Військовий льотчик: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Можливо, мені не буде чого сказати про те, що я побачу. Коли мені здається, що жінка дуже гарна, мені нема чого сказати про неї. Я просто бачу її усмішку. Інтелектуал розбирає обличчя на частини, щоб пояснити кожну з них, але він уже не бачить усмішки.

Знати — це зовсім не означає розкладати на частини або пояснювати. Знати — це сприймати бачене. А щоб бачити, треба передусім брати участь. Це дуже важка наука…

Цілий день я не помічав свого села. До вильоту на завдання, мені здавалося, що то тільки саманні стіни і досить таки нечупарні селяни. А тепер це купа каміння на десять кілометрів піді мною. Оце моє село.

Але сьогодні вночі, можливо, прокинеться десь там сторожовий пес і загавкає. Я завжди тішився чарівною магічністю села, що ясної ночі у сні розмовляє одиноким голосом сторожового пса.

Я не маю ніякої надії, що мене зрозуміють, та мені це зовсім байдуже. Аби я побачив оте село, яке позамикало на ніч свої комори, стайні, свої звичаї, яке вже убралось до сну!

Селяни, повертаючись з полів, повечеряють, повкладають дітей і погасять світло, розчинившись у тиші. І не буде більше нічого, тільки під рядняними сільськими простирадлами — розмірене дихання, ніби шум хвиль, що стихає після шторму на морі.

Вночі, підбиваючи підсумки дня, бог не дає людям користуватися їхніми багатствами. І поки люди, скорені нездоланним сном, відпочиватимуть, розкривши руки і розтуливши до ранку пальці, переді мною ясніше постане спадщина, яку вони зберегли.

Тоді, можливо, я спостерігатиму те, що не назвеш словами. Я прийду, мов той сліпий, якого ведуть до вогню його долоні. Він не зміг би описати цього, а проте він знаходить вогонь. Так, можливо, покажеться те, що треба боронити, те, чого не видно, але воно є, як жар під попелом сільських ночей.

Мені не було на що сподіватись, якби завдання відмінили. Щоб зрозуміти просте село, треба спочатку…

— Капітане!

— Що?

— Шість винищувачів, шість, попереду з лівого боку!

Це пролунало, мов грім. Треба… Треба… Я волів би, щоб зі мною своєчасно розрахувалися. Волів би мати право на любов. Волів би узнати, за кого я вмираю…

VIII

— Стрілець.

— Слухаю, капітане.

— Ви чули? Шість винищувачів, шість, попереду з лівого боку!

— Чув, капітане!

— Дютетр, вони помітили нас?

— Помітили. Розвертаються на нас. Ми летимо метрів на п'ятсот вище.

— Стрілець, ви чули? Ми метрів на п'ятсот вище. Дютетр, іще далеко?

— Кілька секунд.

— Стрілець, ви чули? Через кілька секунд вони зайдуть нам у хвіст.

Ось, я їх бачу! Маленькі. Рій отруйних ос.

— Стрілець! Вони йдуть навперейми. Зараз побачите. Ось.

— Я… Я вже нічого не бачу. А! Бачу!

Але я вже більше не бачу їх!

— Женуться за нами?

— Женуться!

— Швидко набирають висоту?