Твори у 12 томах. Том 06: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я чекатиму на вулиці після останньої дії,— прошепотів Мартін, вдаючи незворушну увагу до танців на сцені.

Контролер гостро глянув на них і відійшов.

— Ти з компанією? — спитав Мартін Масну Пику в кінці дії.

— А певно.

— То я мушу й собі підшукати, — мовив Мартін.

Під час антракту він навербував цілий почет — трьох хлопців, яких знав ще з цвяхового заводу, пожежника, шістьох матросів і стільки ж забіяк із грізної зграї з вулиць Вісімнадцятої та Маркет.

Коли вистава скінчилася, обидві компанії непомітно рушили по різних боках вулиці. Дійшовши до малолюдного перехрестя, воші зійшлися і влаштували військову раду.

— Ходімо на міст Восьмої вулиці,— сказав рудий парубок з партії Масної Пики. — Ви зможете битися посередині під ліхтарем, а як наскочать фараони, втечемо в другий бік.

— Гаразд, — промовив Мартін, порадившись із своїми.

Міст Восьмої вулиці, перекинутий через рукав річки Сан-Антоніо, був завдовжки в три міські квартали. Посередині мосту та по обох кінцях його горіли електричні ліхтарі. Жоден полісмен не міг би підійти непомічений. І тепер перед очима Мартіна виразно постало це зручне для бійки місце. Він бачив обидва гурти, ворожі й похмурі, що трималися здаля один від одного позад своїх бійців. Мартін і Масна Пика роздягліїся до пояса. Поблизу розставлено було чати, що мали стежити за освітленими кінцями мосту. Один з Мартінових прибічників тримав його піджака, сорочку й шапку, готовий дати драла з ними в безпечне місце, якби налетіла поліція. Мартін побачив самого себе, — як він виходить на середину поля бою, дивиться просто в очі Масній Пиці і, піднявши кулак, каже застережливо:

— Це тобі не іграшки! Зрозумів? Битися так битися. Без вивертів. Це давнє діло, й пора його довести до кінця. Зрозумів? Одному з нас буде амба.

Мартін бачив, що Масна Пика завагався, але перед очима свідків озвалася в ньому давня підступна гордість.

— Ну, та вже ж, починаймо! Що дурно плескати? До кінця, то й до кінця.

I тут, стиснувши кулаки, вони кинулись один на одного, наче молоді бугаї, з усім запалом молодості, повні ненависті й бажання бити, калічити, нищити. Усі мозольні вселюдські досягнення за тисячі літ просування вгору зникли. Лишився тільки електричний ліхтар, як знак на стежці великої людської пригоди. Мартін і Масна Пика стали дикунами кам’яного віку, жителями печер і незайманих лісів. Вони все нижче падали в чорну прірву, назад у трясовину суворих початків життя, змагаючися сліпо, як зоряний пил у небесах або як атоми, що стикаються, відштовхуються, знову стикаються — і так довіку.

— Боже! Які ж ми були звірі! Які тварюки! — голосно пробурмотів Мартін, згадуючи перебіг бійки. Його буйна уява малювала йому все, як на екрані кіно. Він був заразом і глядач, і учасник боротьби. Культура й знання, набуті за останні місяці, змусили його здригнутися від цього видовища. Ллє тіні минулого стерли з його свідомості все теперішнє, і він ізнов став колишнім Мартіном Іденом, що оце повернувся з плавання й бився з Масною Пикою на мості Восьмої вулиці. Він страждав, напружував усі сили, обливався потом та кров’ю і радів безмірно, коли його кулак влучав у ворога.

Здавалося, що то не люди, а два вихори ненависті сплелися й шалено крутять один одного. Пас мішав, і свідки обох ворожих сторін стояли, затамувавши подих. Вони ніколи ще не бачили такої жахливої люті й застигли зі страху. Бійці були ще більш озвірені, аніж вони самі. Коли перший запал молодості й темпераменту ущух, супротивники почали битися обережніше і розважливіше. Переваги не було ні на чийому боці.

— Бійка внічию, — долетіли до Мартіна слова.

Тут він ненароком схибив, у відповідь дістав страшний удар і раптом відчув, що йому до кості розкраяно щоку. Голим кулаком такого не зробиш. Обливаючись кров’ю, він почув вигуки подиву, кров цебеніла в нього з обличчя. Але він не подав і знаку. Тільки став дуже обачний, бо знав, з ким має справу, знав, що тут можна чекати всякої підлоти. Він пильно стежив за ворогом і вижидав, потім удав, ніби хоче на нього кинутись, і враз спинився, бо побачив, як у того в руці блиснуло щось металеве.

— Покажи руку! — крикнув він. — Ти вдарив мідяним кастетом?

Обидві зграї з ревом і гаркотом порвались уперед. Ще секунда, і всі встряли б у бійку, і він не зміг би помститися. Мартін був у нестямі.

— Геть, братва! — хрипко крикнув він. — Чуєте? Геть!

Усі відсахнулися від нього. Вони й самі були звірі, але він був надзвіром і сповнив їх жахом та покорою.

— Це моє діло, і ніхто не смій устрявати. Давай сюди кастет.

Масна Пика, протверезілий і трохи наляканий, віддав нечесну зброю.

— Це ти дав йому, руда паскудо! — знов загримів Мартін і жбурнув кастета у воду. — А я все думав, чого ти тут крутишся. Тільки сунься ще раз, заб’ю на смерть. Зрозумів?

Вони билися далі, знеможені неймовірно, до самісінького краю. Навіть пересичена кров’ю звірина зграя, злякавшись того, що бачила, почала умовляти їх спинитися. Масна Пика, готовий звалитися з ніг і вмерти або ж вистояти на ногах і вмерти, моторошна потвора, на обличчі якої не лишилося жодної риски колишнього Масної Пики, завагався. Але Мартін підскочив до нього і заходився валити його раз по раз.

Здавалося, вони змагалися вже цілу вічність, і Масна Пика слабнув на очах, аж раптом серед зливи ударів почувся хрускіт, і у Мартіна права рука безвладно повисла. Зламалася кістка. Усі це чули й зрозуміли, що трапилось. Зрозумів і Масна Пика. Як тигр, кинувся він на супротивника, сиплячи удар за ударом. Прибічники Мартінові метнулися припинити бійку. Приголомшений ударами, Мартін, однак, відігнав їх брутальною лайкою, хоч сам аж стогнав з безпорадності й розпуки.

Він бив лише лівою рукою, бив уперто, напівсвідомо, і немов десь дуже здалека чув шепіт вражених глядачів. Один із них промовив тремтячим голосом: «Це вже не бійка, хлопці, а вбивство. Треба їх спинити».

Але, Мартінові на радість, ніхто їх не спиняв. Знесилений, він усе бив однією рукою, ударяючи в щось криваве, що було вже не обличчям, а самим жахом — дригке, відразливе, булькітливе, безформне, воно увесь час коливалося перед його скаламученим зором і ніяк не хотіло зникати. А він бив і бив, дедалі слабше й повільніш, втрачаючи останні краплі життєвої енергії, бив, здавалося, цілі віки, чи, може, якісь безмежно довгі відтинки часу, аж поки, немов крізь імлу, побачив, що ота безформна маса поволі сунеться додолу на голі дошки мосту. Тоді він став над нею, похитуючись на нетвердих ногах, хапаючись за повітря, немов шукав у ньому опори, і промовив якимсь чужим, незнайомим голосом, що й сам його не впізнав:

— Ще хоч? Кажи! Ще хоч?