’явився простий пристойний костюм. Очі полагідніли, з обличчя зникла жорстокість, і воно опромінилося внутрішнім світлом, одухотвореним і витонченим завдяки спілкуванню з красою та знанням. Видиво стало дуже схожим на теперішнього Мартіна: воно сиділо за столом, освітленим лампою, а перед ним лежала розгорнута книжка. Мартін глянув на заголовок і побачив, що це «Засади естетики». Ще за хвильку він злився з видивом, присунув лампу і поринув у читання.

Чудового осіннього дня, о тій самій порі бабиного літа, що рік тому була свідком їхніх признань, Мартін прочитав Рут свої «Любовні сонети». Як звичайно, воші виїхали на велосипедах за місто й вибралися на свій улюблений пагорок. Раз по раз Рут перебивала Мартіна вигуками захоплення, і тепер, поклавши на землю останній аркуш рукопису, він чекав її присуду.

Вона довго мовчала. Нарешті заговорила, але якось нерішуче, мовби не зважуючись висловити неприємну для нього думку.

— Ці сонети гарні, дуже гарні, але ж ти не можеш їх продати, правда? Ти мене розумієш, — сказала вона майже благально. — Твоє писання непрактичне. Щось перешкоджає тобі заробляти ним на життя — може, умови літературного ринку. Тільки не зрозумій мене хибно, любий. Мені дуже приємно, і я пишаюсь, — не знаю, як би то ще сказати, — що ти присвятив мені ці поезії, інакше не була б я справжня жінка. Але змоги нам одружитися вони ж не дають. Авжеж так? Не подумай, що я користолюбна. Мене непокоїть тільки наша любов, наше майбутнє. Уже цілий рік минув, як ми розкрили одне одному свої почуття, а день нашого весілля зовсім не наблизився. Не закидай мені нескромності, що я кажу про весілля, адже ж тут моє серце, усе моє життя поставлене на карту. Раз тобі вже хочеться писати, знайди собі роботу в якійсь газеті. Чому б тобі не стати репортером?.. Хоч на деякий час?

[31] Цірцея (Кірка) — легендарна грецька чарівниця, що супутників Одіссея перетворила на свиней, а його самого затримала на своєму острові.