Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вона похитала головою.

— Ні, це так не схоже на все, що я досі читала. Я читала Метерлінка і розуміла його.

— Його містицизм — ти це розуміла? — здивувався Мартін.

— Так. А ось твого нападу на нього не розумію. Звісна річ, коли говорити про оригінальність…

Він спинив її нетерплячим рухом, але нічого не сказав. І лише перегодом почув раптом, що вона щось говорить йому.

— Кінець кінцем, твоя творчість — тільки забавка для тебе, — сказала вона, — Але чи не годі вже бавитись? Пора вже серйозно подумати про життя, — про наше життя, Мартіне. Досі ти жив тільки для себе.

— Ти хочеш, щоб я пішов служити? — запитав він.

— Так. Батько пропонує…

— Знаю, знаю, — перебив він, — але я от що хотів би знати: ти вже не віриш у мене?

Рут мовчки потиснула йому руку, а очі в неї зайшли слізьми.

— У твоє писання, любий, — визнала вона майже пошепки.

— Ти прочитала чимало моїх творів, — різко провадив він далі.— Якої ти думки про них? Що вони зовсім бездарні? Як вони проти чиїхось інших творів?

— Але хтось інший свої твори продає, а ти… ні.

— Це не відповідь на моє запитання. Ти Не віриш, що література — моє покликання?

— Ну, гаразд, я відповім, — через силу промовила вона, — Я не вірю, що ти можеш стати письменником. Не гнівайся на мене, любий. Ти сам змусив мене це сказати. А ти ж знаєш, що на літературі я розуміюся більше за тебе.

— Так, ти бакалавр мистецтв, — замислено сказав він, — мусиш розумітися… Але це ще не все, — почав він після прикрої для обох мовчанки. — Я знаю свої сили. Ніхто не знає цього, крім мене. Я певен свого успіху. Я подолаю всі перешкоди. Мене палить огнем усе те, що я маю сказати у поезіях, оповіданнях чи статтях. Але я не прошу тебе вірити в це. Я не прошу тебе вірити в мене чи моє писання, я тебе прошу тільки любити мене і вірити в наше кохання.

Я прохав тебе почекати два роки. Один рік уже минає, але я відчуваю всією душею, що ще до кінця другого доможуся успіху, слово честі! Пам’ятаєш, ти якось сказала, що перше ніж писати, треба відбути учнівство. І я таки вчився. Я довбав науку, натоптував себе знаннями, звідки тільки міг. Я знав, що ти чекаєш на мене, і ніде не відступав. Чи ти повіриш — я забув навіть, що таке спокійний соя. Мені здається, що мільйони років минули від тієї пори, як я спав досить і прокидався тоді, коли був виспаний. Тепер мене завжди будить будильник. Коли б я не ліг, — рано чи пізно, я ставлю його на певну годину. Це останнє, що я свідомо роблю перед сном: накручую годинника і гашу лампу.

Коли мене хилить на сон, я замінюю важку книжку на легшу. А коли й над тією починаю куняти, б’ю себе кулаком по голові, щоб прогнати дрімоту. Якось я читав оповідання про людину, що боялася спати, — пам’ятаєш, у Кіплінга. Ця людина прилаштувала коло себе шпору, коли сон змагав її, залізні зубці впивались їй у голе тіло. Я роблю те саме. Я дивлюсь на годинник і вирішую, що до півночі, чи до першої, другої, чи там третьої шпори не можна відкидати. І вона не дає мені спати аж до визначеного часу. З цією шпорою я не розлучаюсь уже багато місяців. Я дійшов до того, що спати п’ять з половиною годин вважив за недозволену розкіш. Тепер я сплю лише чотири години. Я зголоднів за сном украй. Бувають хвилини, коли в мене з безсоння все плутається в голові, коли смерть з її вічним спокоєм видається блаженством, і тоді мені пригадуються слова Лонгфелло:

Звісно, це дурниці. Все це від нервів, від перевтоми. Але навіщо я роблю це? Ради тебе. Щоб швидше відбути учнівство, щоб прискорити успіх. І я вже відбув своє учнівство. Тепер я добре озброєний. Запевняю тебе, що за місяць я встигаю засвоїти більше, ніж звичайний студент за рік. Я це знаю, можеш мені повірити. Я б не казав тобі цього, але мені страшенно хочеться, щоб ти мене зрозуміла. Це не хвастощі. Свої досягнення я виміряю прочитаними книжками. Тепер уже твої брати — темні дикуни проти мене, а всі знання я здобував із книжок у ті години, коли вони мирно спали. Колись я хотів прославитися. А тепер слава для мене — пусте. Я хочу просто тебе, ти потрібніша мені за їжу, одяг, визнання. Я мрію покласти голову тобі на груди і спати, довго, довго, цілу вічність. І менше як за рік мрія моя здійсниться.

Його сила, хвиля за хвилею, накочувалась на неї, і що більше опирався він, то дужче вабило її до нього. Сила, яка завжди променіла від нього до неї, буяла тепер у його схвильованому голосі, блискучих очах, у тому завзятті життєвості та інтелекту, що клекотів у ньому. І на мить, на одну-єдину мить, вона відчула розколину в своїй непохитності, і крізь неї побачила Рут справжнього Мартіна Ідена, піднесеного і непереможного. І як на приборкувачів диких звірів часом находять хвилини сумніву, так і їй на мить здалося неможливим приборкати невгамовний дух цієї людини.

— І ще одне, — провадив Мартін далі.— Ось ти кохаєш мене, а чому? Якраз та сила, що спонукає мене писати, і збуджує твою любов. Ти любиш мене тому, що я не схожий на всіх тих, кого ти знаєш і могла б полюбити. Я не створений для контори й рахівництва, для дріб’язкових справ і правничої тяганини. Примусиш мене робити все це, примусиш стати таким, як усі інші, виконувати їхні обов’язки, дихати тим самим повітрям, поділяти їхні погляди — і знищиш усю різницю, знищиш мене, знищиш те, що кохаєш. Моє бажання писати — це моя найжиттєвіша сила. Був би я недотепою — і ані мав би я бажання писати, ані ти не покохала б мене.

— Але ти забуваєш, — перехопила вона, поверхового жвавістю розуму помітивши аналогію, — що на світі бувало немало диваків-винахідників, які змушували свою родину голодувати, а самі гналися за такими химерами, як вічний двигун. І все-таки їхні жінки, хоч і не співчували їхнім захопленням, любили їх і терпіли разом з ними, ба навіть заради них.

— Це правда, — відказав він. — Але не всі ж винахідники — диваки, інші голодували, б’ючися над яким-небудь корисним винаходом, і дехто таки домагався свого, це відомо. А я то й зовсім не прагну якоїсь неможливості…

— Але ти ж сам казав, що хочеш «досягти неможливого», — заперечила вона.

— То тільки образ. Я прагну робити те, що вже й до мене люди робили: писати і жити літературною працею.

Мовчанка Рут роздратувала його.

— Невже для тебе моя мета така ж химерна, як і шукання вічного двигуна?

Він почув відповідь Рут у потиску її руки, в ніжному материнському потиску, яким заспокоюють скривджену дитину. Для неї він тоді й справді був скривдженою дитиною, шаленцем, що хотів досягти неможливого.

При кінці розмови Рут ще раз нагадала Мартінові про неприязнь до нього її батьків.

— Але ж ти любиш мене? — спитав він.