Індіянин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Той підвів червоне, мокре лице:

— А якщо ця тварюка мене затовче, то прочухан буде тобі.

— Прочухана мені не буде. — Медіна знову повернувся до Педрільо. — Вибрав комендантового коня. Непогано, далебі, непогано. Навряд чи є прудкіший за нього. Ти знаєш, у цього коня свої примхи. Візьми краще оту кобилу каштаново-гніду. Вона теж бігає хутко і має такий хід, що сидітимеш на ній, як на гойдалці.

Позад них так шалено загрюкало в стіну, що Педрільо, злякавшись, мало не впав.

— От, диявол, знову товчешся? — вигукнув Медіна. — Цього ми тобі не простимо.

У стійлі стояв високоногий, чорний, як вороняче крило, кінь. Він був брудний — шерсть і грива у клоччі, — але в очі впадало інше: сила, швидкість і над усе — дикий норов. Кінь був коротко прив’язаний, він раз по раз люто сіпав міцний ремінь і косив на Медіну налитими кров’ю очима. Після кожної невдалої спроби звільнитися він шалено грюкав у стіну.

— Ох ти, любенький, — пробурмотів Медіна і схопив Педрільо за руку. — От розбійник, якого й світ не бачив. Проте він справжній діамант для того, хто зуміє його приборкати.

— Ну й спробуй, ти ж розумієшся на цьому, — порадив солдат, що саме почистив білого коня і взявся за іншого, буланого.

Медіна не удостоїв його відповіддю.

— Це, либонь, якийсь дезертир. Інакше він не підпустив би до себе людини. Так буває з кіньми, які були свійські, а потім здичавіли. Ми спіймали його в ущелині. На рівному місці він полетів би од нас, як птах. Зійшли потом і кров’ю, поки завели його до стайні.

— Хто ж об’їжджатиме його? — Педрільо з сумнівом роздивлявся широку спину жеребця.

— Може, запросимо когось. — Медіна прицмокнув язиком. — Кінь вартий того. На ньому можна позмагатися наввипередки з поїздом. Та, гадаю, твій батько з ним справиться. Донині він об’їжджав усіх коней.

Вороний поводив очима, повними люті і страху, і так кресав задніми копитами, що з балок летіли тріски.

— А, тобі хочеться, дияволе, втоптати мене в землю, га? Не вийде. — Медіна показав на довгий широкий шрам на ляжці коня. — На нього нападала пума. Їй-богу, кепсько їй довелося. З цим молодцем жарти погані.

— Капрала Медіну до капітана! — пролунав од дверей голос ординарця.

— Гаразд, гаразд, іду! — Медіна по-недільному ліниво сповз на землю, натягнув мундир, кепі і поплентався з стайні. З нагрудної кишені виглядала люлька. Справді, настрій у нього був цілком недільний.

Педрільо лишився на перегородці і мовив до вороного:

— Не крути очима, чорний. Це тобі не допоможе, а у форті не так уже й погано. Якщо гарно поводитимешся, то, гляди, станеш капітановим.

— Цій тварюці ніщо не допоможе, — пробурмотів солдат, що раніше чистив білого коня. — Це — розбійник. Взяти б револьвера та бахнути, щоб не підвівся більше.

За кілька хвилин повернувся Медіна. Червоний, мундир у бездоганному порядку, застебнутий на всі гудзики.

— Чого кликали? — спитав солдат.

— Старий нагримав: “Ви наче п’яний, друже! Опорядіться!”— Медіна виліз нагору до Педрільо, однак не скинув ні мундира, ні кепі.

— А чого?

— Лютий страшенно. Здається, новий лейтенант приїжджає. Мені наказав привезти його. Мабуть, якийсь жовторотий, інакше старий не лютував би так. — Він глянув на вороного. — Я щиро зрадів би, якби панові лейтенанту порадили оцього розбійника. На знак подяки за прочухан, якого я маю через нього раніше, ніж він з’явився тут.

Медіна подивився на солдатів.

— Мерщій, вам ще треба почистити й себе, а тоді — в церкву! Коні нехай лишаються тут.

З форту Педрільо пішов до Алехо. Однак дома його не застав. Мати Алехо — кирпата жінка з великими червоними руками і мільйоном веснянок на обличчі — сказала, що він, либонь, пішов перевіряти сильця на кроликів, які вчора поставив. Педрільо глибоко втягнув у себе запах, що долинав з будинку, мати Алехо засміялась і винесла йому шматок пирога парайа, такий великий, що він схопив його обома руками, аби втримати. Потім побіг до Млинової річки, та Алехо, мабуть, справді перевіряв сильця, бо його ніде не було. Педрільо послухав разом з солдатами месу в маленькій дерев’яній церкві, а коли знову вийшов на майдан — там було повно індіян.

Вони сиділи навпочіпки, розклавши перед собою на великих хустках свої скарби: чорні глиняні кухлі і миски, срібні браслети і оздоби, ковдри, мішечки насіння араукарії, на смак майже таке, як каштани, різьблені дерев’яні тарілки і безліч інших речей. Чоловіки сиділа наче мідні ідоли. На них були барвисті накидки, що звисали до стегон, ноги обгорнуті вовняними ковдрами, і, здавалося, наче вони в штанях. На ногах блищали срібні шпори. Чоловіки спокійно стежили за натовпом білих, курили люльки і не турбувалися про покупців. Вони покладалися на жінок, але їхні вуха не пропускали серед галасу і торгів жодного слова, і вони добре чули, що саме пропонували за кожну річ міські покупці у пристойних чорних костюмах. Індіянки кивали чи похитували головою, у вухах у них гойдалися сережки, на грудях дзвеніли прикраси. Жінки були вдягнені так само, як і чоловіки, тільки на шиї ще висіли важкі срібні ланцюги і волосся було заплетене в коси. Зрештою, зійшовшись у ціні, покупці вантажили все, що виторгували, у свої великі фургони.

На одному кінці майдану стояла прип’ята до кілочків худоба. Кожен арауканець привів на базар двох-трьох овець або коней. Отут чоловіки торгували самі, адже худоба це не те, що крам, і торгівля нею не ганьбить чоловіка. Та вони не галасували і не торгувались, як білі, а трималися так, ніби все це їх мало обходить. Був тут і Курро. купував вовну, розмовляли арауканці з ним по-іспанському, ніби він теж був білий, а не молуч. Пеуенчі, які приїхали на базар, також ніколи не зверталися по-арауканському ні до Педрільо, ні до його батька.

За кілька десятків метрів далі, на лужку, індіяни грали в м’яча, били кривими дерев’яними палицями по невеликій кульці, силкуючись загнати її на поле противника, бігали один за одним, спритно крутилися по траві. Тут вони ніяк не скидалися на лінивих ідолів. Голі, тільки в стегнових пов’язках, вони галасуючи ганялися за м’ячем, і їхні спітнілі коричневі тіла виблискували на сонці.