Військовий льотчик: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Та ось час перестав плинути марно. Нарешті я беруся до своєї справи. Я вже не проектуюсь в безлике майбутнє. Я вже не той, кого серед вогняного виру може втягнути в штопор. Майбутнє вже не ввижається мені, мов якесь дивне видиво. Тепер його одна по одній створюють мої дії. Тепер я той, хто стежить за компасом і держить курс 313. Той, хто регулює роботу пропелерів і температуру масла. Це невідкладні і здорові турботи. Це домашні турботи, дрібні щоденні обов'язки, які ніби проганяють старість. День стає гарно прибраним домом, добре полірованою дошкою, киснем, що надходить без будь-яких перешкод. Я й справді в цю хвилину перевіряю подачу кисню, бо ми швидко піднімаємося: висота — шість тисяч сімсот метрів.

— З киснем усе гаразд, Дютетр? Як самопочуття?

— Добре, капітане.

— Гей, стрілець, у вас

— Я… так… усе гаразд, пане капітане.

— Ви ще не знайшли олівця?

Я стаю і тим, хто натискає кнопку S і кнопку А, щоб перевірити справність кулеметів. До речі…

— Гей, стрілець, там позаду у секторі вашого обстрілу немає ніякого великого міста?

— Гм… Ні, пане капітане.

— Тоді перевірте свої кулемети.

Я чую кулеметні черги.

— Добре б'ють?

— Добре.

— Всі справні?

— Гм… Так… усі.

Я теж стріляю. Куди, цікаво, летять оці кулі, якими так безсоромно ми поливаємо рідні поля. Вони ніколи нікого не вбивають. Земля велика.

Я живу змістом кожної хвилини. Я — це щось трошки стривожене, як той плід, що стигне. Звісно, умови мого польоту зміняться. І умови і завдання. Але я сам беру участь у готуванні цього майбутнього. Час помалу виліплює мене. Дитина зовсім не жахається, що терпляче готує в собі старого. Це дитина і вона грається в свої дитячі ігри. Я теж граюся. Лічу, циферблати, рукоятки, кнопки, важелі мого царства. Налічую сто три речі, які маю перевіряти, натягувати, повертати або натискувати. (Я трошки схитрував — полічив спусковий гачок моїх кулеметів як дві речі: там ще є запобіжник). Увечері ошелешу фермера, в якого живу. Спитаю його:

— А ви знаєте, скільки тепер у льотчика приладів, за якими він має стежити?

— Як я можу знати?

— А все-таки назвіть якусь цифру.

— Яку цифру я можу вам назвати?

Мій хазяїн не дуже тактовна особа.

— Байдуже, назвіть яку завгодно цифру.

— Сім.

— Сто три.

І я буду задоволений.

Я спокійний ще й від того, що всі прилади, нагромаджені круг мене, зайняли свої місця і набули змісту. Весь цей подріб із трубок і дротиків перетворився в систему кровообігу. Своїм організмом я зрісся з літаком. Літак створює мені комфорт, коли я повертаю вмикач і мій одяг та кисень починають нагріватися. А втім, кисень уже перегрівся і обпалює мені носа. Сам кисень подається відповідно до висоти за допомогою складного приладу. Мене годує літак. Перед польотом я вбачав у цьому щось нелюдське, а тепер, коли літак годує мене своєю груддю, я відчуваю до нього своєрідну синівську ніжність. Щось подібне до ласки грудного немовляти.

Що ж до моєї ваги, то вона розподіляється по точках опору. Важкий парашут на спині і три шари одягу, натягнуті один на одного, притискують мене до сидіння. Величезні унти впираються в педалі. Руки в грубих негнучких рукавицях, таких незграбних на землі, легко правлять штурвалом. Правлять штурвалом… Правлять штурвалом…

— Дютетр!

— …пітане?