Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гертруда покрутила головою.

— Ніхто в мене не вірить, тільки я один, — промовив Мартін з якимсь задирливим запалом, — Я написав уже багато гарних речей і рано чи пізно дістану за них гроші.

— Відки ж ти знаєш, чи вони гарні?

— Бо… — Він затнувся, коли подумав про весь безмір літератури та її історії, і збагнув усю неможливість пояснити сестрі підстави своєї віри. — бо мої твори кращі, ніж дев’ять десятих того, що друкується в журналах.

— Я хотіла б, щоб ти взявся за розум, — відказала Гертруда якось мляво, хоч була непохитно певна слушності своєї поради. — Атож, я хотіла б, щоб ти взявся за розум, — повторила вона. — І… приходь завтра обідати.

Посадивши сестру в трамвай, Мартін побіг по марки і витратив на них три долари з п’яти. А коли пізніше, по дорозі до Морзів, зайшов на пошту і зважив цілу купу довгих і грубих пакунків, то всі куплені марки, крім трьох по два центи, довелося наліпити на пакети.

Це був пам’ятний вечір для Мартіна, бо у Морзів він познайомився з Ресом Брісенденом. Як той туди потрапив, хто його привів туди, Мартін не знав. Він навіть не поцікавився запитати про це Рут, бо Брісенден видався Мартінові людиною анемічною і обмеженою, не вартою ніякої уваги. Через годину Мартін вирішив, що Брісенден до того ще й нечема, бо він тинявся з однієї кімнати до другої, розглядав картини й стромляв носа в книжки та журнали, беручи їх зі столу чи з полиць. Хоч у домі Морзів Брісенден був чужий, він, нарешті, відокремився від усіх і, вмостившись у просторому кріслі, почав читати маленьку книжку, яку видобув з кишені. Читаючи, він раз у раз машинально пригладжував собі волосся. Після того Мартін більше вже й не помічав Брісендена і згадав про нього тільки в кінці вечора, коли побачив, як той жваво розмовляє з молодими жінками.

Ідучи додому, Мартін випадково нагнав на вулиці Брісендена.

— А, це ви? — озвався він.

Брісенден щось сердито буркнув у відповідь, але пішов поруч. Мартін, однак, більше не пробував зав’язати розмову, і кілька кварталів вони йшли мовчки.

— Пихатий старий осел!

Несподіваність і завзяття цього вигуку здивували Мартіна. Він засміявся подумки, але заразом почув ще більшу нехіть до свого супутника.

— Чого ви туди ходите? — буркнув той нараз, коли вони поминули ще один квартал.

— А ви чого? — спитав і собі Мартін.

— А хто його зна! — почув він у відповідь, — Але я принаймні вперше зробив таку дурницю. У добі двадцять чотири години, треба ж їх якось згаяти. Ходім хіба вип’ємо.

— Згода, — відказав Мартін.

Але одразу ж пожалкував, що так швидко погодився. Вдома його чекала «чорна робота» на кілька годин, а потім уже в ліжку він мав читати ще том Вейсмана[35], не кажучи вже про автобіографію Герберта Спенсера, що була для нього романтичніша й за який роман. Навіщо час марнувати з цією людиною, що йому не подобається, подумав Мартін. Але його вабила не людина ця і не питво, а супровідне до того всього: яскраве світло, дзеркала й миготіння келихів, збуджені жваві обличчя і дзвінкий людський гомін. Ось оце — йому хотілося чути людські голоси, голоси людей життєрадісних, які знають успіх і можуть з легким серцем пити за власні гроші, як то й личить чоловікові. Він же був самотній, і це гнітило його; тим-то він і вхопився так за те запрошення, як, пожадлива риба хапає, бува, гачок, Відколи Мартін пив з Джо у «Гарячих Джерелах» та ще раз ото з крамарем-португальцем, він більше не заходив до бару. Від розумового виснаження не тягне так до алкоголю, як від фізичного, і Мартін не відчував потреби пити. Але зараз йому закортіло питва, а радше — опинитися в тій атмосфері, що звичайно пиття супроводить. Саме таким місцем виявився бар «Печера». Мартін і Брісенден, умостившись у широких шкіряних кріслах, почали пити шотландське віскі з содовою.

Воші пили й розмовляли. Говорили вони про різні речі і по черзі замовляли нові порції. Мартін, і сам міцний, дивувався, як багато міг пити Брісенден, а ще більше дивувався з його ерудиції. Незабаром Мартін переконався, що той знав чи не все на світі і що це йому вдруге довелося спіткати людину високого інтелекту. Але він помітив, що Брісенден мав те, мого бракувало Колдуелові; він мав внутрішній запал, гостру проникливість, хист невтримного лету думки. Мова його просто потоком бурхала. З його тонких губ злітали, наче машиною карбовані, гострі ущипливі фрази. А тоді їх змінювали ніжні й лагідні слова, соковиті і яскраві образи, повні чарів та краси, що ніби крили в собі таємничу незбагненність буття. І знов його тонкі губи були наче бойовий ріг, з якого чувся грізний гуркіт космічної боротьби, — у висловах, дзвінких, як срібло, і осяйних, немов зоряні простори, — і провіщали вони останні досягнення науки. А водночас це була й мова поета, надприродна істина, невловна, якої словами не віддаси, але яку, проте, можна відчути з незбагненних асоціацій, породжуваних звичайними словами. Силою свого ясновидства Брісенден сягав аж за найдальші межі нашого досвіду, туди, де людська мова вже зовсім безпорадна, і вмів завдяки своєму магічному мистецтву звичайні слова начиняти невідомими значеннями, і відкривав тим самим Мартінові істини, неприступні пересічним душам.

Мартін забув те неприємне враження, яке спершу справив на нього Брісенден. Він побачив те, про що досі тільки в книжках читав. Оце був великий розум, справжня людина, гідна глибокої пошани. «Перед вами я падаю ниць», — думав про себе Мартін.

— Ви вивчали біологію! — промовив він уголос і з притиском.

На його подив, Брісенден заперечливо похитав головою.

— Але ви говорите істини, що їх може підтвердити тільки біологія, — наполягав Мартін, у відповідь побачивши лише порожній погляд співрозмовника. — Ваші висновки збігаються із змістом книжок, які запевне ви читали!

— Дуже радий, — мовив на те Брісенден, — що мої поверхові знання дали мені змогу найкоротший шляхом підійти до істини. А взагалі я ніколи не сушу собі голови тим, маю я, слушність чи ні. Кінець кінцем, це байдуже. Остаточної істини людині не дано збагнути.

— Таж ви послідовник Спенсера! — радісно вигукнув Мартін.

— З ранньої юності не брав у руки його книжок. Та й тоді читав лише «Виховання».

— От коли б я міг набувати знання так легко, — казав Мартін через півгодини, коли ближче познайомився з духовним багатством Брісендена. — Ви чистий догматик, і це вражає мене найбільше. Ви догматично проголошуєте останні здобутки науки, до яких вона доходила лише по тривалому аналізі. Ви в одну мить робите правильні висновки. Ви справді підходите до істини найкоротший шляхом. В якийсь надрозумовий спосіб, і то з швидкістю світла, вам розкривається суть.

— Атож, колись саме це збивало з пантелику моїх учителів, отця Джозефа й брата Деттона, — відказав Брісенден. — Ні, ні, я тут ні до чого, — поспішив він додати. — Просто щаслива доля закинула мене в католицький коледж. А ви де здобували знання?

Розповідаючи про себе, Мартін заразом вивчав Брісендена, перебігаючи поглядом з його довгобразого аристократичного обличчя на похилі плечі, і навіть розглядав його кинуте на сусідній стілець пальто, де кишені повіддималися від напханих книжок. Обличчя й довгі тонкі руки Брісендена вкривала засмага, навіть надмірна. Мартінові це видалося загадкою. Було ясно, що Брісенден не з тих, що більше бувають просто неба. Де ж могло його так опалити сонце? Ні, тут щось непевне й хворобливе, подумав Мартін, усе так само пильно вивчаючи запале й вузьке Брісенденове обличчя, оздоблене орлиним носом, таким витонченим і гарним, якого ще ніколи Мартін не бачив. На перший погляд очі його нічим не виділялись: середнього розміру, немовби карі на колір. Але в них жеврів огонь, і вираз усе був якийсь мінливий, чудний та суперечливий. Суворі й невблаганні, вони в той же час чомусь викликали жаль. Мартінові стало шкода Брісендена. Він і сам не розумів чому, але невдовзі дізнався.

— Та я сухотник, — недбало кинув Брісенден трохи згодом, згадавши Мартінові про свій приїзд із Арізони. — Я прожив там майже два роки, лікуючись повітрям.

— А ви не боїтесь нашого клімату?

[35] Вейсман, Август (1834–1914) — німецький біолог, основоположник вчення про безперервність «зародкової плазми».