Військовий льотчик: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Антуан де Сент-Екзюпері

ВІЙСЬКОВИЙ ЛЬОТЧИК

Майорові Аліасу, всім моїм друзям по авіаційній групі дальної розвідки 2/33, і особливо штурманові-капітану Моро та штурманам-лейтенантам Азамбру і Дютертру, які по черзі були мені компаньйонами в усіх моїх польотах під час воєнних дій 1939–1940 років, і яким я на все життя вірний друг.

І

Звісно, це марево. Я в колежі. Мені п'ятнадцять років. Я терпляче розв'язую задачу з геометрії. Спершись ліктями на чорну парту, ретельно користуюся циркулем, лінійкою, транспортиром. Я старанний і спокійний. Хлопці круг мене тихенько розмовляють. Один виводить якісь цифри на класній дошці. Менш усидливі грають в карти. Час від часу я поринаю у мрії і поглядаю в вікно. В сонячному сяйві похитується зелена гілка. Я довго дивлюся на неї. Неуважний я учень… Мені приємно вдихати насичене сонцем повітря, насолоджуючись пахощами дитинства — запахом парти, крейди і чорної класної дошки. Я з такою радістю в цьому добре захищеному дитинстві! Я добре знаю: спочатку дитинство, потім настає день, коли ти складаєш іспити. І одержуєш диплом. І, відчуваючи, як завмирає серце, переступаєш поріг, за яким одразу стаєш мужчиною. Тоді ти ходиш по землі твердіше. Ти вже починаєш свій життєвий шлях. Нарешті ти зможеш випробувати свою зброю на справжніх суперниках. Лінійка, косинець, циркуль — ти використовуєш їх, щоб будувати світ або щоб долати ворогів. Кінець забавам!

Я знаю, звичайно учень не боїться зустрічі з життям. Він нетерпеливиться. Муки, небезпеки, гіркота й розчарування, яких так багато в людському житті, не лякають учня колежу.

Але я — дивак серед учнів колежу. Я — учень, який пізнав своє щастя і який не поспішає пізнати життя…

Проходить Дютетр. Я підкликаю його.

— Сідай, покажу тобі один фокус з картами…

І я задоволено витягую його пікового туза.

Дютетр сидить, звісивши ноги, напроти мене на такій же, як і моя, чорній парті. Сміється. Я скромно всміхаюсь. До нас підходить ще Пеніко і кладе мені руку на плече:

— Ну що, друже?

Боже, скільки в цьому ніжності!

Наглядач (а чи то наглядач?..) відчиняє двері і викликає двох товаришів. Ті відкладають лінійки, циркулі, підводяться і виходять. Ми проводжаємо їх поглядом. Вони вже скінчили колеж. Їх кидають в життя. Отам пригодяться їхні знання. Тепер вони, як дорослі люди, на супротивниках зможуть перевірити свої розрахунки. Дивна ця школа — з неї випускають учнів кожного окремо. І без урочистого прощання. Ті двоє навіть не глянули на нас. Проте доля, можливо, закине їх ще далі, ніж у Китай. Набагато далі! А коли після школи життя розкидає людей, то чи можуть вони присягатися, що колись іще побачаться?

А ми — всі ті, хто ще живе тут, у теплому затишку цього інкубатора, похнюплюємо голови…

— Слухай, Дютертр, сьогодні ввечері…

Але в цю мить вдруге відчиняються двері. І я чую наче вирок:

— Капітан де Сент-Екзюпері і лейтенант Дютетр — до майора!

Колеж закінчено. Починається життя.

— Ти знав, що вже наша черга?

— Пеніко літав сьогодні вранці.

Якщо нас викликають, то, ясна річ, ми летимо на завдання. Зараз кінець травня, загальний відступ, повна катастрофа. Льотчиків посилають на смерть, мов вихлюпують склянки води на лісову пожежу. Хто там думає про ризик, коли все розвалюється? На всю Францію нас іще лишилось п'ятдесят екіпажів дальньої розвідки. П'ятдесят екіпажів по три чоловіка, з них двадцять три екіпажі — у нашій групі 2/33. За три тижні з двадцяти трьох екіпажів ми втратили сімнадцять. Ми розтопилися, наче віск. Учора я сказав лейтенантові Ґавуалю:

— Розберемося після війни.

А лейтенант Ґавуаль відповів мені:

— Ви не маєте сумніву, капітане, що будете жити після війни?

Ґавуаль не жартував. Ми добре знаємо, що іншого виходу немає, що нас треба кидати у той вогонь, якщо навіть це не дасть ніякої користі. Нас п'ятдесят на всю Францію. На наших плечах держиться вся стратегія французької армії! Палає величезний ліс і є кілька склянок води, якими можна пожертвувати, щоб погасити той вогонь: ними пожертвують.

Це правильно. Кому спаде на думку скаржитись? «Єсть, пане майоре. Так точно пане майоре. Дякую, пане майоре. Слухаю, пане майоре», — хто коли чув, щоб ми відповідали інакше? Але є одне відчуття, яке тепер, наприкінці війни бере гору над іншими. Це відчуття безглуздя. Все тріщить навколо нас. Усе розвалюється. І здається, що геть усе, навіть сама смерть — безглуздя. У цьому безладді вона якась несерйозна.

Ми заходимо до майора Аліаса. (Він і досі командує в Тунісі тією ж групою 2/33).

— Добрий день, Сент-Екс. Добрий день, Дютетр. Сідайте.

Ми сідаємо. Майор розгортає свою карту і обертається до посильного: