Пансіонат «Мірамар»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Бувало. Однак щоразу не мав ні хвилини вільної. Та ти сама добре знаєш, що таке журналістика.

— Я добре знаю також чоловічу невдячність.

— Маріанно, рідна, ти… сама Александрія!

— Одружився, звичайно?

— Ще ні!

— Коли ж ти зберешся? — засміялася вона.

— Немає ні жінки, ні дітей, — спохмурнів я. — Кинув роботу, все залишив, Маріанно… Мене завжди вабила Александрія, моя батьківщина. Оскільки ж тут, крім тебе, немає жодної рідної мені душі, звісно, я набрався сили розшукати свого єдиного старого друга.

— Як добре, коли людина шукає друга, щоб розділити з ним самотність.

— А пам’ятаєш, як було колись?

— Все найкраще залишилося в минулому, — гірко посміхнулася жінка. — Та нам ще рано помирати.

Настав час визначитись, Маріанна сказала, що пансіонат — єдине її джерело прибутку, тому вона взимку рада всім квартирантам, навіть студентам, хоча з ними не збудешся клопоту.

Щоб не лишитися без клієнтів, Маріанна змушена вдаватися до послуг маклерів і портьє.

Мені вона віддала кімнату під шостим номером, вікна якої виходили не до моря, а на подвір’я.

Ми домовилися про цілком помірну платню протягом року, крім, хіба що, літніх місяців: на жаль, улітку не обійдешся без додаткової оплати. Ми погодили також і решту питань, наприклад щодо обов’язкового сніданку. Маріанна показала мені, що вміє, коли потрібно, забути минуле й стати цілком сучасною діловою жінкою. Коли я сказав, що залишив валізи у камері схову на вокзалі, вона щиро засміялася:

— Отож ти не був певний, що я тут. — Відтак збуджено добавила: — Живи в мене постійно!

Я подивився на свої руки, вони нагадали мені кінцівки мумій у Національному музеї Єгипту.

Моя кімната була вмебльована гарними й зручними меблями в старовинному. стилі. Не було лише книжкової шафи, однак книжки можна тримати й у валізах. Якщо виникне потреба щось переглянути, книжку можна покласти на столі чи на тумбочці. Єдиний недолік цієї кімнати — постійна напівтемрява, — бо вікно виходило у вузький колодязь подвір’я.

На стіні протилежного будинку були східці для служок. На них завжди верещали коти й перемовлялися служки.

Я зазирнув до всіх кімнат — рожевих, бузкових, блакитних. Вони всі були вільні. В кожній з них я колись мешкав протягом місяця чи більше. Кудись зникли величезні пухкі килими, старовинні дзеркала, масивні срібні свічники, й увесь цей будинок з його пишними шпалерами й височенною стелею, розмальованою фігурками ангелів, здавалося, видихав останні рештки аристократичності.

— Колись це був пансіонат для панства! — гірко зітхнула Маріанна.

— Він і сьогодні цілком… — почав утішати я жінку.

— Більшість пожильців узимку — студенти, — не дослухала вона мене, скрививши ледь-ледь губи, — влітку змушена приймати всіх підряд.

— Амір-беку, закинь слівце за мене паші.

І я потім казав паші:

— Цей чоловік з неба зірок не хапає, однак утратив на війні сина. Я вважаю, він добра кандидатура на виборах.

Паша у всьому зі мною погоджувався. Він любив мене, завжди уважно перечитував мої статті. Якось навіть сказав:

— Ти — болюче серце вітчизни…

Однак паша мав проблеми з вимовою: кажучи «кяф», він вимовляв «каф», і тому в нього вийшло таке: «Ти собака вітчизни».

При нашій розмові були присутні декілька моїх старих друзів, які відтоді, ледве забачивши мене, радісно горлали: «Здоров був, собацюро!»

Однак то все були далекі дні слави, боїв і звитяги.