Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— І не сваритимеш мене? — спитав він.

— Та я ж не хазяїн твій, щоб тебе сварити! Ні, нізащо в світі не хочу я верховодити тобою. Якби ти дозволив мені таке, я б наполовину тебе розлюбила.

Біллі помалу перетравлював її слова і, нарешті, кивнув головою:

— Таки не розсердишся?

— На тебе? Здається, ти ще ніколи не бачив, щоб я сердилася. Ну, швиденько, Біллі, викладай мені все, скажи, будь ласка, де це ти сьогодні так суглоби потовк. Кожному видно, що це недавнє.

— Гаразд. Я розкажу тобі, як воно сталося. — Він на хвильку примовк і по-хлоп’ячому засміявся, щось ізгадавши. — Отже так… тільки ж ти напевне не розсердишся? Бачиш, так робити ми мусимо — інакше ніяк себе оборонити! Це наче кіно, їй-бо, тільки таке, що балака! Уявляєш? Іде собі вулицею здоровезний мугир — руки, як дві шинки, ноги, як човни з Міссісіпі,— вдвоє більший за мене на зріст і зовсім молодий. Іде собі смирно, як ягня, нікого не зачіпає… Не справжній страйколом, а просто йолоп, селюк: бач, вичитав у газетах, що хазяї шукають робітників, і прибіг загрібати грошву лопатою.

Тут, як на те, ми з Бадом Строзерсом йому назустріч. Ми тепер завжди ходимо по двоє, а то й більшим гуртом. Підходжу я до того парубка й озиваюся: «Агов, хлопче… роботи шукаєш?» — «Атож», — одказує він. «Кіньми правити вмієш?» — «Еге», — каже. «І двома парами вмієш?» — «Чом би й ні». А я йому знову: «Направду станеш на роботу?» — «А на якого дідька приїхав би я сюди?» — «Виходить, ти саме нам до речі. Ходімо разом, — ми тобі зараз роботу дамо».

Бачиш, Сексон, накласти йому отут, на вулиці, не можна було: фараон за два квартали, — знаєш, отой рудий Том Скенлон, — та так пильно придивляється, хоч нас не впізнає. Треба відійти. Пішли втрьох: я, Бад і той лобуряка, що приїхав нам хліб відбивати. Звернули в завулок — знаєш, де Кемпвелова крамниця — порожньо, ані душі. Тут Бад зупинився, зупинилися й ми з парубком.

«Я не думаю, що він таки хоче на роботу», — каже до мене Бад, немов має сумнів. А хлопець хутко: «Бий мене сила божа, як не хочу!» — «Кажи, то ти справді шукаєш роботи?» — питаю його. А він мені,— що, мовляв, шукає, що задля того з села приїхав, і щоб ми його мерщій до стайні вели.

«Що ж, братику, — кажу я, — доведеться тобі втлумачити, що ти заблудив». — «Як то?» — питається він. «А так, — кажу, — манджай на своїх двоїх, поки вони ще цілі». — А цей йолоп витріщився на мене та й стоїть. — «Я щось не розумію…» — мимрить собі під носа. А ми йому: «Стривай лишень, ось зараз зрозумієш!»

Та й ну його — бац-бац! Лясь-лясь! Лусь-лусь! Таке завели, — просто фейерверк, Четверте липня^{26}, удруге пришестя вкупі! Йому аж в очах замерехтіло, аж небо за макове зерня здалося — чисто в пекло потрапив! Для досвідченого боксера це немудра штука, тільки рукам без рукавиць боляче. Оце якби ти, Сексон, побачила його пику до й опісля! Ти б собі кишки порвала зі сміху. Достотно лицедій, що встиг умить перегримуватися.

За реготом Біллі не зміг говорити; Сексон і собі всміхалася, але до горла їй підступав холодний жах. Мерсідіз казала правду. Дурні робітники гризуться й чубляться через роботу. А розумні пани роз’їжджають машинами. Вони наймають дурнів, щоб ті гризлися за них. Отаких, як Берт і Френк Девіс, як Честер Джонсон і Отто Френк, як Драглій та детективи, як Гендерсон та решта скебів, котрих бито, мордовано, застрілювано й вішано. О, розумні — дуже розумні! З ними нічого не стається. Вони тільки роз’їжджають машинами.

Біллі тим часом вів далі:

— «Ви катюга!» — промимрив парубок, коли насилу підвівся. «То ще хочеш роботи?» — питаю його. Він тільки головою крутнув. Тоді я почав вичитувати йому та й кажу: «Бери, хлопче, ноги на плечі та манджай назад на село. Второпав? Мерщій додому. А ще раз полізеш до міста — начувайся! Цей прочухан тобі тільки для науки; а як спіймаємо тебе ще раз, то так поцяцькуємо пику, що й рідна мати не впізнає».

Ну й він як дремене прожогом! Головою ручуся, що не скоро очумається. А як дочвалає до свого Мілпітаса чи до якої іншої сонної діри, чи ще там де, то такого нарозказує про оклендських хлопців, що з цілої округи ніхто сюди більше не полізе, хоч би й по десять доларів за годину йому давали.

— Але ж це жах!.. — сказала Сексон і через силу засміялася.

— Це дурниці,— провадив своє Біллі.— Наші спіймали ще одного нині вранці. Ну й ухоркали ж вони його! За дві хвилини так розмалювали, що у шпиталі тільки руками розвели. У вечірніх газетах є подробиці: пробитий ніс, три важкі рани на голові, передні зуби — поминай, як звали, плече перебито та два ребра зламано. Еге ж, одержав своє. Але й це ще дурниці: знаєш, як діяли сан-франціські биндюжники під час великого страйку перед землетрусом? Кожному скебові перебивали ломом обидві руки, — щоб знав, як кіньми правити! Всі шпиталі були переповнені. А зате биндюжники виграли страйк.

— Але, Біллі, навіщо така жорстокість? Я розумію, — вони штрейкбрехери, вони видирають хліб з рота дітям страйкарів, щоб нагодувати власних дітей, я розумію, що все це погано… але ж невже потрібна така… жорстокість?

— Потрібна, Сексон, — твердо відказав Біллі.— Треба щоразу наганяти на них страху божого, коли можеш це зробити безкарно.

— А як спіймають?

— Тоді спілка найме тобі оборонця в суді, хоч від них мало користі: судді ворожі до нас, та ще й газети напосідають, щоб вони нашому братові спуску не давали. Та все-таки за цей страйк чимало скебів проклянуть свої душі, що пішли проти товаришів.

Дуже обережно випитуючи цілих півгодини, Сексон почала вивіряти, як дивиться Біллі на те насильство, що дозволяють собі і він, і його товариші по роботі. Біллі був глибоко й твердо переконаний, що правда на їхньому боці. Йому й на думку ніколи не спадало, що він може помилятися. Такі були умови гри. Раз він устряв у гру, мусить домагатися виграшу в такий самий спосіб, що й його товариші. Щоправда, він був проти динаміту та вбивства.

Але ж і профспілки цього не обстоювали. Він дуже наївно доводив, чим саме динаміт і вбивство негодящі: вони, мовляв, лише спричинюють обурення громадської думки й загрожують поразкою страйкові. Але ж добре налупцювати штрейкбрехера, «нагнати на нього страху божого», як Біллі казав, — це святе діло.

— Наші батьки такого не робили, — зітхнула Сексон. — У них не було ані страйків, ані штрейкбрехерів.

— Звісно, не було, — погодився Біллі.— Вони жили за добрих давніх часів. Отоді було життя! — Він глибоко й тяжко зітхнув. — Але той час ніколи вже не повернеться.

— А тобі хотілося б жити на селі? — спитала Сексон.

— Ще б пак!

— Тепер багато людей живе на селі.

— А я ось завважив, що вони пруться до міста відбивати в нас роботу, — відказав він.

Коли Біллі знайшов тимчасовий підробіток — найнявся підвозити матеріал для великого мосту, що будувався у Найлсі,— молодому подружжю полегшало. Перше ніж стати на роботу, він переконався, що всі робітники там спілчани. Але за два дні бетонярі покидали свої інструменти. Підрядники, що, очевидячки, цього й сподівалися, негайно набрали натомість італійців, не членів спілки. Тоді теслярі, каркасники й биндюжники теж покинули роботу. Біллі, не маючи грошей на квитка, подався додому пішки. Йти було далеченько, і він прийшов тільки присмерком.