Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Цей грип — дурний, — сказав він. — Трохи тіло ломить та голова прикро болить, ото й усе. Але це й рівняти не можна до тропічної пропасниці, та справді викручує всі кістки.

— А хіба ти хворів на неї? — неуважно спитала Рут, упиваючись блаженним спокоєм у його обіймах.

Механічно розпитуючи юнака далі, вона раптом здригнулася, вражена його словами.

Мартін слабував на ту пропасницю в таємній колонії прокажених на одному з Гавайських островів.

— Але як ти туди потрапив? — запитала вона.

Така велична байдужість до себе видавалась їй злочинною.

— Просто випадково, — відповів Мартін. — Я й не думав про прокажених. Утікши зі шхуни, я доплив до берега й подався в глиб острова, щоб там де заховатися. Три дні я харчувався плодами гуави, дикими яблуками й бананами, що росли у джунглях. А четвертого дня вийшов на стежку, звичайну, людськими ногами протоптану стежку. Вона вела далі в глиб острова, під гору, куди я й хотів іти, і на ній були свіжі людські сліди. В одному місці стежка бігла по гірському кряжу — такому гострому, як лезо ножа. Стежка була завширшки яких три фути, а обабіч зяяли бездонні прірви. Там одна добре озброєна людина могла б відбити напад стотисячної армії. Це був єдиний шлях до середини острова. Години за три я опинився в маленькій долині поміж вулканічних гір. Схили довкола вирівняно було смужками терас, де вирощували таро[25], росли там фруктові дерева і серед тих дерев стояло з десяток очеретяних хатин. Як тільки я побачив їхніх мешканців, то одразу зрозумів, куди потрапив. Досить було першого погляду.

— І що ж ти зробив? — спитала Рут; затамувавши подих, вона слухала його, наче Дездемона, охоплена страхом, але й зачарована.

— Що ж я міг зробити? їхній старший був добрий дідок. Дарма що однією ногою стояв у могилі, а правив, як король. Він сам знайшов цю долину й заклав там колонію — звісно, проти закону. У них було подостатком зброї, ці канаки дуже добре стріляють, вони звикли полювати на дикого звіра. Шкода було мені й гадки про втечу. Тож довелося прожити там три місяці.

— А як же ти врятувався?

— Та сидів би там і досі, якби не одна дівчина, капів-китаянка, на чверть біла і на чверть гавайка. Дуже вродлива була вона, бідолашна, і навіть освічена. Її мати жила в Гонолулу і мала мільйонний статок. От вона й визволила мене звідти. Бачиш, її мати давала гроші на утримання колонії, тож їй нічого було боятися кари, що вона мене вивела. Вона тільки взяла з мене клятву нікому не викривати їхнього сховища, і я дотримав її. Оце я вперше цю історію розповідаю. У бідної дівчини тоді з’явилися перші ознаки прокази. На правій руці в неї були трохи скорчені пальці, а вище ліктя маленька плямка. Ото й усе. Досі вона вже, мабуть, померла.

— І ти не боявся там жити? А радий, певно, був, що втік, не заразившись?

— Ще б пак, — відповів він. — Попервах там було страшно, а потім звик. Мені так жаль було бідолашної дівчини, що я навіть забув про свій страх. Вона була така гарна і на вроді, й душею. Проказа ще ледве торкнулась її, але їй суджено було жити первісним життям і поволі розкладатися. Ти й уявити собі не можеш, яка це жахлива хвороба.

— Бідненька! — тихо промовила Рут. — А все-таки дивно, що вона тебе так відпустила.

— Чому це? — спитав Мартін, не розуміючи її зауваження.

— Та тому, що вона кохала тебе, — ще тихше відповіла Рут. — Ну, скажи щиро: кохала?

Засмага Мартінова на цей час уже зійшла — і від роботи в пральні, і від хатнього життя, а за дні голодування й хвороби він ще й зблід. І от крізь цю блідість до щік його поволі прибила хвиля крові. Він хотів уже щось сказати, але Рут спинила його.

— Мовчи, не треба. Слова тут зайві,— вигукнула вона, сміючись.

Проте Мартінові здалося, що в сміху її продзвеніли якісь металеві нотки, а в очах блиснув холод. І враз йому пригадалася буря, що він колись пережив у північній частині Тихого океану. на мить він знов побачив цю нічну бурю при ясному небі й повному місяці, від якого зимно полискували величезні грізні вали. Тоді перед очима його стала дівчина з колонії прокажених, і він подумав, що це таки з кохання випустила вона його.

— Вона була благородна, — сказав він просто. — Вона врятувала мені життя.

Здавалось, на тому був і кінець, аж раптом Мартін почув приглушене ридання. Рут, одвернувшись від нього, дивилась у вікно. Коли вона знову глянула на Мартіна, лице її було спокійне, і в очах ніщо вже не нагадувало морської бурі.

— Я така дурна, — жалісно промовила вона, — але нічого не можу з собою вдіяти. Я так тебе люблю, Мартіне, так люблю. Може, згодом я звикну, але поки що я тебе ревную до всіх тіней минулого. Адже ж твоє минуле повне тіней… Так, так, я знаю, інакше й бути не могло, — не дала вона йому заперечити. — Бідний Артур уже мені махає, щоб іти. Йому набридло чекати. Ну, до побачення, любий… Є якась мікстура, що допомагає одвикнути від куріння, — гукнула вона йому вже крізь двері.— Я тобі пришлю.

Двері зачинилися й знову відхилились.

— Так люблю, так люблю! — прошепотіла вона і тільки після цього пішла.

Марія шанобливо провела Рут до екіпажа, намагаючись по дорозі докладно розглянути її одежу, — вона ніколи ще не бачила такого пречудового крою. Розчаровані хлопчаки дивились услід екіпажеві, аж поки він не зник з очей, а тоді перенесли всю увагу на Марію, яка враз стала найповажнішою персоною в кварталі. Але хтось із її нащадків розвіяв цю славу, заявивши, що високошановні гості приїздили не до них, а до їхнього пожильця. Після того Марія знову відійшла в тінь, зате Мартін здобув у довколишньої малечі величезну пошану. В очах Марії він виріс надзвичайно, а якби португалець-бакалійник теж побачив екіпаж, він, певна річ, відкрив би Мартінові кредит ще на три долари й вісімдесят п’ять центів.

Сонце Мартінового щастя почало сходити. Другого дня після відвідин Рут він одержав від одного бульварного нью-йоркського тижневика чек на три долари за три тріолети. Ще через два дні одна Чікагське газета повідомила про схвалення його нарису «Шукачі скарбів», пообіцявши заплатити за нього десять доларів після опублікування. Ціна була невисока, але то ж був перший його твір, перша спроба висловити на папері свої думки. Нарешті й друга його спроба — велика пригодницька повість для молоді — була прийнята наприкінці тижня місячником «Юність і зрілість». Щоправда, в повісті була двадцять одна тисяча слів, а йому обіцяли заплатити за неї по надрукуванню тільки шістнадцять доларів, тобто приблизно по сімдесят п’ять центів за тисячу слів, але то ж була лише друга його письменницька спроба, і Мартін сам тепер добре бачив, скільки в ній недоробленого.

Проте навіть ранні його твори не можна було назвати сірятиною. Єдине, що було в них незграбного, це властива новакові надмірна сила, немовби він стріляв з гармати в горобців. Але все-таки Мартін був радий продати свої ранні твори хоч і за безцінь Він знав, чого вони варті, і давно вже склав їм справжню ціну. Всі надії він покладав на твори пізніші. Він хотів стати не просто постачальником журнального читва, а намагався озброїтися всіма знаряддями справжньої художньої творчості. Від сили своєї він і не думав відмовлятися, — навпаки, жадав збільшити її, Позбувшися надмірності. Не спроневірився Мартін і в замилуванні життєвою правдою. Реалістичні риси в своїх творах він силкувався поєднати з красою і примхами уяви. Він прагнув натхненного реалізму, перейнятого вірою в людину й високі ідеали. Він хотів показати життя незабреханим, сповненим шукань і невгамовного людського духу.

З читання свого Мартін виявив дві літературні школи. Одна малювала людину мов якогось божественного духа, позбавленого всього земного, а друга, навпаки, бачила в людині самого звіра, забуваючи про її духовні потреби й можливості. На думку Мартіна, обидві школи помилялися, бувши занадто однобічні. Тут треба було знайти щось середнє, найближче до істини, що, не захоплюючись занадто одуховленням людини, кидало б, однак, виклик варварському її отвариненню. В своєму оповіданні «Пригода», що не сподобалося колись Рут, Мартін спробував здійснити цей свій ідеал художньої правди, а в статті «Дух і плоть» висловив свої теоретичні погляди на це питання.

Але «Пригода» й усі інші оповідання, які він вважав найкращими своїми творами, все ще марно стукали в двері редакції. Його ранні роботи не мали в його очах ніякої вартості, хіба що ось тільки дали трохи грошей, та й «страшні» свої оповідання, з яких два було продано, він тож не вважав за щось цінне. Вони були напоєні буйною фантазією, що в сполуці з життєвою правдою і надавало їм певної сили. Таку от переміш химерного й неможливого з реальним сам Мартін уважав за викрут, — хай навіть і майстерний, у найкращому разі. Велика література не йде цим шляхом. Такі твори теж можуть мати неабияку художність, але Мартін не визнавав мистецтва, абстрагованого від правдивих людських переживань. Увесь викрут у тім і полягав, щоб оцю художність просякти людськими емоціями, і це Мартін зробив у низці своїх «страшних» оповідань, що їх написав, перше ніж піднісся до вищого щабля, до рівня «Пригоди», «Радості», «Казана» і «Вина життя».

Три долари за тріолети дали Мартінові змогу сяк-так перебитися, аж поки прибув гонорар від «Білої миші». Перший чек він розміняв у недовірливого бакалійника, лишивши йому долар, як частину боргу, а решту розділив між пекарем та торгівцем городиною. Він ще не розбагатів настільки, щоб дозволити собі м’ясо, і сидів на сутужній пайці, коли прийшов довгожданий чек на сорок доларів. Мартін не знав, як його реалізувати. До банку він ніколи ще в житті не заходив, а тим більше в грошових справах, і його охопило наївне дитяче бажання піти до одного з великих оклендських банків і там розміняти чек. Але він розумів, що розважливіш було б розміняти його в бакалійній крамниці, бо цим він справить на крамаря певне враження і забезпечить собі надалі більший кредит. Отож хоч і вельми нерадо, пішов він до бакалійника і, віддавши весь борг, набив собі повну кишеню дзвінкою монетою. По цьому він розрахувався з іншими кредиторами, викупив костюм і велосипед, заплатив за машинку місячне і за кімнату Марії — за минулий місяць і за місяць уперед. Після того у Мартіна лишилося ще майже три долари.

[25] Таро — поширена в Океанії сільськогосподарська рослина, що має їстівні крохмалисті корені.