Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

То про що це я?.. Ага!.. Я розплющив очі — чи то одне око, бо друге не слухалося. Бачу, — я у своєму кутку, мене обмахують рушниками, нашатирного спирту під ніс підсунули, а Біл Мерфі лід до потилиці прикладає. А насупроти мене стоїть це Чікагське Страхіття, — я насилу згадав, що то з ним допіру бився, наче я провалився кудись, а потім виринув. «Котрий це буде раунд?» — питаю Біла. «Вісімнадцятий», — каже. «Чорт, — кажу. — Я ж скінчив на тринадцятому, звідки решта?» — «Ти добрий зух, — відказує Біл. — Чотири раунди бився непритомний, і ніхто, крім мене, цього не помітив. Я ввесь час умовляв тебе здатися»… Коли це чую гонг і дивлюся — а Страхіття суне на мене. — «Кінчай!» — каже Біл і вже рушника збирається кинути. «Нізащо в світі! — відказую. — Облиш, Біле». А він усе своєї: годі та й годі… А Чікагське Страхіття тим часом підійшов до мого кутка, спустив руки та й дивиться на мене. Суддя теж дивиться; а в залі тихо, як у вусі. В голові у мене наче трохи розвидніло — та не дуже.

«Ти однак програєш…» — каже Біл.

«Побачимо!..» — гукаю й кидаюся зненацька на Страхіття. Сам ледве на ногах стою, а все-таки жену його через увесь ринг до протилежного кутка; він там послизнувся й гепнувсь, а я на нього. Зала мов оскаженіла…

…То про що це я?.. В мене ще й досі голова ходором ходить… Наче в ній бджоли гудуть…

— Ти впав на нього в його кутку… — підказала Сексон.

— Ага! Ну, підвелися ми, а я не годен встояти… Тоді я знов на нього, й відтиснув у мій куток, і знов на нього впав. Це ще поталанило! Підвелися ми, а ноги мені підсікаються, тоді я зайшов у клінч та так і застиг.

«Зараз тобі капець!» — кажу йому, хоч сам знаю, що нічого не вдію. Тільки-но суддя нас розвів, я йому так загилив у живіт, аж він очманів. Отоді він уже почав берегтися, навіть занадто. Думав, що в мене ще є сила. Отже, бачиш, я його таки піддурив…

Він не міг докінчити мене. Так-таки не міг. У двадцятому раунді ми стояли посеред рингу і ще товкли один одного. Звичайно, як на мій стан, то я не зле тримався, та приз присудили йому, і цілком слушно. А все ж я його ошукав… Він не зміг докінчити мене. І тих йолопів одурив, що забивалися, ніби він мене одним заходом подужає…

Заснув Біллі тільки на світанку, стогнучи та ойкаючи. Обличчя йому кривилося з болю, він раз у раз перевертався з боку на бік і не знаходив спокою.

Так ось воно що — отой бокс, думала Сексон. То було щось багато гірше, ніж вона собі уявляла. Невже боксерськими рукавицями можна так покалічити людину? Ніколи більше не виступатиме Біллі на рингу! Нехай уже вулична колотнеча. А скільки здоров’я прогайнував він за цей вечір!

Біллі пробурмотів щось і розплющив очі.

— Чого тобі, Біллі? — схилилася вона над ним і раптом помітила, що очі його, розпалені гарячкою, нічого не бачать.

— Сексон!.. Сексон!.. — покликав він.

— Я тут, Біллі. Чого тобі?

Він несвідомо помацав рукою коло себе, там, де завжди спала Сексон.

Ізнов покликав він її, і вона крикнула йому над самим вухом:

— Я тут, Біллі!

Він полегшено зітхнув і пробурмотів:

— Я мусив це зробити… Нам треба було грошей.

Потім заплющив очі і заснув, цей раз трохи спокійніше, хоч іще й мурмотів подеколи. Сексон чувала, що буває запалення мозку, і її пройняв страх. Згадавши, що Біллі Мерфі прикладав йому лід до потилиці, вона напнула хусточку і побігла до «Притулку візника» на Сьомій вулиці. Господар салуну щойно відчинив свій заклад і замітав підлогу. Він добув льоду з холодильника, подрібнив його і дав Сексон, скільки вона могла донести. Вдома вона приклала лід Біллі до потилиці і стала гріти йому ноги гарячими прасками, а голову освіжувала одеколоном, охолодженим на льоду.

Сексон цілий день не одвішувала вікон, і Біллі прокинувся тільки присмерком. Не зважаючи на її вмовляння, він затявся встати з ліжка.

— Мені треба з’явитися на люди, — пояснив він. — Я не хочу, щоб з мене глузували.

Вона ледве вдягла його, і з великим зусиллям він вийшов з дому, щоб, бува, люди не сказали, наче Біллі так побито, що він вилежується в ліжку.

О, це були своєрідні гордощі, хоч і не подібні до жіночих. І Сексон думала: чи не вищі ці гордощі за її жіночі?

Біллі мав дужий організм: за кілька днів він зовсім очуняв — опух спав, гуль не знати вже було, тільки синці під очима трималися цілих півмісяця, різко підкреслюючи білість його обличчя. За цей час трапилося чимало важливих подій.

З судом над Отто Френком не барилися. Присяжні — самі переважно купці та промисловці — визнали його винним і засудили до страти, що мала відбутися в Сан-Квентіні, куди Френка й перевезено.

Справа Честера Джонсона та чотирнадцяти його товаришів трохи загальмувалася, але наприкінці того ж таки тижня і її скінчили. Джонсона засуджено до страти через повішення, двох страйкарів на довічне ув’язнення, трьох — до двадцяти років. Решті присудили від двох до десяти років в’язниці і лише двох виправдали.

На Сексон ця звістка справила гнітюче враження. Біллі став ще похмуріший, але його войовничий дух не пригас.

— Де борня, там і смерть, — казав він. — Треба було цього сподіватися, але мене обурює вирок. За вбивство мали відповідати всі або ніхто. Коли винні всі, то всім мала припасти однакова кара. Треба було всіх повісити, як Честера Джонсона, або всіх помилувати. Цікаво знати, що в того судді у голові? Мабуть, він судить так, як та лотерея. Чи, може, на пальцях гадає, скільки кому дати?