Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Для нього й ці маленькі гроші були цілим багатством. Викупивши свій костюм, він одразу ж пішов до Рут і по дорозі раз у раз побрязкував у кишені жменькою срібняків. У Мартіна так давно не було грошей, що він не міг випустити з рук срібла, як ото врятований від голодної смерті не може одірвати очей від недоІденого харчу. Він не був ні скупий, ні користолюбний, але в цих грошах бачив щось більше, ніж певну кількість доларів та центів. Це був завдаток його успіху, і викарбовані на монетах орли скидались йому на крилатих вісників перемоги.

Непомітно до нього знов повернулося його переконання, що світ і справді добрий. Тепер він здавався йому навіть щораз кращим. Протягом довгих тижнів світ цей був сумний і похмурий, але тепер, — коли майже всі борги сплачено, у кишені бряжчать три долари, а в серці розцвітає віра в успіх, — сонце немовби дужче світить та гріє, і навіть злива, що несподівано змочила до нитки перехожих, скидалася на веселу пригоду. Коли Мартін голодував, він часто мав на думці тисячі голодних, розкиданих по всій землі, але тепер, наївшися досхочу, він уже тими тисячами голодних не сушив собі розуму. Вони зійшли йому з пам’яті, і, бувши сам закоханий, віл думав уже тільки про те, що на світі безліч закоханих. Мимохіть у голові його почали роїтися мотиви любовної лірики, і, захоплений творчим поривом, він проїхав у трамваї два зайвих квартали, чим не дуже й зажурився.

У Морзів він застав велике товариство. Із Сан-Рафаеля до Рут приїхали погостювати дві кузини, і місіс Морз, — мовляв, щоб розважити їх, — заходилася коло свого плану: оточити дочку молодими людьми. Ця компанія розпочалася ще тоді, коли Мартін не мав змоги бачитися з Рут, і тепер була саме в розпалі. Місіс Морз запрошувала головне молодих людей, що були при становищу. Отже, крім кузин Дороті й Флоренс, Мартін познайомився ще з двома університетськими професорами, один — латини, а другий — англійської філології, з молодим армійським офіцером — шкільним товаришем Рут, який недавно повернувся із Філіппін, з молодиком на ім’я Мелвіл, що був особистим секретарем Джозефа Перкінса, голови об’єднаних трестів Сан-Франціско, і, нарешті, з банківським касиром Чарлзом Хепгудом, віком років із тридцять п’ять, — випускником Стенфордського університету, членом клубів «Ніл» та «Єдність», поміркованим промовцем республіканської партії під час усіх виборних кампаній, одним словом — людиною багатонадійною. Серед запрошених жінок була одна художниця-портретистка, друга — музика, а третя — доктор соціології, що прославилася філантропійною діяльністю в найубогіших кварталах Сан-Франціско. Але жінки не мали особливого значення в плані місіс Морз — їх запрошено тільки для обстанови. Треба ж було чимось приваблювати до дому чоловіків, що роблять блискучу кар’єру.

— Тільки не гарячись, коли розмовляєш, — шепнула Рут нареченому, перше ніж знайомити його з гістьми.

Спочатку Мартін почував себе дуже незручно, ніяковіючи за свою незграбність і особливо боячись за свої плечі, які знову наче загрожували зачепити меблі чи яку статуетку. Це зібране товариство — воно теж онесмілювало Мартіна. Він ще ніколи не бував у такому добірному колі, та ще й численному. Банківський касир особливо зацікавив його, і він вирішив при першій нагоді запізнатися з ним ближче. Під несміливим поводженням Мартіна таїлося його могутнє «я», і він неодмінно хотів помірятися силою з цими людьми, щоб вияснити, чого їх навчили книжки й життя і чого він ще не встиг навчитися.

Рут часто поглядала на Марті на, стежачи, як йому ведеться, і була приємно здивована, побачивши, що він легко й невимушено розмовляє з її кузинами. Мартін справді почував себе з ними добре, бо вже сидів і не мав чого непокоїтися плечима. Рут знала, що кузини добре знаються на світській розмові, тож її брав подив, коли вони, ділячись перед сном враженнями, розхвалювали Мартіна. А він, звикши в своєму колишньому товаристві бути душею всіх вечірок та недільних гулянок, побачив, що й тут не згірше можна жартувати та пересипати мову дотепами. Отож того вечора, коли за його спиною стояв успіх і підбадьорливо поплескував по плечі, Мартін сміливо міг і сам сміятися, і спонукати до сміху інших.

Але під кінець вечора побоювання Рут усе-таки справдилися. В кутку вітальні Мартін зайшов у розмову з професором Колдуелом, і, хоч руками він і не вимахував, пильний Рутин погляд помітив, що в очах його занадто часто спалахують вогники, що говорить він зашвидко й запалко і що кров заливає йому щоки занадто густим рум’янцем. Не вміючи приховувати й стримувати свої почуття, Мартін становив різкий контраст із молодим професором англістики.

Але Мартінові байдуже було до зовнішності. Він одразу ж побачив, який розвинений його співрозмовник, і оцінив його знання. Зовсім не таким уявляв він собі звичайного професора філології! Мартінові пощастило перевести розмову на теми, пов’язані з філологією, дарма що Колдуел спершу огинався. Цього Мартін зовсім не розумів: чому в товаристві не заведено розмовляти на фахові теми.

— Це ж неслушно й кривдно — уникати розмови про свою спеціальність, — казав він Рут ще за кілька тижнів до цього вечора. — Навіщо ж тоді збираються чоловіки й жінки, як не для того, щоб поділитися найкращим, що в них є? А найкраще в людині те, чим вона цікавиться, що дає їй заробіток, на чому вона спеціалізується, дні й ночі просиджує і навіть снить ним. Уяви собі, що містер Бетлер, у згоді з цими приписами доброго тону, надумав би виголошувати свої погляди на Поля Верлена, німецьку драму чи романи д’Аннунціо[26]. Та ми з нудьги померли б! Як на мене, то коли б уже довелося слухати містера Бетлера, я волів би почути про його юриспруденцію. Це в ньому найкраще, а життя таке коротке, що хочеться брати від людини тільки найкраще, що вона може дати.

— Але ж, — відказувала Рут — є теми однаково цікаві для всіх.

— Ні, ти помиляєшся, — палко заперечив Мартін. — Усі люди в товаристві, усі гурти в ньому — чи, вірніш, майже всі й одиниці, й гурти, — вони мавпують вищих од себе. А хто вони такі, ті найвищі в товаристві? Ледарі, багаті ледарі. Їм здебільша невідоме те, що знають люди, які роблять щось корисне. Тож, природна річ, ледарям нудно слухати про працю, і вони заводять правило, що забороняє про це розмовляти. Так само вони встановлюють, про що можна розмовляти: модна опера, модний роман, карти, більярд, коктейлі, автомобілі, кінські виставки, ловля пстругів, полювання, яхти тощо. Тобто саме речі, на яких ледарі добре розуміються. Кінець кінцем, це все-таки теж професійні розмови, тільки ледарів. А найсмішніше, що багато розумних людей, вже й не кажучи про мудриків, дозволяють ледарям так себе ошукувати. Щодо мене, то я хочу, щоб людина ділилася зі мною найкращим, що вона має. Називайте це нетактовністю, чи вульгарністю, чи як там хочете.

Але Рут не розуміла Мартіна. В усіх цих нападках на загальновизнане вона бачила тільки його зухвалу вибрикуватість.

А тим часом Мартін заразив професора Колдуела своєю запальністю і змусив до щирості. Приставши неподалік, Рут почула, як Мартін сказав:

— Але в університеті ви, звісно, не проголошуєте такої єресі?

Професор знизав плечима:

— Я чесний платник податків і лояльний громадянин. Сакраменто[27] надає нам субсидії, і ми мусимо з ним рахуватися, як також з університетською радою, і з партійною пресою, вірніш, із пресою обох партій.

— Це зрозуміло, але ж як вам ідеться? Певно, почуваєте себе, як риба без води? — озвався Мартін.

— Та в університетському ставку таких, як я, небагато. Часом мені справді здається, що я не в своїй стихії, і я уявляю себе то десь у Парижі, серед літературної богеми, чи в печері пустельника, або серед якого сумовитого циганського гурту, де б я попивав кларе — що в нас італійським вином його називають. Харчувався б я в дешевих їдальнях Латинського кварталу й галасливо нападав на всякі усталені погляди. Іноді мені здається, що я зроду радикал. Щоправда, в багатьох питаннях я не певний. Я стаю несміливий перед лицем свого людського безсилля, що не дає мені осягти думкою проблему з усіх боків, коли йдеться про великі життєві проблеми…

Слухаючи його, Мартін мимоволі пригадав «Пісню пасату»:

Він про себе мало не наспівував ці слова, аж раптом спало йому на думку, що Колдуел нагадує цей пасат, північно-східний пасат — стійкіш, холодний і дужий. Професор був урівноважений, на нього можна було покластись, а водночас щось і непевне було в ньому: Мартін відчував, що він ніколи не висловлюється до кінця, так само як і пасатний вітер ніколи не дме щосили, а щоразу лишає трохи резерву, який ніколи не використовує. Образні видива знов розбуялися в Мартінові,— його мозок усе був відкритим сховищем фактів і уявлень, добре розпорядкованих і готових до оглядин. що б не траплялося в дійсності, з уяви його яскраво виринало щось подібне або протилежне. Це відбувалося якось автоматично, так що кожне враження даної миті викликало який-небудь образний спогад. Як колись обличчя Рут у хвилину ревнощів нагадало йому забуту бурю при місячному світлі, так тепер професор Колдуел оживив перед ним картину океану: північно-східний пасат, що жене сиві баранці по багряному морю. І весь час перед його очима на екрані свідомості пропливали нові й нові марева, що не тільки не порушували плину його думок, а, навпаки, додавали їм ясності. Ці марева були відгомоном його колишнього життя, усього пережитого й перечитаного за вчорашній день чи за минулий тиждень, були незчисленною безліччю видив, що він бачив і вві сні, і наяву.

Отак, не перестаючи слухати плавної мови професора Колдуела, людини розумної і культурної, Мартін побачив усе своє минуле. Він побачив себе справжнім шибайголовою в крислатому капелюсі й двобортній куртці, що бешкетував на повну руч, — але саме до тих меж, щоб не зайти в конфлікт з поліцією. Мартін не обманював себе і не прикрашав голої правди. Один час він був звичайним шибайголовою, ватажком зграї, що завдавала клопоту поліції і тероризувала чесних мешканців у робітничих кварталах. Але згодом його ідеали змінилися. Він дивився на добре вихованих і гарно вдягнених чоловіків та жінок, упивався атмосферою витонченої культури і тут-таки бачив привид своєї ранньої молодості — бешкетного забіяку в крислатому капелюсі й двобортній куртці, що перевальцем проходив вітальнею. І ось цей забіяка розчинився в ньому, Мартіні Ідені, що сидів обік професора університету й жваво з ним розмовляв.

Кінець кінцем, він ніде не почувався на своєму місці. Просто він умів пристосуватися до будь-яких обставин, через що його й любили скрізь; він не пас задніх ані в роботі, ані в гульні, повсюди вмів відстояти свої права й належну до себе пошану. Але ніде він не пускав коріння. Він принатурювався такою мірою, що це задовольняло його середовище, але сам не відчував задоволення. Його завжди мучив якийсь неспокій, завжди кликав кудись таємничий голос, і він блукав світом, аж поки нарешті знайшов книжки, мистецтво й кохання. І от тепер він мав усе це, з усіх своїх давніх товаришів по пригодах єдиний, хто зміг потрапити до дому Морзів.

Та всі ці думки й спогади не заважали йому слухати професора. Уважно, хоч і критично, стежачи за його словами, він переконався, які широкі знання має його співрозмовник. Заразом побачив і великі прогалини у власній освіті — цілі галузі знань були йому незнайомі. Проте завдяки Спенсерові, він знав загальні основи сукупності знань. Потрібен лише час, щоб до тих основ додати конкретного змісту. А тоді — побачимо, хто сяде на обмілину! — подумав він. Але оце навіть зараз, відчуваючи себе біля ніг професора, заслуханий шанобливо в його мову, він почав уловлювати якусь хибу у висновках співбесідника, хибу таку ледь помітну, що він би й не завважив її, якби вона не була повсякчас присутня. І коли він ухопив її, одразу зникло почуття нерівності.

Рут удруге підійшла до них у ту хвилину, коли почав говорити Мартін.

— Я скажу вам, у чому ви помиляєтесь, тобто, що хибне у ваших поглядах, — мовив він. — Вам бракує біології, ви не лишаєте їй місця в своїй системі. Я маю на увазі справжню наукову біологію, починаючи з лабораторних дослідів та спроб оживити неорганічну тканину і кінчаючи найширшими естетичними й соціологічними узагальненнями.

Рут була приголомшена. Вона ж вислухала два курси професора Колдуела й дивилась на нього, як на живу скарбницю найрозмаїтіших знань!

— Я не зовсім розумію вас, — нерішуче промовив професор. Але Мартін був певен, що він чудово його розуміє.

— Я спробую пояснити, — сказав він. — Ознайомлюючись свого часу з історією Єгипту, я вичитав, що не можна зрозуміти єгипетське мистецтво, не вивчивши перш характеру самої країни.

— Цілком слушно, — підтвердив професор.

— А мені здається, — провадив Мартін далі,— що й характер країни не можна вивчити, не збагнувши перш суті й будови самого життя. Як можемо ми зрозуміти закони й лад, релігію й звичаї, не знаючи природи людей, що створили їх, не знаючи, з чого створені самі ці люди? Хіба письменство не такий самий витвір людини, як єгипетські архітектура чи скульптура? Хіба є в світі щось таке, що не підлягало б законові еволюції? Так, я знаю, що розвиток окремих мистецтв старанно досліджено, але зроблено це суто механічно. Саму людину полишено десь ізбоку. Чудово досліджено розвиток різних інструментів, арфи, еволюцію музики, пісень, танців, але де ж еволюція самої людини, де еволюція істотних її органів, що розвинулись у пій раніш ніж вона створила перший інструмент і проспівала першу пісню? От чого ви не берете до уваги і що я називаю біологією. Це біологія в найширшому розумінні слова.

[26] д’Аннунціо, Габріеле (1803–1938)—італійський письменник, у пізніші роки прибічник фашизму.

[27] Сакраменто — столиця штату Каліфорнія.