Твори у 12 томах. Том 09: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Чому будівельники не пристають до нас? — питався він, безпорадно намагаючись розігнати той туман, що застилав перед ним людське життя. — О’Браєн проти страйку, а рада будівельницької спілки у його руках. То чому ж не накладуть вони йому по потилиці і не зроблять по-своєму? Тоді б ми дістали таке підкріплення! Так ні, де там! О’Браєн ними верховодить, а сам по свої брудні вуха заліз у політичну гризню. А та клята Федерація праці! Коли б усі залізничники об’єдналися — хіба робітники майстерень сиділи б отак на белебні? А чорт, я забув уже, коли й курив порядний тютюн, а порядної кави цілу вічність не бачив! Я забув, що таке поживний обід! Учора я зважився. П’ятнадцять фунтів стратив я на цьому страйкові. Якщо так триватиме далі, я зійду на боксера середньої ваги. Оце нагорода за те, що я щомісяця стільки років сплачував внески до спілки. А тепер я не зароблю й на поживний обід, а жінка моя мусить стелити постіль чужим чоловікам. Ех, аж за печінки бере!.. Колись я таки вишпурну на вулицю цього пожильця з усім його манаттям!

— Але ж, Біллі, хіба він винен? — заперечила Сексон.

— А хто каже, що винен? — гостро відрізав Біллі.— Хіба мені не вільно погиркати, якщо спала охота? Це все мене дратує. На дідька нам робітничі організації, якщо кожен верне на своє? Отак би начхав на все і перейшов до хазяїв. А все ж не перейду, нехай їх чорти візьмуть! Хай не думають, що можуть покласти нас на лопатки — дзуськи!.. А проте — так мені сердито!.. Ввесь світ спантеличився, всім памороки позабивало. На якого біса нам спілка, коли вона не може виграти страйку? На якого біса лушпарити скебів, коли вони з усіх усюдів так і сунуть навалою? Всі показилися, — мабуть, і я з ними.

Цей вибух гніву в Біллі був такий незвичний, що Сексон іншого такого й не пам’ятала. Здебільшого він ходив мовчазний, затятий і сердитий, а віскі тільки додавало йому похмурої самовпевненості.

Одного разу Біллі повернувся додому аж по півночі; Сексон тривожилася тим більше, що того дня, як переказувано, зчинилася кривава бійка з поліцією. Вигляд Біллі ствердив ту чутку: рукава піджака майже обірвані, краватка зникла, комір — розстебнений, гудзики на сорочці чисто всі повідлітали. Коли він скинув капелюха, Сексон мало не вжахнулася: на лобі йому світилася величезна гуля з яблуко завбільшки.

— Знаєш, хто це зробив? Паскудний німчик Германман своїм кийком! Ну, та колись я йому віддячу! А ще одному теж добре всиплю, коли минеться страйк і все ущухне. Його звати Бланшар, Рой Бланшар.

— Чи він не з тих Бланшарів, що «Бланшар, Перкінс і спілка»? — спитала Сексон, обмиваючи Біллі побите обличчя і силкуючись заспокоїти його.

— Еге ж, він син старого. За ціле своє життя ні за холодну воду не брався, знав тільки триндити батькові гроші, а тепер, бач, пішов у скеби. Для шику, щоб жука підпустити. Хоче, щоб газети про нього розписали, а мамзелі, за якими він упадає, зайойкали: «Ах, Рой Бланшар! Герой, молодчага!..» Я цьому героєві колись добре морду розквашу — зроду ще не свербіли мені так руки!

А той німчик-поліцай — він уже своє дістав. Хтось проломив йому черепа здоровезною грудкою вугілля. Це коли підводи звертали з Восьмої на Франклін-стріт, біля старого готелю Галіндо. Там така бійка зчинилася, аж ну! І хтось ту брилу шпурнув із другого поверху. Билися за кожен шмат дороги, і цегла, і кругляки, і поліційні кийки — все пішло в діло. Викликати військо вони побоялися, та й самі стріляти не важилися. А ми ж їх попотрощили! Карети швидкої допомоги й патрульні машини добре напрацювалися. Урешті ми продерлися крізь шерег поліцаїв і таки

перетяли дорогу валці на розі Чотирнадцятої й Бродвею, під самим носом будинку міської управи: накинулися на задні підводи, повипрягали коней з п’яти підвід, а студентам, що правили ними, всипали березової каші на добрий спомин. Якби не резерв полісменів, не минути їм шпиталю. Одначе ми їх на цілісіньку годину затримали. А трамваїв — і на Бродвеї, і на Чотирнадцятій, і на Сан-Пабло скільки око сягає — всі вулиці загачено!

— Ну, а що ж Бланшар? — нагадала Сексон.

— Він їхав попереду, саме на моїй підводі. Усі підводи були з нашої стайні. Назбирав собі гурт товаришів зі студентського братства, як воно в них називається, — таких, що звичні циндрити батькові гроші. До стайні вони, бач, приїхали в туристських машинах, а виїхали на підводах під охороною поліцаїв, — чи не половину всієї оклендської поліції закликали. Давно я такого не бачив: згори градом каміння, а кийки по наших головах тра-та-та, тра-та-та! І ще сам начальник поліції сидів у поліційному авто, як господь бог Саваоф! Біля Перальта-стріту ми з поліцією збилися в купу, авто застряло, і тут якась стара вискочила з воріт і лясь начальника дохлою кицькою в пику — бігме, так і дала поличника. Еге ж! Послухала б ти, що зчинилося тоді! «Арештувати цю жінку!» — гвалтує він, обтираючись хусточкою. Але наші хлопці оточили її і врятували від поліцаїв. Ох, і гарячий був день! Найближчий шпиталь так заюрмили, що довелося розтикати побитих по інших місцях — до шпиталю Сент Мері, Фабіоли чи ще там кудись. Вісьмох наших хлопців затримано, та ще дванадцятьох биндюжників з Фріско, що приїхали нам на підмогу. Ото вже б’ються хлопці, як чорти! Та й оклендських робітників, здається, чи не півміста стало нам до помочі — їх, либонь, цілий рій запроторили в хурдигу!

Нашим адвокатам доведеться і їх обороняти.

Але ж ми добре провчили Роя Бланшара й усю його компанію — будь певна, вони більше не сунуться до нашого проса. Довго не забудуть нашого футбола! Знаєш ту кам’яницю, що будують на Бей-стріті? Отам ми спершу запаслися, і коли вопи виїхали зі стаєнь, за каміняччям і передків не стало видко. Бланшар їхав попереду, так його цеглиною з передка збили, але він таки поїхав далі.

— Мабуть, він хоробрий? — зауважила Сексон.

— Хоробрий? — спалахнув Біллі.— Маючи за плечима поліцію, і військо, і флот! Ти, здається, теж невдовзі стоятимеш за них. Хоробрий! Видирає шматок хліба нашим жінкам та дітям з рота! Чому померло вчора немовля у Кудрі Джонса? Не вистачило матернього молока, бо сама вона з голоду пухне. І ти знаєш не згірш за мене, що з десяток старих тіток та невісток пішли до богадільні, бо родичі не мали їх чим годувати.

У ранковій газеті Сексон прочитала сенсаційне повідомлення про невдалу спробу зірвати страйк биндюжників. Роя Бланшара вславлювано як героя, як взірцевого представника заможного громадянства. Сексон таки не могла не захоплюватись його відвагою. Було щось привабне у тому, як він мужньо зустрів розгаласовану юрбу. Газета наводила думку одного бригадного генерала, що закидав поліції надмірну миролюбність — мовляв, треба було викликати військо й добре провчити голоту, повернути її до законності та порядку. «Настав час скинути трохи крові й оздоровити атмосферу, — заявляв генерал. — Бо доки бидла як слід не наб’ють і не застрахають, спокою в промисловому житті не буде».

Того вечора у Робертсів не було нічого їсти, і Біллі взяв Сексон під одну руку, на другу накинув пальто, і вдвох вони вибралися з дому. Заставивши пальто в ломбарді, вони сумовито пообідали в японському ресторані, де якимось чудом подавали більш-менш ситний обід за десять центів. Опісля вирішили витратити ще по п’ять центів на кіно.

Біля Центрального банку до Біллі підійшло якихось двоє биндюжників-страйкарів і повели його з собою. Три чверті години Сексон чекала його на розі, а коли він повернувся, від нього тхнуло горілкою.

Проходячи повз кафе «Форум», Біллі раптом зупинився. Коло тротуару стояв лімузин, і якийсь молодик допомагав сісти в нього кільком пишно вичепуреним жінкам. Шофер був уже на місці. Біллі торкнув молодика за руку. Молодик, не вужчий у плечах за Біллі й навіть трохи вищий на зріст, був стрункий і мав голубі очі. Сексон він видався дуже вродливим.

— Два слова, друзяко, — промовив стиха Біллі.

Молодик зирнув на Біллі та Сексон і запитав нетерпляче:

— Чого вам треба?

— Ви Бланшар, — так само тихо провадив Біллі.— Я бачив вас учора на чолі валки.

— Хіба ж я кепсько правив? — усміхнувся той, весело глянувши на Сексон.

— Звісно, ні. Але я не те маю вам сказати.

— А ви хто? — озвався Бланшар з раптовою підозрою.

— Я страйкар. Ви саме правили моїм запрягом, — ото й усе… Ні, револьвера не руште з кишені! — спинив він Бланшара, коли той сягнув рукою до кишені.— Я тут вам нічого не заподію. Я тільки маю вам дещо сказати.

— Ну, то швидше!

Бланшар уже поставив одну ногу на підніжка.