— Але ти все добре знаєш! — неохоче обізвалася дівчина.
— Тобі не зашкодить ще раз подумати, а то й порадитися…
Вона докірливо поглянула на мене.
— Ти бачиш у мені нікчему, якій на роду написано бабратись у землі!
— Справа в тому, що я вважаю Махмуда Абдельаббаса цілком придатним для тебе чоловіком, і тому…
— Він поверне мене до того життя, від якого я втекла!
Я не знав, що заперечити.
— Якось я чула — він казав про жінок, — вела вона своє,— що жінки різняться лише зовні, але вони схожі в одному: жінка — це просто красива тварина. Єдиний спосіб її приборкати — лозина.
Вона подивилася на мене задирливо.
— Невже це погано — хотіти кращого життя?
Я знову змовчав. Не надокучуватиму тобі своїми дідівськими порадами. Хай береже тебе Аллах, Зухро.
— Таке твориться довкола, а ти, старий лисе, нічого не знаєш, — єхидно посміхнувся Талаба Марзук.
Ми сиділи вдвох у вітальні. На вулиці лив дощ.
— Щось трапилося? — спитав я, передбачаючи якусь прикру звістку.
— Наш бабій аль-Бухейрі таємно готує переворот.
— Про що ти? — спитав я, зразу подумавши про Зухру.
— В нього нова пасія!
— Не мороч голову!
— Добре… Настала черга вчительки!
— Вчительки?
— Еге. Я вже бачив, як вони дивились одне на одного. Хто-хто, а я в таких справах дока, ти мене знаєш!
— Ти все бачиш довкола лише в чорних барвах.
— Дідусю Аміре, — знову всміхнувся Талаба-бек зі зловтіхою, — я запрошую тебе на чудову виставу в театрі «Мірамар»!
Я не йняв йому віри, однак у груди щось кольнуло. А ще ця розповідь Хусні Алама про бійку між Сарханом аль-Бухейрі та Махмудом Абдельаббасом…
— Вони чубилися доти, доки люди їх розборонили, — розповідав Хусні Алам.
Талаба Марзук вирішив перепитати:
— Ти сам бачив?
— Ні. Я почув про це пізніше.
— Втрутилася поліція? — спитала Маріанна, в якої були свої причини тривожитись.
— Ні ж бо, погиркалися трохи й розійшлися.