Я напружую розум. Авжеж, ворог завжди має захищати a priorі
свої позиції. Всі ці слова — то нісенітниця… І потім — мені байдуже до тих винищувачів. Коли я спущуся на сімсот метрів, мене зіб'є зенітна артилерія. Вона не пропустить мене! І я раптом нападаю на Везена:
— Словом, ти надумав негайно повідомити, що мій політ дуже небезпечний, бо у німців є авіація! Біжи скажи про це генералові!
А Везену було б неважко теплим словом підбадьорити мене, сказавши про ті горезвісні винищувачі: «Якісь там літаки, що тиняються коло Альбера».
Зміст був би той самий!
IV
Все готове. Ми на борту літака. Лишається перевірити ларингофони…
— Ви мене добре чуєте, Дютетр?
— Чую добре, пане капітане.
— А ви, стрілець, добре чуєте мене?
— Я… так… дуже добре.
— Дютетр, ви чуєте стрільця?
— Чую добре, пане капітане.
— Стрілець, ви добре чуєте лейтенанта Дютетра?
— Я… так… дуже добре.
— Чому ви весь час кажете: «Я… так… дуже добре»?
— Я шукаю олівця, пане капітане.
Ларингофони не попсувалися.
— Стрілець, чи нормальний тиск повітря в балонах?
— Я… так… нормальний.
— У всіх трьох?
— У всіх трьох.
— Дютетр, ви готові?
— Готовий.
— Стрілець — готові?
— Готовий.
— Тоді рушаймо.
І я злітаю.
V
Страх виникає, коли втрачаєш певність, що ти — це ти. Ждучи вістки, яка може принести мені щастя або відчай я перебуваю в такому стані, ніби мене викинули в небуття. Невідомість робить мене нерішучим, і мої почуття, моя поведінка — це тільки тимчасова маска. Минає секунда за секундою, і час перестає створювати — як ото він створює дерево — справжню особу, що нею я стану за годину. Це невідоме «я», мов той привид йде мені назустріч зовні. І тоді мене сповнює почуття тривоги. Погана вістка викликає не тривогу, а страждання — а це зовсім інша річ.