Пансіонат «Мірамар»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Більшу частину часу я сидів у своїй кімнаті, ввесь у полоні спогадів або читав чи куняв навсидячки. У вітальні слухав радіо або розмовляв з Маріанною. Коли ж виникало бажання змінити розпорядок дня, я спускався східцями донизу, де розташувалась кав’ярня «Мірамар». Зустрітися тут чи навіть в «Триаконі» з кимось із старих друзів було вельми проблематично: пішли вже мої друзяки, та й час їхній минув.

Упізнаю тебе, зимова Александріє: твої вулиці й майдани втихають, щойно зайде сонце, лише вітер з дощем почуваються на них по-домашньому. Однак у домівках весело — там довго дихають теплом щирі товариські бесіди.

Я сидів на вкритому попінкою стільці, поряд на дивані зручно мостилася Маріанна. З приймача лилась європейська танцювальна музика. Моя душа схилялася до зовсім іншої мелодики, однак я боявся потривожити Маріанну. Її повіки були опущені, як у замріяної дитини, а голова погойдувалася у такт акордам, зовсім як колись.

— Ми були і лишилися друзями, рідна…

— На все життя…

— Назавжди!

Маріанна голосно засміялася.

— Тобі бракує справжнього смаку. — Вона урвала сміх.

— Не заперечуй! Провінційний смак… Ти зрадив його лише один раз. Пам’ятаєш?

Маріанна знову довго сміялась, не в силах зупинитися.

— Справді,— Маріанна сяк-так оговталася, — ти прийшов тоді з європейськими дівками, і я примусила записати в реєстраційному журналі: «Амір Вагді зі своїм гаремом».

— Тоді нас розділяло зовсім інше — ти була сліпучою красунею і довкола тебе завше крутились аристократи…

На Маріаннинім обличчі майнула щаслива іскринка. Маріанно, як це для мене важливо, щоб твоє життя виявилося бодай на годину довшим від мого, щоб мені не довелося шукати нового притулку. Маріанно, ти живий свідок: історія від часів Пророка й до сьогодні — це не примха нашої уяви.

— До побачення, пане професоре.

Він роздратовано глипнув на мене. Так дивився щоразу, як бачив мене.

— Настав час залишити роботу, — сказав я.

— Це велика для нас утрата, — відповів він, не силий приховати втіху. — Що ж, хай щастить.

Отже, все закінчилось. Перегорнуто ще одну сторінку історії, без прощальних слів, без винагород, без застілля, навіть без статті на шпальтах газети. Які підлі, які ниці люди! У них немає жодної поваги до людини, якщо тільки вона не футболіст!

— Ти — Марія нашого часу, — мовив я, схилившись до неї.

Вона засміялася.

— Я оце досі сиділа й увесь час боялася, що знову почнуть боліти нирки, — сказала Маріанна.

— Хай Бог дасть тобі здоров’я. Однак скажи — де твої родичі?

— Всі роз’їхалися, — зітхнула Маріанна, скрививши зморшкуватого рота. — А куди мені податися? Я тут народилась. Навіть в Афінах ні разу в житті не бувала. А крім того, впевнена, що маленькі пансіонати не стануть націоналізовувати ні за яких умов.

Мені подобається правдивість у словах, щирість у справах, довіра між людьми, а не сліпа покірливість перед законом.

— Єгипет — це твоя батьківщина, ну, а Александрія — їй на світі немає нічого подібного.

За вікном шелестів вітер, раптово опустилась ніч. Маріанна піднялась і ввімкнула люстру з трьома світильниками у вигляді виноградних кетягів.

— Я була дамою, — мовила вона по хвилі, знову сівши на своє місце, — справжньою пані.

— Ти і зараз справжня пані, рідна.

— Ти п’єш, як і раніше?

— Не зовсім, один келишок за вечерею. І їм мало — лише дієтичні страви. Можливо, в цьому секрет моєї життєвої активності.