Військовий льотчик: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Принесіть мені прогноз погоди.

І стукає олівцем по столу. Я стежу за ним. В нього змарніле обличчя. Він, мабуть не спав. Їздив на машині то в одне то в друге місце, ганяючись, мов за привидом, то за штабом дивізії, то за штабом корпусу… Він спробував боротися із складами постачання, які не забезпечували його частини необхідними деталями. В дорозі він застрявав у непрохідних заторах. Він керував нашим останнім переїздом, бо ми міняємо місце, мов ті нещасні бідолахи, яких переслідує невблаганний судовий виконавець. Досі Аліасові вдавалося врятовувати свої літаки, автомашини і десять тонн усякого спорядження. Але ми відчували, що сили його вже вичерпуються, нерви не витримують.

— Ну, так ось…

Він усе стукав по столу і не дивився на нас.

— Це дуже неприємно.

Потім знизує плечима.

— Неприємне завдання. Але в штабі наполягають. Дуже наполягають… Я заперечував, але вони стоять на своєму… Нічого не вдієш.

Дютетр і я подивилися у вікно — небо чисте. Я чую, як кудкудахають кури, бо командний пункт майора розмістився на фермі, а група розвідки — у школі. Літо, плоди, що спіють в садах, курчата, які швидко підростають, хліба в полі, що тягнуться вгору, і така близька смерть — я не протиставляю їх. Я вже не бачу суперечності між тихим спокоєм літа і смертю, в лагідності навколишнього світу не бачу ніякої іронії. Але одна невиразна думка приходить мені в голову: «Літо якесь зіпсоване… воно зазнало аварії…» Я бачив покинуті молотарки. Покинуті комбайни. Бачив побиті автомашини, покинуті в придорожніх канавах. Покинуті села. В одному такому безлюдному селі з колонки текла вода. Чиста вода, що коштувала людям таких зусиль, перетворювалась на калюжу. І раптом в думці моїй зринає безглузда картина. Я бачу поламані годинники. Всі годинники поламані. Годинники на сільських церквах. Вокзальні годинники. Годинники на камінах покинутих будинків. І в вітрині годинникаря, який уже втік, ціле кладовище мертвих годинників. Війна… Ніхто більше не заводить годинників. Ніхто не збирає буряків. Не ремонтує вагонів. І вода, підведена, щоб її пили, щоб селянки прали в ній святкові мереживні вбрання, розливається калюжею перед церквою. І люди влітку вмирають…

Я почуваю себе так, немов захворів. І лікар щойно сказав мені: «Це дуже неприємно…» Отож треба було б подумати про нотаря, про тих, хто залишається. Ми з Дютетром зрозуміли, що йдеться про завдання, де потрібні жертви.

— Беручи до уваги нинішню обстановку, — підсумовує майор, — на ризик особливо зважати не можна…

Ну звісно. «Не можна». І ніхто тут не винен. Ми не винні в тому, що нам стало сумно. Майор не винен, що йому кепсько. І штаб не винен у тому, що дає накази. Майор похмурий тому, що накази безглузді. Ми теж це знаємо, але й штабу все відомо. Він дає накази, бо їх треба давати. Коли іде війна, штаб дає накази. Їх доставляють гарні вершники, або — більш по-сучасному — мотоциклісти. Там, де панують безлад і відчай, кожен з таких прегарних вершників зіскакує з коня, од якого валить пара. Він, мов та зоря волхвів, показує Майбутнє. Він приносить Істину. І накази перебудовують світ.

Така вже схема війни. Кольорова картинка війни. І кожен, як тільки може, старається робити так, щоб війна була схожа на війну. І робить це благоговійно. Кожен намагається дотримуватись правил гри. І тоді, можливо, ця війна буде схожа на війну.

І тільки задля того, щоб війна була схожа на війну, жертвують без чіткої мети екіпажами літаків. Ніхто не признається, що ця війна ні на що не схожа, що все в ній безглуздо, що вона не вкладається ні в яку схему, що люди сіпають за ниточки, вже не з'єднані з маріонетками. Штаби впевнено розсилають накази, які нікуди не дійдуть. Од нас вимагають відомостей, яких уже не можна використати. Авіація не може взяти на себе обов'язок пояснити штабам, що діється на війні. Провадячи спостереження, авіація може перевірити гіпотези. Але ніяких гіпотез більше немає. І від п'ятдесяти екіпажів вимагають, щоб вони надали війні того вигляду, якого вона вже не має. До нас звертаються, мов до племені ворожбитів. Я дивлюся на Дютетра, мого штурмана-ворожбита. Вчора він заперечував полковникові з дивізії: «Як же я можу визначити позиції, коли летітиму на висоті десять тисяч кілометрів од землі зі швидкістю п'ятсот тридцять кілометрів на годину?» — «Та ви ж побачите, де стрілятимуть по вашому літаку! Якщо стріляють — значить позиції німецькі»

— Ну й посміявся я після цієї дискусії, - сказав Дютетр.

Бо ж французькі солдати ніколи не бачили французьких літаків. Їх тисяча, і розкидані вони від Дюнкерка[1] до Ельзаса. Краще б сказати: розчинені в безмежності. Тож коли над фронтом проноситься літак, то він напевно німецький. І його намагаються збити або посадити, перш ніж він скине бомби. Тільки-но почується гуркіт мотора — кулемети і швидкострільні гармати вже починають стріляти.

— При такій методі, - додав Дютетр, — їхні відомості будуть дуже цінні!..

А їх якраз і братимуть до уваги, бо за схемою війни дані розвідки треба брати до уваги!..

Так, але й сама війна ця якась ненормальна.

На щастя — ми це добре знаємо — ніхто не братиме до уваги наших даних. Ми не зможемо їх передати. Дороги будуть забиті. Телефони будуть пошкоджені. Штаби спішно переїде на інше місце. Важливі дані про розташування ворога доставить сам ворог. Кілька днів тому, поблизу Лана[2], ми говорили про те, де проходить лінія фронту. Посилаємо лейтенанта зв'язку до генерала. На півдорозі між нашою базою і генералом автомобіль лейтенанта наштовхується на паровий коток, що перегородив дорогу, а за тим котком стояли дві бронемашини. Лейтенант повернув назад. Але кулеметна черга вбила його і поранила шофера. Бронемашини були німецькі.

По суті, штаб схожий на гравця в карти, якого питали б з сусідньої кімнати:

— Що мені робити з моєю піковою дамою?

Той знизав би плечима. Що б він міг відповісти, не бачачи гри?

Але штаб не має права знизувати плечима. Якщо він цще контролює деякі бойові підрозділи, то повинен примусити їх діяти, щоб держати ці підрозділи в своїх руках і використати всі можливості, доки триває війна. Хоч і наосліп, але штаб мусить діяти сам і примушувати діяти інших.

Проте важко навмання сказати, що робити з піковою дамою. Ми вже відзначили, спочатку з подивом, а згодом як щось очевидне, що ми могли передбачити: коли починається розгром, то робота припиняється. Можна подумати, що переможений, опинившись перед безліччю проблем, використовує до останку свою піхоту, артилерію, танки, літаки, щоб розв'язати ці проблеми… Але поразка спочатку непомітно знімає проблеми. У грі вже нічого не розбереш. Не знаєш, що робити з літаками, танками, з піковою дамою…

І, добре поморочивши голову, щоб надумати, як краще її використати, карту навмання кидають на стіл. Панує тривога, а не піднесення. Тільки перемога викликає піднесення. Перемога укріплює, перемога будує. І кожен, не переводячи духу, носить каміння. А поразка ніби кидає людей в атмосферу розгубленості, смутку і до того ж — нікчемності.

Бо наші завдання передусім нікчемні. І з кожним днем стає все більше цього безглуздя. Безглуздя і кровопролиття. Ті, що дають накази, не мають іншого способу затримати зсув гори, як кинути на стіл свої останні козирі.

Ми з Дютетром і є ті козирі, і ми слухаємо, що каже майор. Він пояснює нам завдання на другу половину дня. Ми маємо зробити далекий розвідувальний політ на висоті десять тисяч метрів, а тоді, вже повертаючись на базу, знизитись до семисот метрів і знайти там скупчення танків у районі Арраса[3]. І все це він пояснював таким голосом, немовби казав:

«Тоді повернете на другу вулицю праворуч, дійдете до першої площі; там в тютюновому ларку на розі купите мені коробку сірників…»

— Гаразд, пане майоре.

От скільки ж — не більше й не менше, — користі у нашому завданні. Стільки ж ліризму у словах, якими його висловлюють.

[1] Дюнкерк — місто на південному сході Франції, промисловий центр, торговий і військовий порт. У травні 1940 р. німецькі війська оточили тут англійський експедиційний корпус і частину французьких військ, які були з ним.

[2] Лан — місто на півночі Франції, біля якого проходила лінія оборони французької армії

[3] Аррас — місто та муніципалітет у Франції, у регіоні Нор-Па-де-Кале