Військовий льотчик: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Отож Сагонові запам'яталося, що від початку й до кінця тієї події він чекав. Чекав, доки полум'я спалахне дужче. Потім ждав чогось на крилі літака. І коли в падінні летів по вертикалі до землі — ще й тоді ждав.

І це був Сагон, звичайний собі Сагон, ще простіший, ніж завжди, Сагон, який, стоячи над безоднею, трохи збентежений, тупцявся, нудьгуючи, на одному місці.

Х

Ось уже дві години, як ми пливемо в атмосфері, де тиск в три рази нижчий від нормального. Екіпаж поволі стомлюється. Ми майже не розмовляємо. Ще кілька разів я пробував обережно натиснути на педалі. Без великих зусиль. Кожного разу мене охоплювавала та сама солодка знемога.

Дютетр задовго попереджає мене про віражі, потрібні йому для фотозйомки. Зараджую як можу, хоча штурвал повертається дуже мало. Нахиляю літак і тягну штурвал на себе. Мені вдається повернути літак, і Дютетр встигає зробити двадцять знімків.

— Яка висота?

— Десять тисяч двісті.

Я все ще думаю про Сагона… Людина — завжди людина. А ми — люди. І я завжди знаходив у собі тільки самого себе. Сагон знав тільки Сагона. Той, що вмирає, вмирає таким, яким він був. Коли смерть приходить до простого шахтаря — вмирає простий шахтар. Де ж міститься те дике безумство, яке вигадують письменники, щоб обманути нас?

В Іспанії я бачив, як з підвалу розваленого снарядом будинку витягували людину, котру відкопували кілька днів. Мовчки, здавалося, в якійсь раптовій несміливості, натовп оточував того, хто вернувся майже з того світу; вкритий сміттям, напівбезумний від задухи та голоду, він був схожий на викопне чудовисько. А коли хтось з натовпу насмілився спитати його про щось і він з тупою уважністю прислухався до запитань, несміливість юрби змінилась почуттям занепокоєння.

Ключі, якими намагалися привести до тями цього чоловіка, не підходили, бо ніхто не знав, про що і як його справді треба питати. Його запитували: «Що ви відчували?.. Що думали?.. Що робили?..» Навмання перекидали кладки через прірву, у своїх діях схожі на тих людей, що вдаються до першого-ліпшого заходу, аби тільки привернути увагу окутаного нічною темрявою глухонімого сліпця, якого намагаються врятувати.

А коли той чоловік уже зміг нам відповідати, він казав:

— Так, так, я чув, як щось довго тріщало..

Або:

— Мені було дуже тривожно. Це тривало так довго… О, дуже довго…

Або ще:

— У мене боліло в крижах, дуже боліло…

І цей чоловік розповідав нам тільки про цього чоловіка. Найбільше говорив про свій годинник, якого він загубив…

— Я шукав його… стільки шукав… але в такій темряві…

Життя, певно ж, навчило його відчувати плин часу і любити звичні речі. І щоб відчути свій світ, хоча той світ не виходив за межі обвалу серед ночі, він користувався почуттям тієї людини, якою був сам. І на головне запитання, якого ніхто не вмів йому поставити, хоч про нього всі і думали: — «Ким ви були? Кого відкрили в собі?» — він зміг би відповісти тільки одне: «Я відкрив самого себе».

Ніякі обставини не пробудять у нас когось іншого, про кого ми нічого не підозрювали. Жити — це значить повільно народжуватись. Було б надто легко — позичати готові чужі душі…

Іноді здається, що раптове осяяння може роздвоїти людську долю. Але осяяння — то тільки раптове бачення: Дух зненацька помічає шлях, повільно заздалегідь підготовлений. Я довго вчив граматику. Мене вчили синтаксису. В мені розбудили почуття. І ось в моє серце стукає поема.

Звісно, тепер я не відчуваю ніякої любові, але якщо сьогодні ввечері щось прокинеться в моїй душі, то це тому що я раніше вже носив камені для невидимої споруди. Я готую свято. І я не матиму права казати, що в моїй душі раптом появився хтось інший, бо цього іншого створюю я сам.

Мені нема чого ждати од воєнних пригод окрім оцієї повільної підготовки. Згодом це оплатиться, як та граматика…

Повільне виснаження притупило в нас відчуття життя. Ми старіємо. Завдання робить нас старішими. Чого коштує політ на великій висоті? Чому дорівнює одна година, прожита на висоті десять тисяч метрів — тижню, трьом тижням чи місяцю нормального життя організму, нормальної роботи серця, легенів, артерій? А втім, мені це байдуже! Від того стану напівпритомності, який часто буває у мене, я постарів на кілька століть: я заринув у спокій стариків. Те, що хвилювало мене, коли я одягався до польоту, тепер видається мені безмежно далеким, загубленим у минулому. Аррас — у безмежно далекому майбутньому. Воєнні пригоди? А де ті воєнні пригоди?

Десять хвилин тому я мало не загинув, а розповісти мені нема чого, хіба що про маленьких ос, яких я бачив три секунди. Справжня ж пригода сталася б за десяту частку секунди. Але ніхто з нас не повертається, щоб розповісти про неї.

— Натисніть трохи лівою ногою, капітане.

Дютетр забув, що мої педалі обмерзли! А мені на думку спала картина, яка вразила мене ще в дитинстві. На тлі полярного сяйва там було намальовано дивне кладовище загиблих кораблів, скованих льодами південних морів. У попелистому світлі вічних сутінків вони розкривали свої обледенілі руки. Серед мертвого спокою в їхніх напнутих парусах ще лишився відбиток вітру, як на постелі лишається відбиток ніжного плеча. Але відчувалося, що ті вітрила тверді і крихкі.

У нас теж все замерзло. Замерзли важелі. Замерзли кулемети. Я запитав у стрільця:

— Як там ваші кулемети?

І він одказав: