Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Цей вечір вніс у почуття Мартінові якусь плутанину й розлад. Він розчарувався у тих людях, що до них хотів піднестися. І водночас його підбадьорював успіх. Піднестися до тих людей було легше, ніж він сподівався. Дорога виявилась не такою й крутою, а правду мовивши, — він не крив цього від себе з фальшивої скромності,— він уже й перегнав тих, з ким хотів порівнятися, окрім, звісно, професора Колдуела. Життя й книжки він знав краще за них і тільки дивувався, в які закутки й шпарини позаховували вони свою освіту. Йому й на думку не спадало, що сам він наділений незвичайною силою розуму; не знав він і того, що справжніх глибоких мислителів, що доходять до кінцевих висновків, не спіткати у вітальнях таких собі Морзів, що вони, мов горді орли, самотньо ширяють в небесній блакиті, високо над землею, над метушливим стадним життям.

Тим часом щастя загубило Мартінову адресу і більше не посилало своїх вісників до його дверей. За двадцять п’ять днів, працюючи в будень і в свято, він написав статтю майже на тридцять тисяч слів, яку назвав «Ганьба сонця». Це був гострий напад на містицизм метерлінківської школи[28] — напад з цитаделі позитивної науки на мрійників, що тужать за чудовністю, дарма що є багато гарного й чудовного, яке не суперечить дійсності. Трохи згодом він підсилив свій напад ще двома невеличкими есеями «Туга за чудовністю» та «Міра людського «Я». І знову почав оплачувати подорожі цих статей від однієї редакції до іншої.

За двадцять п’ять днів, витрачених на «Ганьбу сонця», йому пощастило продати на шість з половиною доларів дещо з «чорних робіт». За один анекдот він дістав п’ятдесят центів, а за другий, посланий до першорядного гумористичного тижневика, — цілий долар. Крім того, він ще одержав п’ять доларів за два жартівливі вірші. Та зрештою, вичерпавши свій кредит у крамарів (хоч бакалійник збільшив його до п’яти доларів), він ще раз заставив велосипед і костюм. Прокатний пункт вимагав виплати боргу за машинку, безперестанно нагадуючи йому, що за угодою він мусить акуратно сплачувати наперед.

Підбадьорений тим, що збув кілька дрібних речей, Мартін знов узявся до «чорної роботи». Може, зрештою, вона дасть йому змогу сяк-так перебитися. Під столом у нього лежало двадцять коротких оповідань, забракованих газетним синдикатом. Він перечитав їх ще раз, щоб зрозуміти, як газетних оповідань не слід писати, і, кінець кіпцем, виробив собі ідеальну схему: в газетному оповіданні не допускається трагізм, нещасливий кінець, краса мови, гострота думки й тонкість почуття. Власне, почуття має бути, ще й багато, тільки чистого й шляхетного, як у тих мелодрамах — скажімо, «За бога, вітчизну й царя» або ж «Хоч я й бідний, зате чесний», — що ними він сам захоплювався в дні ранньої юності.

Опанувавши ці застереження, Мартін узяв за зразок «Герцогиню» і заходився писати за такою формулою: 1) двоє закоханих розлучаються; 2) завдяки якійсь події вони знов з’єднуються; 3) весільні дзвони. Третя частина була величиною незмінною, а перша й друга могли мати безліч варіацій. Розлучити закоханих могло непорозуміння, примха долі, ревниві суперники, жорстокі батьки, хитрі опікуни, лихі родичі і так далі й так далі. З’єднати їх міг Який-небудь геройський вчинок закоханого або закоханої, розквіт почуття в одного з них, вимушене чи й доброхітне визнання хитрого опікуна, лихого родича або ревнивого суперника, розгадка глибокої таємниці, перемога закоханого над дівочим серцем, його благородна самопожертва, і так без кінця-краю. Часом цікаво було дати дівчині ініціативу на шляху до зближення. Поступово багато ще всяких пікантних і цікавих прийомів намислив Мартін. Тільки в одному не смів він давати собі волю — усе неодмінно мало кінчатися весільними дзвонами; хоч би небо завалилося й попадали зорі, а весільні дзвони повинні були грати. Розмір оповідання теж був наперед визначений: максимум півтори тисячі слів і мінімум тисяча двісті.

Перш ніж остаточно опанувати мистецтво такого писання, Мартінові довелося скласти собі штук шість схем, що ними він завжди керувався. Ці схеми нагадували хитромудрі математичні таблиці в кілька десятків шпальт, які можна читати зверху і знизу, з правого боку і з лівого, і без жодної розумової напруги робити тисячі різних обчислень, кожне правильне й точне. Послуговуючись такими схемами, Мартін за півгодини накреслював з десяток сюжетів, що їх відкладав і на дозвіллі викінчував. Після цілого дня серйозної праці він міг ще за годину до сну опрацювати одне таке оповідання. Згодом він признався Рут, що міг ліпити їх мало не вві сні. Головне — це скласти схему, а далі робота була механічна.

Мартін анітрохи не мав сумніву в правильності своєї формули і настільки вже вивчив редакторський смак, що, посилаючи перші два оповідання, був певен, що вони принесуть йому гроші. І справді, через дванадцять днів він одержав два чеки, кожен на чотири долари.

Тим часом він зробив ще деякі тривожні відкриття щодо журналів. «Трансконтинентальний місячник» хоч і надрукував його «Передзвін», але чека не прислав. Мартінові дуже потрібні були гроші, і він написав до редакції. Замість чека він дістав ухильну відповідь з проханням надіслати ще яку-небудь свою роботу. Ті два дні, що він чекав на відповідь, Мартін голодував і мусив знов заставити велосипед. Тепер регулярно двічі на тиждень він нагадував редакції про свої п’ять доларів, однак відповіді надходили зрідка і якось ніби випадково. Мартін не знав, що «Трансконтинентальний» уже цілі роки ледве животіє, що то журнал четвертого, а то й десятого ряду, без будь-якого становища і з непевним тиражем, і що тримається він лише на дрібній нав'язливості патріотичних окликах та рекламі, вміщуваній у ньому трохи не з ласки. Не знав Мартін і того, що сам журнал був єдиним джерелом прибутків для редактора й секретаря, і що існували вони лише тим, що раз у раз переносилися на нове помешкання, аби уникнути сплати комірного, і при найменшій змозі присвоювали авторський гонорар. Він і гадки не мав, що за його п’ять доларів секретар редакції пофарбував свій будинок в Аламеді і виконав цю роботу особисто, бо був неспроможний платити за ставками профспілки, а штрейкбрехер, якого він найняв, з чиєюсь допомогою упав із драбини і зламав собі ключицю.

Десять доларів за «Шукачів скарбів», проданих Чікагській газеті, Мартінові теж не довелося одержати. Нарис був надрукований, — у цьому він переконався в центральній читальні — але на його запити редакція не відповідала. Вона ігнорувала його листи. Задля певності декотрі з них Мартін послав рекомендованими. «Це ж просто грабунок, — думав він, — безсоромна крадіжка». Він голодував, а в нього крали його добро, його товар, яким він тільки й міг заробити собі шматок хліба.

«Юність і зрілість» був тижневик; надрукувавши дві третини Мартінової повісті на двадцять одну тисячу слів, він раптом збанкрутував. А з тим зникла й надія на обіцяні шістнадцять доларів.

На довершення всього марно пропало його найкраще оповідання «Казан». У розпачі кидаючись від журналу до журналу, він послав його до редакції «Хвилі» — світського тижневика, що видавався в Сан-Франціско. Вибрав він цей часопис головно тому, що недалека відстань — через затоку, — запевнювала швидку відповідь. За два тижні на превелику радість Мартін побачив своє оповідання повністю надруковане в останньому номері, з малюнками, та ще й на почесному місці. Ідучи додому в піднесеному настрої, він думав про те, скільки йому заплатять за одну з найкращих його речей. Йому було дуже приємно, що твір надрукували так швидко, а що редактор не повідомив його завчасу — то тим приємніша була несподіванка. Мартін почекав тиждень, два і ще кілька днів, але, кінець кінцем, відчай переміг нерішучість, і він написав редакторові «Хвилі», висловивши в листі здогад, що, певно, через недогляд секретаря його невеличкий рахунок десь загубився.

Хай навіть і п’ять доларів, міркував собі Мартін, і то б я вже зміг купити собі бобів та горохового супу і втяти ще з півдесятка не згірших оповідань.

Нарешті від редактора прийшла відповідь, що вразила Мартіна своїм незрівнянним зухвальством.

«Ми вам дуже вдячні,— мовилося в листі,— за ваше чудове оповідання. Усій редакції воно дуже подобається, і, як бачите, ми надрукували його негайно і на почесному місці. Сподіваємося, що ілюстраціями ви задоволені.

Перечитавши вдруге вашого листа, виносимо враження, що ви керувалися хибною думкою, ніби ми платимо за незамовлені рукописи. Цього ми не маємо в звичаю, а ваше оповідання, безперечно, не замовлене. Одержавши його, ми, річ природна, вважали, що вам відомі наші умови. Можемо тільки висловити свій глибокий жаль з приводу цього прикрого непорозуміння і запевняємо вас у нашій незмінній пошані. Ще раз дякуємо вам за ваш дарунок і сподіваємося в недалекому майбутньому подальшої вашої співпраці. З повагою і т. д.»

У постскриптумі було додано, що хоч «Хвилю» нікому безкоштовно не надсилається, але редакція з великою приємністю передплатить для нього журнал на наступний рік.

Після того Мартін почав на першій сторінці кожного свого рукопису зазначати: «Гонорар на звичайних ваших умовах».

«Колись, — утішав він себе, — мені платитимуть на моїх звичайних умовах».

Мартіна раптом охопила гарячка самовдосконалення, і він переробив і виправив «Людну вулицю», «Вино життя», «Радість», «Пісні моря» та інші свої ранні твори. Для роботи йому й тепер було мало дев’ятнадцяти годин робочого дня. Він надзвичайно багато писав і силу-силенну читав, заглушуючи працею муки, які терпів від охоти курити. Прикрашені яскравою наліпкою ліки проти куріння, що прислала Рут, він заховав у найдальший закапелок. Особливо потерпав Мартін без тютюну в дні голодувань. Хоч як намагався він приглушити в собі це бажання, воно не покидало його. Жертву цю він вважав за найбільший свій подвиг, хоч на думку Рут він лише робив те, що слід. Вона купувала йому на свої кишенькові гроші ліки проти куріння і через кілька днів про все це забула.

Дарма що Мартін ненавидів і зневажав свої за схемою написані газетні оповідання, але вони мали успіх. Вони дали йому змогу викупити заставлені речі, сплатити більшість боргів і придбати нові шини до велосипеда. Завдяки цим оповіданням у нього в казанку щодня щось кипіло і ще лишався час для поважної роботи; а єдине, що підохочувало його, — це були сорок доларів, одержаних від «Білої миші». Він підтримував свою віру цим спогадом і був певен, що справжні першорядні журнали платять невідомим авторам стільки ж, а то й більше. От лишень як добутися до тих першорядних журналів? Найкращі його оповідання, статті й поезії все ще марно до них добивалися, тоді як щомісяця під їх різноманітними обкладинками він знаходив силу нудної, сірої і бездарної писанини.

«Якби хоч один редактор, — іноді думав він, — вволив зійти із своїх недосяжних висот і написав би мені хоч слівце заохоти! Хай мої роботи не такі, як їм треба, хай з огляду на обачність не надаються вони до друку, але ж світиться у них де-не-де хоч іскрина, варта уваги!..» І знову витягав він з-під столу котрогось рукописа, як от «Пригоду», і перечитував знов і знов, даремно силкуючись зрозуміти причину мовчанки редакторів.

Коли прийшла чудова каліфорнійська весна, настав край Мартіновому добробутові. Кілька тижнів його непокоїло дивне мовчання газетного синдикату. А тоді одного дня листоноша приніс йому десять його «штампованих» оповідань. При них був коротенький лист, де повідомлялося, що синдикат переповнений рукописами і що новий матеріал прийматиметься лише через кілька місяців. Тим часом Мартін надміру розтратився з грішми, мавши певну надію на ці оповідання: перед цим-бо синдикат платив йому по п’ять доларів за кожне оповідання і жодного не забракував. Отже, цей останній десяток Мартін теж вважав за проданий і жив так, ніби мав у банку п’ятдесят доларів. Тим-то він нараз опинився в скруті, не перестаючи в той же час розсилати свої ранні твори до газет, які не хотіли платити, а пізніші твори пропонувати журналам, які не хотіли їх купувати. І знов йому довелося ходити до ломбарду в Окленді і заставляти речі.

Кілька жартів та гумористичних віршів, прийнятих нью-йоркськими тижневиками, дали йому змогу сяк-так перебитися. Тоді він написав до деяких першорядних місячників та квартальників: чому не друкують його творів? З відповідей він дізнався, що вони рідко приймають випадкові рукописи, а майже весь матеріал замовляють відомим авторам, що мають авторитет кожен у своїй ділянці.

Важке літо випало Мартінові. Консультанти й редактори пороз’їздилися на відпочинок, і журнали, що звичайно присилали відповідь через три тижні, тепер тримали його рукописи по три місяці, а то й більше. Єдиною втіхою було те, що під час застою менше витрачалося на марки. Тільки грабіжницькі видання працювали так само інтенсивно, і їм Мартін порозсилав усі свої ранні твори: «Ловці перлів», «Кар’єра мореплавця», «Ловля черепах» і «Північно-східний пасат». За всі ці рукописи йому не заплачено ані цента. Але, щоправда, після шестимісячного листування дійшлось до компромісу: за «Ловлю черепах» він одержав безпечну бритву, а часопис «Акрополь» пообіцяв заплатити йому за «Північно-східний пасат» п’ять доларів грішми й вислати п’ять річних передплат, хоч виконав лише другу частину обіцянки.

За сонет, присвячений Стівенсонові, йому пощастило вирвати два долари від одного бостонського редактора, що видавав свого часописа із смаком, гідним Метью Арнольда[29], але також із хронічною пусткою в кишені. Дотепна поема на двісті рядків «Пері й перли», щойно закінчена, припала до душі редакторові одного журналу в Сан-Франціско, що видавався коштом якоїсь залізничної компанії. Коли Мартінові запропонували замість гонорару безплатний залізничний квиток, він запитав, чи можна буде цей квиток перепродати. Цього не допускалося, і Мартін попросив повернути йому поему. Вона й повернулася з повним жалю листом від редактора, і Мартін послав її знов до Сан-Франціско, у претензійний місячник під назвою «Шершень», заснований одним визначним журналістом, який і зробив цей журнал зорею першої величини. Тільки що ця зоря померхла ще до того, як Мартін народився. Редактор запропонував Мартінові за поему п’ятнадцять доларів, але коли її було надруковано, певно, забув про свою обіцянку. Не одержавши ніякої відповіді на кілька запитів, Мартін написав ще раз у дуже різкому тоні і дістав цим разом листа уже від нового редактора, в якому той холодно повідомляв, що не бере на себе відповідальності за помилки свого попередника і що він особисто не дуже високої думки про «Пері й перли».

Але найгірше скривдив Мартіна чікагський часопис «Глобус». Мартін довго не хотів друкувати своїх «Пісень моря», але з голоду зважився й на це. Забраковані десятьма журналами, вони нарешті знайшли собі притулок у редакції «Глобуса». У циклі було тридцять поезій, і за кожну він мав одержати по долару. Першого місяця було надруковано чотири вірші, і Мартін одразу ж одержав чек на чотири долари; але, прочитавши їх у журналі, він жахнувся. Назви було позмінювано: замість «Фінішу» стало «Кінець», замість «Пісні зовнішнього рифа»— «Пісня коралового рифу». Одному віршеві й зовсім довільної надали назви: замість Мартінового «Світла медузи», стояло: «Зворотна течія». А самі поезії то вже й украй були понівечені. Мартін у розпачі стогнав і хапався за голову. Цілі речення, рядки, а то й строфи повикидали, попереплутували й так переробили, що годі було глузду добрати. Деякі його строфи було замінено чужими. Він не припускав, щоб редактор міг накоїти таких дурниць, і втішав себе думкою, що це витівка редакційного кур’єра або друкарки. Мартін негайно написав редакторові, щоб той припинив друкувати його вірші або ж повернув йому рукописа. Він посилав листа за листом, просив, благав, погрожував, та все дарма. Впродовж кількох місяців журнал і далі калічив його вірші, поки не надрукував усі тридцять, і щомісяця Мартін одержував чек за ті, що були вміщені в черговому номері.

Незважаючи на всі ці невдачі, спогад про сорок доларів від «Білої миші» підтримував енергію Мартіна, хоч йому й доводилось дедалі більше витрачати її на «чорну роботу». Він виявив, що сякий-такий гріш можна заробити в сільськогосподарських тижневиках та комерційних журналах, але натомість, мавши справу з релігійними виданнями, він би запевне наражався на голодну смерть. У найскрутнішу годину, коли до заставу помандрував його чорний костюм, Мартінові несподівано пощастило на конкурсі, проведеному округові™ комітетом республіканської партії. Конкурс було оголошено в трьох галузях, і Мартін брав участь в усіх, гірко сміючися з себе, що змушений не гребувати й такими крайнощами. Його поема дістала першу премію в десять доларів, агітаційна пісня другу, п’ять доларів, а стаття про завдання республіканської партії — знов першу премію, у двадцять п’ять доларів. Він дуже втішався, аж доки не пішов одержувати виграш. Щось, певно, трапилося у комітеті, бо хоч серед його членів були й банкіри, і сенатори, грошей не щастило видобути. Поки тяглася ця справа, Мартін довів, що добре розуміється і на засадах демократичної партії, бо здобув премію за ідеологічну статтю в такому самому конкурсі, але демократів. Він навіть гроші тут одержав — двадцять п’ять доларів. А тих сорока доларів, виграних у першому конкурсі, так ніколи й не побачив.

Щоб зустрічатися з Рут, Мартін мусив удатися на хитрощі. Ходити пішки до північного Окленда й назад забирало забагато часу, і він вирішив заставити костюм, а за ті гроші викупити велосипеда. Цей останній замінював для нього фізкультуру, заощаджував час на роботу і заразом давав змогу бачитися з Рут. Короткі парусинові штани й старий светр правили йому за пристойний велосипедний костюм, і він міг щодня їздити з Рут на прогулянку. До того ж часто бачитися з Рут у неї вдома йому тепер не випадало, бо кампанія світських розваг, запроваджена місіс Морз, була в самому розпалі. Від недосяжних істот, яких він там зустрічав і на яких ще недавно дивився знизу вгору, його вже нудило. Вони тепер не здавалися йому недосяжними. Важке життя, розчарування й надмірна праця зробили його нервовим і дражливим, і розмова з цими людьми доводила його до люті. Мартін зовсім не був самозакоханим егоїстом. Обмеженість цих людей він виміряв, порівнюючи їх з мислителями, чиї книжки були йому знайомі. У домі Рут він не спіткав жодної людини великого розуму, окрім професора Колдуела, та й того бачив лише раз. Усі ж інші були якісь недоумки й нездари, тупоголові догматики й неуки. Особливо разило його їхнє неуцтво. Чого вони такі? Де поділася їхня освіта? Адже ж їм були доступні ті самі книжки, що й йому. Чому ж вони з тих книжок не взяли ніякого пожитку?

Він знав, що на світі є справді великі розуми, глибокі й мудрі мислителі. Доказ цьому — книжки, що піднесли його самого над рівнем Морзів. І він був певний, що десь таки можна знайти людей, інтелектуально вищих, ніж ті, які збирались у Морзів. Він читав англійські романи, де у світських вітальнях чоловіки й жінки розмовляють про політику й філософію. Читав він і про салони, що існують у великих містах, навіть і в Сполучених Штатах, де сходиться світ артистичний та науковий. Раніш він наївно гадав, що всіх гарно одягнених людей, котрі не з робітничого класу, наділено силою розуму й почуттям краси. Йому видавалось, що культура й крохмальні комірці ідуть собі в парі, він брав на віру, Що університетська освіта і справжні знання — те саме…

Та хоч би там як, а він пробиватиме собі шлях усе вище й вище. І Рут теж поведе за собою. Він безтямно кохав її і був певен, що вона скрізь виділятиметься. Він розумів, що її так само, як і його давніше, обмежувало довколишнє середовище. Вона ще не мала змоги розвинутись. Книжки на полицях у її батька, картини на стінах, ноти на роялі — все це було показне. На справжній літературі, на справжньому малярстві й музиці Морзи й усе їхнє коло анітрохи не розумілися. А ще більше за ці різновиди мистецтва важливе було саме життя, і до нього вони теж були безнадійно глухі й сліпі. Попри всю їхню схильність до незалежної думки та поміркованої терпимості, від сучасної науки вони відстали щонайменше на два покоління; вони мислили по-середньовічному, а погляди їхні на світ виходили з метафізичних засад — таких самих молодих, як наймолодша з рас, і таких самих давніх, як печерна людина, а то й давніших. Це був той самий світогляд, що нагонив першим мавполюдям страх перед темрявою, що вселив диким іудеям думку виводити Єву з ребра Адамового, що спонукав Декарта будувати ідеалістичну систему всесвіту, виходячи із свого мізерного «я», а славетного британського духовніша — висміяти теорію еволюції в такій ущипливій сатирі, що вона одразу, викликала загальне захоплення, а на сторінках історії оточила його ім’я ореолом сумнівної вартості.

[28] Метерлінківська школа. — Метерлінк, Моріс (1862–1949) — бельгійський письменник-символіст.

[29] Метью Арнольд (1822–1888) — англійський критик і поет.