Завойовник Європи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Святий Петро був, не в приклад людові нинішньому, до всього вельми цікавий, знав по імені кожну рослинку, кожну найменшу комашку назвати міг. Як ішов він полями, то жучки, бджілки й метелики його завше оточували. От, бувало, візьме святий прутика і цвьохкає ним, мов батіжком. А жучки всякі, комашки не сміють по тому шкодити полю, хліб переводити і точити. Потім кине десь на межу Петро прута того, а він прийметься та зросте. І всі мушки й жучки, що точили посіяне, відтоді не мають там права врожай псувати, обминають далеко той клин...

Не побачив під Ярославом князь Ростислав той знак, що подавав йому через орлів та вороння хмару, марно тільки воїв своїх у землю поклав.

Сивий старець небайдуже ставився до неспокійної і закрученої-перекрученої долі Ростислава Михайловича, бачилося якось йому, що князь народився в сорочці. І то було не приповідкою чи звичайнісінькою байкою, бачилося старцеві, що хтось у роду князевому справді вродився вельми щасливим, тож сорочку дитячу того щасливця за прадавнім звичаєм спалили, зашили попіл у ладанку і передавали її щоразу в наступне покоління, доки не дісталася вона Ростиславові.

А ще бачилося старцеві сліпому, мов крізь досвітню мліч, що доля князя десь у краї, де сонце заходить — то він наслав тоді вовчі зграї, щоб не встигло Ростиславове військо при поверненні з литовських країв попереду Данила Романовича у Галич ввійти, далі ті дороги князеві пролягти мали. Знав старець сивий, чому, як вцілила пущена навмання стріла у вовка, натомість не скавуління почулося, а болісний зойк людський: зла ворожка прокляла одного чоловіка і став той вовкулакою. Але прокляття лиш до першої крові силу мало, вмить по рані став вовкулака знову людиною і, накульгуючи, на бігу рвав рештки вовчої шерсті з пліч, втікав він потішено чимдуж від хижої зграї.

— Бач який, — засміявся раптом старець, згадуючи думки Ростислава, як він має долю свою за петельки брати та під дудку свою її змусити витанцьовувати. — Марна, княже, твоя надія і сподівання даремні твоєї гордині. Будеш ти і доля твоя так танцювати, як он там написано...

І старець підняв на небо свої невидющі очі, мов справді міг прочитати між хмар, що пробігали прудко на свіжому вітрі, зазначену князеві путь і долю.

14

Вже пізнього вечора, як на всю міць клекотіли, потріскуючи гіллям, багаття навколо замку Гімберг і небо із темно-синього стало криваво-червоним, до Оттокара II прибігли занепокоєні гінці:

— Ваша величносте, вістуни таємні доносять, що Роман Данилович хоче вийти із замку і пробитися крізь оточення. Сам гадає іти, без Гертруди. Є нагода з небезпечним супротивником поквитатися назавжди.

Оттокар надовго задумався, мов щось рахувати вельми складне взявся в умі, гінці тим часом чекали, похиливши голови і нетерпляче повіками кліпаючи: завше різкий у рухах та рішеннях, їх правитель міг віддати розпорядження спішне та несподіване. Натомість, по довгій мовчанці, Оттокар лише позіхнув протяжно і смачно, ледь прикривши задля чемності долонею рота, — і то не поза була, він справді не висипався і добряче стомився за останній час.

— А нехай собі йде...

З подиву гінці навіть очима кліпати перестали, проте перечити ніхто не посмів, тільки докинув один з них впівголоса, наче роздумуючи:

— Нагода така навряд чи колись ще випаде...

Оттокар повільно провів долонею по своєму обличчю, мов вмиваючись і зганяючи втому та сон.

— Піти можна завше... Повернутись — ніколи...

У довгій мовчанці перед куцою відповіддю він таки рахував насправді. Вираховував подумки, скільки сили і війська потребуватиме Романів батько, грізний Данило Галицький, аби убезпечитися від татар, скільки слід у похід на ятвягів... Ні, складав ретельненько і перекладав думки Оттокар, мов селянин дрова на сувору зиму, не стачить моці Данилові на похід на Відень, на Гімберг.

Придворні могли б дорікнути йому за що завгодно — за раптовий окрик, гнів непояснюваний і на позірний погляд безпричинний, незрозумілий спершу наказ, який матиме з часом довготривалі наслідки, — не могли вони тільки криве слово мовити про Оттокарове вміння вираховувати наперед найскладніші військові чи життєві придибенції. Ще не забулося, як отримав він право на австрійське герцогство...

Весняної днини 1252 року в місті Хаймсбурзі, де зливаються неподалік ріки Дунай і Морава, стояв під вінцем дев’ятнадцятилітній маркграф і недавно вибраний герцог Оттокар зі своєю нареченою Маргаритою Бабенберг. Тоді наче висхлим листям шелестіло співчутливе і чомусь принизливе поза спиною:

— А нареченій-то вже п’ятдесят два... Навіть не матір, швидше бабуся.

Те шелестіння, як усім на вінчанні видавалося, щонайменше обходило хіба молодого. Стрункий, миловидний Оттокар охоче витрішки навкруги продавав, посміхався щиро і весело. Душу гріли йому не літа молодої, а прижовклий з плином часу документ. То був Privilegium Minus ще року 1156-го, де імператор Священної Римської імперії Фрідріх I підтверджував спадкове право роду, а отже, і нареченої, на австрійське герцогство.

А ще завидющі очі жіноцтва, що перешіптувалося поза спиною, дратував не тільки вік нареченої, значно більше дивувала й обурювала спокійна та гордовита Маргаритина постава.

— Іч, запишалася, — не втомлювалися шелестіти ті самі губи. — Краще б щастя таке якійсь кралечці молодесенькій...

Наречена не могла, звісно, чути, про що там плещуть заздрісні язики, проте здогади її були безпомильними. І нехай собі, думала зі спокійною впевненістю у душі, язики без кості. А вона, Маргарита, має істинно зараз чим пишатися. Але зовсім не молодістю свого нареченого та його красою... Вона тим шлюбом, миром пов’язуючи Богемію з Австрією, землю свою вберігає від безконечних воєн в останні часи, від сліз материнських за дітьми полеглими, — її плаття вінчальне краще щитів та мечів оборонить свій край. І не було в Маргарити якоїсь неприязні до Оттокара, бо ще перед вінчанням обоє цілком відверто балакали:

— Моя держава мене тепер женить, — стрибали веселі іскри з-під Оттокарових вій.

— І моя під вінець наряди мені мережить, — на здачу посмішку віддала майбутньому чоловікові.

Оттокар немало ходив у походи. Але як випадало вдома бувати, то ретельненько виконував свій подружній обов’язок, не один раз за ніч повертаючи навколо себе немолоду і вже повнотілу достатньо свою жону.

Збігав час, але Маргарита чомусь не вагітніла, порожній живіт її був, наче покинута і вихолонула хата. Це почало непокоїти Оттокара, він аж ніяк не міг зоставити престол без спадкоємця, та й Маргарита почувалась при тому абияк, навіть одного разу, мов ненароком, підкусила його:

— Все походи та війни, охляв, мабуть, з того, чоловічку...

Наче вжалений, круто обернувся до жони Оттокар: як посміла дорікнути йому чоловічою неповноцінністю?

— Хто в цьому винен — не піду до гадалки, — повільно протиснув крізь зуби, з трудом неабияким, мов кожне те слово опиралося відчайдушно; в самого ж нутро закипало окропом і голосно клекотіло. — Пропоную натомість побитися об заклад.