Військовий льотчик: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А-а! Гаразд.

Обертаюсь до штурмана:

— Як справи, Дютетр? Усе на місці? Розрахували курс?

— Усе зроблено, пане капітане…

Добре. Курс є. Безнадійне завдання… Чи є сенс приносити в жертву екіпаж, аби зібрати відомості, які нікому не потрібні і яких ніколи нікому не передадуть, якщо навіть хтось із нам і зостанеться живим, щоб їх доставити…

- Їм треба було б узяти в штаб спірітів…

— Навіщо?

— А щоб увечері ми змогли через їхній магічний столик передати добуті відомості.

Я не дуже пишаюся своїм дотепом, але ще бурмочу:

— Ох ці штабісти! Самі б летіли на такі безнадійні завдання!

Як довго триває церемонія одягання, коли завдання видається безнадійним і ти так старанно одягаєшся тільки для того, щоб живцем згоріти. Нелегко натягнути на себе один на один три шари одягу, начіпляти цілу купу всякого причандалля, яке носиш на собі, мов той лахмітник, налагодити постачання киснем, систему обігрівання, телефонний зв'язок між членами екіпажу. Я дихаю через маску. Гумова трубка зв'язує мене з літаком, вона так же важлива, як пуповина. Літак ніби підключається до системи мого кровообігу. Літак входить у систему мого зв'язку з людьми. Мені додалися нові органи, що є посередниками між мною і моїм серцем. Я щохвилини стаю важчий, неповороткіший, мої рухи дедалі повільніші. Я повертаюсь усім тілом, а коли нахиляюся, щоб стягнути ремені чи впоратися з неслухняними застібками, у мене тріщать усі суглоби. Давні переломи завдають болю.

— Дай мені інший шолом. Я тобі вже десятки разів казав, що цього більше не хочу. Він тисне.

Бо на великій висоті череп якимось чудом розпухає. І шолом, на землі цілком нормальний, на висоті десять тисяч метрів стискає кістки, мов у лещатах.

— Це інший шолом, пане капітане. Я вже поміняв його…

— А-а! Гаразд!

Я все бурчу, але без ніяких докорів сумління. Я маю слушність! А втім, усе це не має ніякісінького значення. Саме в цю мить я перетинаю ту внутрішню пустелю, про яку казав. Тут тільки уламки. Я навіть не соромлюсь мріяти про чудо, яке змінило б нинішній день. Хай би, наприклад, попсувалися ларингофони. Вони весь час псуються! Це ж мотлох! Коли б ларингофони вийшли з ладу, це врятувало б нас від заздалегідь приреченого завдання…

Капітан Везен підходить до мене, вигляд у нього похмурий. Перед вильотом він підходить до кожного з нас, і вигляд у нього похмурий. Капітан Везен здійснює у нас зв'язок із службою повітряного спостереження. Його завдання — повідомляти нас про переміщення ворожих літаків. Везен — мій товариш, якого я ніжно люблю, але він завжди пророкує лихо. Я шкодую, що побачив його.

— Друже, — звертається до мене Везен, — це так прикро, так прикро, так прикро!

І дістає з кишені якісь папери. Потім підозріливо дивиться на мене.

— Як ти летиш?

— Через Альбер.

— Так і є. Так і є. Ах, як це прикро!

— Не клей дурня. У чому річ?

— Тобі не можна летіти!..

Мені не можна летіти!.. Який добрий цей Везен! Якби він добився у Господа Бога, щоб попсувалися ларингофони!

— Ти не зможеш прорватися.

— Чого це я не зможу прорватися?

— Бо три ланки німецьких винищувачів весь час патрулюють над Альбером. Одна — на висоті шість тисяч метрів, а ті дві — на висоті сім тисяч п'ятсот і десять тисяч метрів. І жодна не покидає неба, доки не прибуде зміна. Там a priori заборонена зона. Ти попадеш в засідку. А потім, ось дивись!..

І він показує мені папірець, на якому надряпано якісь незрозумілі позначки.

Було б краще, коли б Везен дав мені спокій. Слова «a priori заборонена зона» справили на мене враження. Я думаю про червоні вогні і порушення правил руху. Але порушення правил тут — це смерть. Особливо гидке мені те «a priori». Почуваю себе так, ніби мене взяли вже на приціл.