Завойовник Європи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Король Бела IV по-різному ставився, звісно, до різних європейських монарших дворів. Когось шанував, когось ненавидів, а от Фрідріха II Бабенберзького зневажав відверто.

— Чисто бреше, що й віяти не треба, — міг докинути Бела при згадці про свого австрійського коронованого сусіду.

Угорський король не міг пробачити віденському володарю його лукавства при нашесті татар. Ще як тільки прибігли перші вістуни з тривогою, що суне татарська лавина в бік придунайських країв, Бела звернувся до Фрідріха Бабенберзького з проханням про поміч та об’єднання сил. На початках, як видавалося Белі, Фрідріх перейнявся спільними загрозами, але потім почалося незрозуміле. Віденський імператор порадив сперш порозумітися із сином своїм, королем Конрадом. Чорна хмара татарська вже вочевидь нависла над всією Угорщиною, півкраїни палало в вогні, тож Белі було не до гонору.

«Уславленому повелителю Конраду, — писав невідкладно Бела, — Божою милістю найсвітлішому королю Німеччини, передає Бела, такий же Божою милістю король Угорщини, свої вітання і готовність запропонувати власні послуги.

В нас мимоволі виривається гіркий стогін, що йде з глибини серця і перетворює нашу радість в глибоку печаль. Адже ми боїмося через нещасливий перебіг долі нашої загибелі всього християнства. Певно, Спаситель наш, втомившись від злоби теперішньої, явив таку бурю, що кораблик віруючих кидає туди й сюди, загрожує навіть цілковитою загибеллю, якщо Господь не почує нашу мольбу і стогін, та не прийде на поміч.

Адже Він, за чиєю волею управляється світ, через гріхи людські, в чому твердо переконані, допустив, щоб жорстокі народи, що йменують себе татарами, прийшли зі сходу, як саранча із пустелі, і спустошили Велику Угорщину, Булгарію, Куманію і Русь, а також і Польщу та Моравію. Лише окремі замки, які відчайдушно бороняться до сьогодні, залишилися незруйнованими. Величезна кількість людей жорстоко винищена. Передавши завойовані землі пришельцям, вони зайняли — о, горе, — недавно все наше королівство по той бік Дунаю».

Король Бела в попередніх посланнях Фрідріху погоджувався стати навіть ленником австрійським. Тому такий біль невигойний чути в подальших рядках: «З великою пересторогою повідомляємо ми, що достойні всілякого пошанування архієпископи, єпископи, абати, монахи, францисканці і домініканці, рівно ж як монахині, жінки і дівчата, яким до того завдали безчестя, і без числа люду невинного спізнало жахливу смерть. А оскільки ми боронилися, зазнаючи величезних втрат в людях та маєтності, доля до нас була неприхильна знову. Той, на кого ми покладали усі надії, змусив нас, через гріхи наші, скуштувати гіркоту поразки.

Вороги наші хочуть, як вдалося мені дізнатися з надійного джерела, з настанням зими зненацька захопити Німеччину і, як тільки буде зламаний опір, — захопити усі держави».

Ані дня не можна втрачати, ні частинки навіть його... «Оскільки, спираючись на досвід минулий, так і з теперішньої оцінки, стверджуємо, що нині вирішується не лише наша доля, але й доля всього християнства: наш захисний вал вже частково прорваний. Ми просимо і закликаємо Вас настійно і з молитвами Господові, щоби Ви, заради возвеличення Божого імені, без вагань поспішали на допомогу нам і більше того — всьому християнству, а ще Ваших підданих проханням і переконанням спонукали до цієї благородної справи. Якщо Ви почуєте наші благання, які від імені всього християнства направляємо Вам, і відведете від решти віруючих небезпеку, що загрожує світові, то ми будемо у знак вдячності Вам за це довіку зобов’язані. Того, хто виявиться достойним Божого призначення і поведе до нас Вашу допомогу, ми будемо з пошануванням зустрічати на кордонах нашої держави.

А як вістун вручить Вам цього листа і заявить себе нашим посланцем, то надайте йому всіляку довіру».

Коли ж, полишивши по собі попелища, татари назад на схід подалися, а держава угорська до мозолів кривавих наново будувалася, то в короля Бели і на макове зерня в душі не було вагань: він має тепер собі частину Австрії відшматувати, ту саму, де переважали серед мешканців угорці, вона, на думку Бели, мала по справедливості його короні належати. В черговому поході, під орудою самого короля, військо Ростислава Михайловича і вої під началом барона Іштвана опинилися поряд.

— Ну-ну, побачимо, в чийого козеняти хвіст куціший, — раз по разу поглядав Ростислав у бік барона.

Уже з перших хвилин, заледве озвались військові труби, барон врізався в гущу австрійців. Білий кінь його, вельми помітний у сутолоці, то здіймався дибки, то аж присідав, мов до стрибка готувався, а меч у руках барона вививався так справно, наче був не справжнісіньким, а іграшковим. «Ти ба, — Ростислав усміхнувся криво, — сам бик землю борикає, сам на себе кидає»...

Кількадесят воїв, разом із самим Іштваном, так стрімко врубувалися в стрій австрійців, що ті в першу хвилю було сторопіли, задкувати під натиском почали, — і Ростислав Михайлович, попри неприязнь стійку до барона, не міг не відзначити його затятість. «Все на очах в короля, — промайнула думка, — похвалу неабияку матиме від його величності. Хоча, подейкують, гордість та зарозумілість верхи виїжджають, а повертаються пішки».

Ростислав наступав з усією лавою, меч його теж не мав вельми спочину і рука у плечі добряче вже чулася, але ні дзенькіт металу, ні зойки зранених та нервове іржання схарапуджених коней не перешкоджали слідкувати йому за сусідою. А там австрійці потрохи оговталися, з боків насідали на воїв Іштвана, що півостровом своєрідним опинилися в лавах ворожих. Від досвідченого Ростиславового ока не приховалося, що перешийок отой загону барона, який з військом усім єднав, усе тоншає, кількадесят сміливців можуть в оточення втрапити.

— Захопився придурок, — із зловтіхою мимоволі подумав. — Як оточать, на січку зрубають.

І нехай, — думка, якої соромився, яку б вголос нізащо не вимовив, та думка, попри зусилля, спливла і відлунювала нахабно та безцеремонно. І нехай, якщо нема голови, то ж війна, а не рицарська виправа під манірними поглядами придворних дам, що аж повискують від видовища поєдинку гонорової чоловічої знаті. Воюють-бо не мечами, а розумом, думалося Ростиславові Михайловичу, сперш голова потрібна і винахідливість вояцька, розсудок холодний, — мечі вже десь там, чи не в останню чергу. І якщо зарвався барон, сам поліз у петлю, то до чого він тут? Ніхто Ростиславові не дорікне, не матиме права, бо ж то на очах усе діється, і Анна бодай слово криве не зможе... Але в його житті зате нарешті розвидниться.

Стривай, чоловіче, — перепиняв у душі ту думку якийсь зовсім інший, несміливий голос. Все те правда, нехай голісінька і цинічна, не ти посилав барона, він зарвався з власної волі та безрозсудства. Але ж ти сам не сліпий, не здракуватий, добре бачиш, до чого йде. Ти воїн разом з бароном одного війська, воїн угорського короля, того самого Бели, що за зятя тебе в родину прийняв — саме тоді, коли втратив ти княжий стіл у Галичі, коли став нічим, так собі, як пил придорожній... То правда, як зарубають зараз пришелепкуватого барона, то Анна поплаче тихцем якийсь час, щомоці від тебе криючись і від родини, але неминуче забуде врешті, більше той чоловік вже не стоятиме в тебе на дорозі. Анна буде тільки твоя...

— Вдаримо лівим боком! — наказав Ростислав Михайлович, той голос несміливий, що просив порятувати барона, на подив його самого, здолав розрахунок і глузд.

І задзвеніли мечі ще напористіше, Ростиславові вої потіснили австрійців, а барона визволили з небезпечної пастки, в яку втрапив через власну таки необачність.

До пізнього вечора тривав тяжкий бій, жодна сторона поступитись не важила, і вже курява над бойовищем в призахідному сонці червоніти стала, мов була і вона просякнута кров’ю, як земля під копитами кінськими. А перед сутінками австрійці ввели свій прихований до останнього, до вирішального моменту резерв — свіжа сила, не виморена цілоденною січчю, ввірвалась якраз навпроти баронових воїв. І не витримали вони несподіваного удару, відступ на очах перетворювався у панічну втечу; ще вздрів Ростислав, як побіг з усіма барон, нажаханий та простоволосий, бо в сутолоці отій загубив навіть свого шолома.

— Зрада! — злетіло з вуст збілілого з розпачу короля Бели, що вже обмірковував, як назавтра зламати-таки австрійців.

Відступ навпіл з бідою якось відлагодили, то не стало розгромом, але поразка була цілковитою.

— Барона негайно ув’язнити, — наказав по всьому король, який на перебіг бойовища мав власну і не здатну на чиєсь спростування думку.

13

Сивий старець із Лучеська, коли обізвав його Ростислав Михайлович блазнем та старим опудалом, ще довго ковтав гіркоту, гіркішу за пилюгу з-під копит нетерплячого князя та його воїв. Ні, старець не міг гніватися на всевладного господаря тутешнього замку, бо гнів не від Всевишнього, сивий сліпець шкодував лишень, що люд так мало тямить досі про те, як створений цей білий химерний світ, тому людові все ніколи та ліньки мізки свої докласти.

І ні до чого тут чари, якими князь дорікав, чи якесь ворожіння, думав старець, на волхвів теж огулом складати поклеп несправедливо. Як прийшла віра Христова у край, то не всі волхви подалися у пущі по старому звичаю пенькам трухлявим та язичницьким ідолам бити поклони, найпрозірливіші слово Христа серцем своїм спромоглися сприйняти: волхви-бо чутливіші до правди вселенської, небом даровано їм жити у злагоді з душею власною, з землею й водою, деревом, лиш на позірний погляд безмовним, із звіриною та птаством. Знайшли ті мудреці прадавні здатність в душі струсити язичництво з себе, мов пил придорожній, натомість їх сила і відання, що з роду у рід переходили, залишились назавше з ними — колись їх хіба назвуть характерниками. Тож було-бо предревнє знання невидимого зв’язку і єднання людини і птаха, річки і звірини, комашки дрібної і велетенської грізної набурмосеної хмари; на макове зерня десь нехай зрушиться їх зв’язок — і хтозна в якому далекому краї трапиться паводок чи землетрус, настане посуха чи серед літа впаде досвітком приморозок...

І князь Ростислав такий же нетямущий, як і більшість люду: коли послав сивий старець орлів та вороння цілісіньку хмару, хотів попередити про поразку у битві під Ярославом, то не вкумекав князь такого простого знаку, що й дитинча допетрає, хоч як вже ворони й орли старалися, кружляли та вививалися, криком кричали пересторогу. А птаха ворона не така вже проста, ключі від раю були колись у ворони, але одного разу через свою легковажність вона прогнівила Бога, ключі передані відтоді зозулі, а всі птахи та звірі перестали балакати мовою, людові зрозумілою доти.

Ледачий ниньки народ пішов, око уважне і вухо чутливе йому даровані, та не завше беруть їх до вжитку... Он дрізд непримітний, а то ж він разом з іншими птахами співав Діві Марії в її Успінні, у переказі прадавньому йдеться про чорний камінь в гнізді дроздовім, що щастя приносить тому, хто камінь той знайде... Так воно чи не так, поговір людський щось своє згодом ладен додати, але уважні істинно давно запримітили невигадану прикмету: як співають дрозди в низу ялини, то рясно родитиме в те поліття поле, а як вище, десь посередині, то й врожай посереднім буде, гірше, як співатиме птах цей ген на вершечку — яловою чекай тоді ниву, ціни хлібні теж до вершечка полізуть і сам чоловік заспіває та заскавулить так жалібно, як отой дрізд у верховітті...

Ледачкуватий і неспостережливий народ пішов, думалося з гіркотою сліпому старцеві, ніяк ума прикласти не спроможеться, бажання пізнавати світ до тої межі, що дозволив Всевишній... Скільки прикмет повз око людське проходить, та нікому придивитися оком свіжим. І не тільки птахи подають чимало ознак, кожна рослинка-билинка своє значення має і дію свою. От нехитра рослина, петрів хрест, — чом біля нього мошкара ніяка не водиться, поблизу поле шкідник не зачепить? Оповідав ще батько його: