Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Звісно, — провадив Біллі, не прискорюючи свого дражливо-повільного тону. — Я хотів лиш сказати, що я вам цього не подарую. Не тепер, коли страйк, а пізніше. Я вам дам такого перцю, що ви повік пам’ятатимете.

Бланшар зирнув на Біллі, і в очах йому блиснули й цікавість, і мало не схвалення.

— Ви, я бачу, й самі досить жвавий, — відказав він. — Але чи певні ви своєї сили?

— Звісно, певний. Ось побачите.

— Тоді гаразд, друже! Розшукайте мене після страйку, і я охоче поміряюся з вами.

— Пам’ятайте ж, — додав Біллі.— Я вам дамся взнаки.

Бланшар кивнув головою на знак згоди, весело всміхнувся до них обох, підняв капелюха перед Сексон і сів у машину.

Від цього часу життя Сексон і зовсім вийшло з колії, воно стало беззмістовне й кошмарне. Тепер усякого можна було сподіватися: стихійний крутіж подій підхопив її і ніс до якоїсь невідомої катастрофи. Якби хоч Біллі був колишній Біллі, то ще півбіди, — якби можна було спертися на нього, вона бадьоро глянула б в очі найгіршій небезпеці. Але Біллі відсахнувся від неї, скажений вир зайняв і його. Він так змінився, що здавався немов чужий чужанин у власному домі. І справді, зовсім інша людина визирала з його очей, людина, що знала тільки насильство й ненависть, бачила скрізь тільки лихе і ревно слугувала всесвітньому злу. Ця людина вже не засуджувала Берта, у неї самої були на язиці лише динаміт, саботаж та революція.

Сексон силкувалася якомога підтримувати свою душевну рівновагу і свіжість та красу свого тіла, що так приваблювали колись Біллі. Лише раз їй урвався терпець, — коли Біллі був особливо похмурий і дошкулив їй гострим та несправедливим словом.

— З ким це ти так розмовляєш? — спалахнула вона.

Він зніяковіло замовк і тільки остовпіло дивився на її зблідле від гніву обличчя.

— Не смій ніколи більше говорити так до мене, Біллі,— суворо додала вона.

— Я трохи роздратований, а ти вже й присікалась! — пробурмотів він напіввинувато, напівдокірливо. — Бачить бог, у мене є від чого згубити тяму.

Коли Біллі вийшов з дому, Сексон кинулася на ліжко й гірко заридала. Вона-бо, що так уміла коритися в коханні, була жінка горда. Тільки гордий знає справжню покору і тільки наймужніший знає справжню сумирність. Але навіщо їй ця гордість і мужність, коли єдина в світі дорога для неї людина втратила і гордість, і мужність, і чесність і скинула на неї найбільшу частку спільних їхніх знегод?

І так само, як вона наодинці з собою пережила була глибоку, трохи не фізичну тугу за втраченою дитиною, так і тепер переживала вона сама в собі,— може, ще глибше, — особисте горе. І хоч вона не розлюбила Біллі, кохання її стало менш горде, менш упевнене, менш довірливе. Щось у ньому з’явилося від співчуття, а це вже недалеко й до зневаги. Здавалося, її вірність ладна була підупасти, і Сексон жахалася тієї зневаги, що закрадалася їй у душу.

Сексон щосили намагалася витривати. Вона подумала, що зможе простити, і на часину їй відлягло від серця, аж поки не сяйнула думка, що найвища любов не знає прощення. І знов у неї котилися сльози, і кипіла в ній боротьба. Вона твердо знала одне: цей Біллі — не той, якого вона покохала. Цей Біллі інша людина, хвора людина, що не відповідає за свій маячний шал. Сексон вирішила, що мусить ходити коло Біллі, як сестра-жалібниця, що мусить забути за всякі гордощі, зневаги й прощення. До того ж він і справді несе на собі ввесь тягар борні, він кинувся в її вир і збезумів від ударів, яких завдавав іншим і діставав від інших. Якщо хтось чи щось тут винне, то це ті незбагненні приписи життя, що примушують людей гризтися за роботу, як пси гризуться за кістку.

Так Сексон озброїлася цими доказами для найлютішої в світі боротьби — боротьби самітної жінки. Вона відкинула всі сумніви й гризоти. Вона нічого не прощала, бо й прощати було нічого. Вона переконала себе, що їхнє кохання нічим не заплямлене, що воно чисте, яким було раніше і яким буде знову після того, коли світ повернеться до якогось ладу.

Увечері, коли Біллі повернувся додому, Сексон запропонувала, як тимчасовий захід — поки триває страйк, — взятися їй знову за шиття, щоб приробляти на харчі. Але Біллі й слухати не схотів.

— Усе гаразд, — запевнив він її.— Немає такої потреби, щоб ти працювала. На цьому тижні я розживуся на сякі-такі грошенята і все віддам тобі. А в суботу ввечері ми підемо до театру, — не до кіно, а до справжнього театру. До міста приїжджає негритянська капела Гарві, і ми обов’язково підемо послухати. Гроші я здобуду, хоч кров з носа.

В п’ятницю Біллі не повернувся до вечері,— на превеликий жаль Сексон, бо Мегі Донегю саме віддала їй позичені минулого тижня горщик картоплі та дві кварти борошна, і на Біллі чекав добрий підживок. До дев’ятої години Сексон не гасила в грубці, а потім неохоче пішла спати. Вона воліла б дочекатися Біллі, але не наважилася, знаючи, що йому бувало неприємно, коли дружина бачила його напідпитку.

Годинник саме вибив першу годину ночі, коли рипнула хвіртка. Сексон почула кроки Біллі. Він важко й помалу сходив на ганок і довго шпортався ключем коло замка. Потім увійшов до спальні, сів і важко зітхнув. Сексон лежала тихо, не ворушачись, бо знала, яким дражливим робить його алкоголь, і не хотіла виказувати перед ним, що через нього не спить. Але то було нелегко. Вона так стиснула кулаки, що нігті вп’ялися в долоні, а тіло все здеревіло від силуваної непорушності. Такий він ще ніколи не повертався додому.

— Сексон, — глухо озвався Біл. — Сексон!

Вона поворухнулася й позіхнула.

— Чого тобі?

— Чи не засвітила б ти лампу? Мені пальці задубіли.

Сексон скочила з ліжка, не дивлячись на чоловіка; але руки їй так тремтіли, що вона ніяк не могла скинути скла з лампи, і сірник погас.

— Я не п’яний, Сексон, — так само глухувато промовив він, наче посміхаючись у темряві.— Просто я дістав кілька… добрих стусанів.

Нарешті лампа засвітилася. Сексон обернулась і скрикнула, вражена жахом: вона чула його голос і була певна, що це Біллі, а ось зараз його не впізнала. Його багрове розпухле обличчя було геть-чисто розквашене, — ні, ні, це був ніякий не Біллі! Одне око зовсім заплющилося, друге ледь бликало крізь вузьку щілину з-під набряклих повік. Майже вся шкіра з одного вуха була обірвана. Все обличчя здавалося кривавим м’якушем. Права щока була вдвоє більша за ліву. Не дивно, що він говорив так глухо, подумала вона, глянувши на його розтовчені напухлі губи, з яких досі сочилася кров. Серце Сексон завмерло, і гаряча хвиля ніжності пройняла її всю. їй хотілося пригорнути його, приголубити, втішити; але здоровий розум підказав щось інше.

— Бідний, бідний хлопчику! — скрикнула вона. — Скажи мені, з чого починати? Я не знаю, що роблять у таких випадках…

— Якби ти допомогла мені роздягнутися… — промовив Біллі зніяковіло. — Бо я вбрався ще до того, як тіло набрякло.