Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я знаю, що висловлююся незграбно, але мені важливо саму думку викласти. Вона виникла у мене, коли ви говорили, тому я не встиг її ясніше сформулювати. Ось ви казали про людське безсилля, що заважає нам охопити всі суттєві чинники. Тож і ви самі — принаймні так мені здається — нехтуєте чинник біологічний, тобто самий той матеріал, з якого виникли всі мистецтва, який є основою всіх людських дій і досягнень.

На Рутин подив, Мартіна зовсім не було одразу стерто на порох — професорову відповідь вона пояснювала тільки його поблажливістю до молодості співбесідника. Професор Колдуел хвилину сидів мовчки, перебираючи пальцями ланцюжок від годинника.

— Знаєте, — промовив він нарешті,— мені вже раз довелося почувати такий самий закид — від однієї видатної людини, вченого-еволюціоніста Жозефа Леконта. Він помор, і я гадав, що мене вже ніхто не стане викривати. Але от з’явились ви — і закидаєте мені те саме. Серйозно кажучи, я мушу визнати, що ваше зауваження певного мірою, навіть великою мірою, слушне. Моя освіта занадто класична й перестаріла, коли говорити про загальніші ділянки знань, а тут ще й деяке вроджене недбальство — все це не дає мені змоги надолужити в свій час прогаяне. Чи повірите ви, що я ніколи не був ні у фізичній, ані в хімічній лабораторії? А це так. Леконт мав рацію, і ви, містере Ідене, теж — принаймні почасти.

Знайшовши якийсь привід, Рут гукнула Мартіна і, одвівши його набік, прошепотіла:

— Що це ти захопив у свою обладу професора Колдуела? Може, з ним ще хтось хоче поговорити.

— То правда, — винувато мовив Мартін. — Але я розворушив його, і виявилось, що він дуже цікава людина, тож я й забув про все інше. Мені ще ніколи не доводилося мати такого освіченого й розумного співрозмовника. Скажу тобі й ще дещо. Я раніш думав, що всі, хто покінчав університет або посідає високе становище, такі самі освічені й розумні, як він.

— Він виняток, — визнала Рут.

— Я теж так гадаю. То з ким же порадиш мені ще порозмовляти? Ага, познайом мене з отим касиром.

Мартін розмовляв з ним хвилин п’ятнадцять, і Рут була дуже задоволена поводженням свого коханого. Ані разу в нього не зблисли очі і не спалахнули щоки, а спокійний тон його розмови навіть здивував її. Зате в Мартіна пошана до породи банківських касирів впала на сто відсотків, і на решту вечорів він мав переконання, що банківський касир і базікало — це синоніми. Армійський офіцер справив на нього враження добродушного, простого й здорового юнака, задоволеного своїм становищем, яке дала йому щаслива доля й походження. Довідавшись, що той теж два роки вчився в університеті, Мартін ніяк не міг зрозуміти, куди ж його знання поділися. Проте Мартінові офіцер сподобався більше, аніж Чарлз Хепгуд.

— Мене дратує не так саме це базікання, — казав він Рут згодом, — як отой пишномовний, самовдоволений і поблажливий тон розмови та ще той час, що вона забирає. Я міг би викласти йому всю історію реформації за той час, поки він розповідав мені про злиття об’єднаної робітничої партії з демократичною! Він зважує кожне своє слово, як професійний гравець у покер кожну карту. Колись я тобі покажу, що я маю на увазі.

— Шкода, що він тобі не сподобався, — відказала Рут, — Він улюбленець містера Бетлера. Містер Бетлер вважає його чесною і певною людиною і порівнює його до скелі, що на ній можна збудувати хоч би й найбільший банк.

— Охоче вірю, дарма що мало бачив його і ще менше слухав. Але тепер я втратив свою колишню повагу до банків. Рут, люба, ти не гніваєшся на мене за одвертість?

— Ні, ні, навпаки, це дуже цікаво.

— Атож, — вихопилося щиро у Мартіна. — Адже я варвар, що вперше спіткався з цивілізацією. А для людини цивілізованої мої перші враження мусять здаватися дуже чудні.

— А якої ти думки про моїх кузин? — спитала Рут.

— З усіх жінок вони мені сподобалися найбільше. Життєрадісні й без особливих претензій.

— А інші жінки тобі теж сподобалися?

Він похитав головою.

— Та філантропка — це просто папуга, що вміє побазікати на соціологічні теми. їй-бо, коли б просвітлити її наскрізь, то в ній не знайшлося б жодної оригінальної думки. Портретистка нестерпно нудна. Саме пара для касира! А вже музика! Хай і справді в неї дуже спритні пальці, досконала техніка й виразна гра, але в музиці вона нічого не тямить.

— Вона ж грає чудово, — запротестувала Рут.

— Так, зовнішнє в музиці вона опанувала, але внутрішня суть музики їй неприступна. Коли я спитав її, як вона ставиться до музики, — ти ж знаєш, мене завжди цікавлять такі речі,— вона нічого не змогла відповісти; сказала тільки, що боготворить музику, що музика найвище мистецтво, що воно для неї дорожче за життя.

— Ти всіх їх змушував говорити на професійні теми, — докірливо мовила Рут.

— Признаюся, винний. Але якщо вони й тут не сказали нічого путнього, то уяви собі, як би довелося терпіти, розмовляючи з ними про щось інше. Я думав, що тут, де люди тішаться всіма перевагами культури… — Він змовк на хвилину, і перед ним пролинула тінь його ранньої молодості — задерикуватий хлопець у крислатому капелюсі й двобортній куртці.— Я думав, що тут, у світському товаристві, всі чоловіки та жінки розумні й дотепні. А тепер, хоч як мало я знаю, я бачу, що більшість їх порожні, як нулі, а з решти дев’яносто відсотків — нудні. Тільки професор Колдуел не такий. То таки справжня людина, увесь він.

Рут просіяла.

— Розкажи мені про нього, — попросила вона. — Тільки не про те, що в ньому видатне й розумне, — це я й сама добре знаю, — а про те, що ти в ньому побачив прикрого. Мені кортить знати.

— Ой, як би не зморозити чого! — жартівливо вигукнув Мартін. — Може, спочатку ти сама скажеш? Чи ти бачиш у ньому тільки досконале?

— Я слухала два його курси, і два роки з ним знайома, тим-то мені цікаво, яке він на тебе справив враження.

— Тобто, що мені в ньому не сподобалося? Ну, гаразд. Гадаю, що він вартий тих усіх твоїх компліментів. В усякому разі, я ще ніколи не зустрічав такої розумної людини. А притім е в ньому якась наче пляма… Ні, ні! — поспішив він додати. — Я не маю на увазі чогось низького чи ганебного. Просто він справляє на мене враження людини, що зазирнула в глиб речей і, злякавшись побаченого, хоче себе запевнити, що не бачила нічого. Може, я неясно висловлюю свою думку. Спробую ще інакше. Це людина, що натрапила на стежку до таємного храму і не пішла нею; може, вона навіть бачила той храм, але силкується себе переконати, що то їй тільки марево блиснуло крізь листя. Або так: чоловік міг багато дечого зробити, але не вважав це за потрібне, і весь час мучиться в глибині душі, що не зробив; він потайно сміявся з нагороди, можливої за ті свої діяння, але ще потайніше прагнув цієї нагороди і творчої радості.

— Так я до нього не підходила, — сказала Рут. — І тому не розумію, що ти хочеш сказати.

— Я й сам відчуваю це дуже невиразно, — поступився Мартін. — У мене немає достатніх підстав так думати. Це тільки почуття, і, можливо, помилкове. Певна річ, ти знаєш його краще за мене.