Пансіонат «Мірамар»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Я вітаю твоє чудове рішення, — піти вчитися, — мовив я ласкаво, — а ось Сархан…

— Що — Сархан?

— Ці молодики — терті калачі!

— Всі ми діти Єви й Адама, — відповіла вона з досадою.

— Звичайно так, одначе…

— Світ змінився. Може, це неправда?

— Світ справді змінився, але вони залишились, якими були.

Вона пильно дивилася на мене, видно було, як пульсувала її думка.

— Коли навчуся грамоти, то стану вчитися якоїсь професії, наприклад кравчині, — сказала вона.

Боячись образити її, я спитав обережно:

— Він справді кохає тебе?

Зухра кивнула головою.

— Хай збереже тебе Аллах і пошле тобі щастя.

Час від часу я допомагав їй — навчав писати й читати. Вже всі знали про те, що Зухра вчиться. Й ніхто в пансіонаті не насміхався над нею, у всякому разі — їй у вічі.

Я був певен, що кожен з нас тою чи іншою мірою схвалює її вчинок. Особливо пильно спостерігав за розвитком подій Талаба Марзук. Від його чіпкого ока неможливо було сховатися. Якось він сказав мені:

— Який же буде фінал в історії з Зухрою? Як ти вважаєш: можливо, одного чудового дня ми отримаємо кіносценарій?

Я послав його якнайдалі.

Якось увечері я зазвичай потьопав до вітальні, де застав Зухру в компанії незнайомої і дуже гарної дівчини.

Вони сиділи поруч на дивані. Я здогадався, що це та сама вчителька. Вона завітала сюди, бо в неї дома не було можливості провести урок, — до батьків саме завітали гості. Відтоді вона неодноразово приходила до пансіонату і не могла нахвалитися своєю ученицею.

Якось, коли Зухра принесла мені каву, я побачив, що вона надто похмура. Й спитав, чи вона здорова.

— Здорова, як корова!

— А як заняття?

— Все в нормі.

— Отож уся справа в нашому другові аль-Бухейрі? — здогадався я.

Ми трохи помовчали, вслухаючись у жебоніння дощу.

— Мені боляче бачити тебе такою пригніченою, — мовив я.

Вона вдячно поглянула на мене. Я спитав:

— Що трапилося?

— Щастя залишило мене.

— Я вже давно кажу тобі, що…