Військовий льотчик: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Вірю вам на слово. Але більше так не жартуйте! Попереджайте, хай вам чорт, коли будете від'єднуватись.

— Пробачте, пане капітане. Слухаюсь вас. Попереджатиму.

Коли порушується подача кисню, людський організм відчуває це не зразу. Спочатку настає легке забуття, через кілька секунд — втрата свідомості, а через кілька хвилин — смерть. Отож пілотові конче треба весь час перевіряти, як надходить кисень і як почуває себе екіпаж.

І я пощипую кисневу трубку своєї маски, щоб вдихнути теплий струмінь, який несе життя.

Словом, я роблю своє діло. Я не відчуваю нічого, крім фізичної насолоди від дій, сповнених сенсу, дій, які самі по собі важливі. У мене вже немає ні відчуття великої небезпеки (одягаючись перед польотом, я хвилювався зовсім по іншому), ні почуття, що я виконую важливий обов'язок. Боротьба між Заходом і нацизмом на цей раз, у масштабі моїх дій зводиться до керування рукоятками, важелями і кранами. Так воно й буває. Любов до Бога в паламаря зводиться до того, що він любить запалювати свічки. Паламар розміреними кроками ходить по церкві, якої він не бачить, і задоволений тим, що примушує канделябри один по одному розквітати. Засвітивши їх усі, він потирає руки. Він пишається собою.

А я чудово відрегулював оберти пропелерів і лечу по курсу з точністю до одного градуса. Це має викликати захоплення Дютетра, якщо тільки він трохи стежить за компасом.

— Дютетр… я… курс за компасом, правильно?

— Ні, капітане. Ми занадто відхилились. Беріть праворуч.

— Отакої!

— Пане капітане, проходимо лінію фронту. Починаю фотографувати. Яка висота на висотомірі?

— Десять тисяч.

VI

— Капітане… Компас!

Справді. Я відхилився ліворуч. Це не випадково… Мене відштовхує від себе місто Альбер. Я вгадую його, хоч воно ще далеко попереду. Але місто вже тисне на мене всією вагою своєї «a priori забороненої зони». Скільки спогадів криється в моєму тілі! Воно пам'ятає раптові падіння, проломи черепа, в'язкі, немов сироп, непритомності, ночі в госпіталі. Моє тіло боїться ударів. Воно шукає, як обійти Альбер. Тільки-но я перестаю стежити за ним, воно повертає ліворуч. Воно тягне ліворуч, немов старий кінь, що, злякавшись один раз якоїсь перешкоди, уже все життя стережеться її. Йдеться саме про моє тіло… не про розум… Досить мені на якусь мить послабити увагу, як моє тіло, користаючись із цього, нишком відхиляється від курсу на Альбер.

Адже зараз я не відчуваю нічого такого, що могло б мене гнітити. Я вже не прагну, щоб завдання зірвалось. А ще зовсім недавно у мене було таке бажання. Я думав: «Ларингофони зіпсуются. Мені хочеться спати. Піду спати». І я вже уявляв, як валятимусь в ліжку. Але в глибині душі знав: якщо завдання відмінять, то з цього не буде нічого доброго, самі тільки прикрощі. Наче ото ждеш якогось оновлення, а воно не відбулося.

Це нагадує мені колеж… Коли я був ще хлопчиком…

— Капітане!

— Що там?

— Ні, нічого… мені здалося, що я помітив…

Не люблю я оцього його «мені здалося, що я помітив».

Так ось… коли ти хлопчик і ходиш до школи, то маєш вставати дуже рано. Встаєш о шостій годині ранку. Холодно. Протираєш очі і загодя страждаєш, бо буде нудний урок граматики. І від того мрієш захворіти, щоб прокинутись десь в лікарні, де черниці в білих капорах подаватимуть тобі в ліжко солодкий цілющий відвар. У тебе з'являється тисяча мрій про цей рай. Отож, коли я застуджувався, то завжди кашляв трошки більше, ніж треба було. І вже в лікарні, прокидаючись, я слухав, як у школі дзвонили для інших. А коли я хитрував трохи надміру, той дзвоник мене тяжко карав: перетворював мене в привид. Він дзвонив десь надворі, видзвонюючи справжній час, години суворої тиші уроків, метушні перерв, теплого затишку їдальні. Для живих, тих, хто був за стінами лікарні, дзвін створював насичене життя, сповнене злиднів, нетерпіння, радощів, смутку. А я був обкрадений, забутий, мені ставали огидні і той цілющий солодкий відвар, і волога постіль, і безликі години.

Ні, не можна ждати нічого доброго, якщо завдання відмінять.

VII

Звісно, іноді, як от сьогодні, таке завдання мені мало подобається. Надто ясно, що ми граємо в якусь гру, ніби в війну. Граємо у злодіїв і поліцейських. Ми точно дотримуємось моралі наших книжок з історії і правил, поданих у наших підручниках. Отож сьогодні вночі я виїхав машиною на аеродром. А вартовий, виконуючи інструкцію, багнетом перегородив дорогу машині, яка могла б бути й танком! Отак ми й граємось з багнетом перед танками.

Що ж нас може запалювати в цих трохи жорстоких шарадах, де ми так явно виконуємо ролі статистів, хоч од нас вимагають, шоб ми держались до смерті? Для шаради це надто серйозна штука — смерть.

Хто з ентузіазмом надівав би військову форму? Ніхто. Навіть Ошеде, цей свого роду святий, що досяг постійної готовності до самопожертви — а вона, безперечно, і є найвищим проявом людяності — навіть сам Ошеде знайшов собі притулок у мовчанні. Мої друзі, одягаючись, похмуро мовчать, і це зовсім не соромливість героїв. За тієї похмурістю нема ніякого ентузіазму. Вона виражає те, що має виражати. І я визнаю її. Це похмурість управителя, який не розуміє розпоряджень, що, від'їжджаючи, дав йому хазяїн. А проте він лишається вірним йому. Всі мої друзі мріють про свою затишну кімнату, але серед нас не знайдеться жодного, хто справді пішов би спати!

Бо важливий не запал. Під час поразки нема чого сподіватися на запал. Найважливіше — надіти комбінезон, сісти в кабіну літака і піднятися в повітря. А те, про що думаєш ти сам, не має ніякого значення. І хлопчак, який палко мріяв би про урок граматики, видався б мені неправдивим і підозрілим. Важливо вміти володіти собою заради мети, яку в дану хвилину ще не зовсім і розумієш. Ця мета — не для Розуму, а для Духу. Чистий Дух уміє любити, але він спить. Я не гірше за отця церкви знаю, в чому спокуса. Спокуса — це готовність поступитись доказам Розуму, коли Дух спить.

Навіщо я віддаю своє життя, кидаючись у цей гірський обвал? Я не знаю цього. Мені сто разів казали: «Беріться ви до іншої роботи. Ваше місце саме там. І користі ви там дасте більше, аніж в ескадрильї. Льотчиків можна готувати тисячами…» Докази були незаперечні. Всі докази незаперечні. Мій розум погоджувався, але інстинкт був сильніший за розум.

Чому ж це розумування видавалось мені якимсь ілюзорним, хоч я й не міг нічого заперечити? Я казав собі: «Інтелегентів держать у резерві, як банки з варенням на полицях Пропаганди, щоб закусити ними після війни…» Але це була не відповідь!

Сьогодні я так само, як і мої друзі, піднявся на літаку всупереч усім розумуванням, усякій очевидності, всім запереченням, які породжував інстинкт. Настане час, коли я дізнаюся, що мав слушність, зробивши наперекір своєму розуму. Я обіцяв собі, якщо буду живий, зробити ще нічну прогулянку по місту. Тоді, можливо, я нарешті звикну сам до себе. І я побачу.