Завойовник Європи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Брови у Маргарити поповзли угору: що за химеру нову вигадав чоловік?

— Приведи мені молоду дівчину із свого оточення, яку сама вибереш. І за рік вже переконаєшся, що я не безплідний.

Самовпевнена Маргарита щиро в душі грішила на Оттокарову безплідність, тож виклику його неймовірного не злякалася, негадано для самої себе прийняла дивовижну умову.

Небавом перед Оттокаром поряд з жоною стояла молода і сором’язлива дівчина — ще одна Маргарита, Маргарита фон Шуєнринг.

Претендентка на ніч в королівській опочивальні не була красунею, але чари юності додавали особливої звабливості її стрункій поставі, найменшому порухові чи випадковому жестові. Оттокар так прискіпливо оглядав претендентку, пробуючи уявити себе з нею у ліжкові, що в тої щоки жаром взялися — притули до тих щік ненароком руку, то враз, видавалося, на ній пухирці збіжать.

І року не минуло, як Маргарита фон Шуєнринг народила Оттокарові сина Микулаша.

Звісно, для непосидющого і невсипущого Оттокара те не вирішувало проблему спадкоємця престолу, бо за тодішнім законом позашлюбній дитині дозволялося займати будь-який найвищий пост у державі, проте вона не могла претендувати на королівський трон.

Не помічали придворні, щоби з того Оттокар вельми журився: Privilegium Minus 1156 року тепер належить йому, з бездітною Маргаритою можна розлучитися, і того він доб’ється від самого Папи Римського, — а там підбере собі молоденьку дружину королівської крові...

...Гінці, що принесли вість про очікуваний відхід із фортеці Романа Даниловича, трохи розчаровано відкланялися. Але Оттокар однаково не міг вже заснути. Він вийшов у ніч, де небо, яке розкреслювали сердиті іскри з багать його вояцтва, з криваво-червоного стало світло-жовтавим. Оттокара не полишали думки про дивакуватого Романа Даниловича: він же напевне знав, що не пришле король Бела йому помочі. І все ж не проміняв чоловік півцарства німецького на власну честь. А чи зміг би він, Оттокар, так вчинити?

Нікому в житті не дано пізнати, що пишеться опісля цього таємничого «якби»...

Здіймалися прудкі іскри у просвітліле небо, і здалеку в ті чудернацькі креслення яскравих іскор впліталася пісня вояцтва його, безжурна і хвацька, яку не обходили зовсім січа смертельна назавтра, каліцтво і кров, тій пісні важливе було привілля саме сьогодні, в цьому нічному, бездонному і безконечному небі.

15

Ростислав Михайлович повільно спускався у підземелля вузеньким проходом, обачно ступаючи в напівтемряві кам’яними вологими сходами. Інколи від непевності він торкався руками холодних мурованих стін, що слизькими були від плісняви і де-не-де врослого моху; кожен крок, навіть неспішний та обережний, породжував хистке і лякливе відлуння.

Ростислав ішов до барона Іштвана.

Він і досі не знав достеменно, чи то правильно чинить, чи зрозуміє його барон і чи не спричинять відвідини ці різні там суди і пересуди, плітки придворні. Зрештою, те все йому байдуже, суєта і марнота, людині лише для самої себе важити може власний добрий чи хибний вчинок. А барона в ув’язненні хтозна-яка доля чекає, король під гарячу руку, чого доброго, і стратити може.

Скрипнули, наче болісно зойкнули, важкі ковані двері, і в світлі навскісного променя, що падав з маленького загратованого вікна ген під чорною цвілою стелею, він побачив барона — зарослого, невмитого, на обличчі якого присох, певне, бруд ще минулого бойовища.

— Ти? Ви? — повертав повільно лице Іштван, а вимовив з подивом так, мов на нього саме зараз напала гикавка.

— Я, гадаю, мусив прийти, — по хвилі озвався неголосно Ростислав. — Я хочу короля просити за вас, тому потребую поради...

Сміх, такий же неголосний, поміж голих холодних мурів зазвучав проте розкотисто, мов барон не пошкодував легень:

— А де ж на полі бою були ті порадники? Чом цього раніше вони не зажадали?

«Ані до сака, ані до бовта — дурень вічний», — подумав навіть без злості на нього Ростислав. Той докір, гадав він, цілком криводушний, бо вирятував Ростислав таки барона тоді, хоч міг і знехтувати його безпечністю.

— Я до короля не хотів би іти без вашого відома...

Тепер сміх був глухіший, якийсь хрип проривався з грудей, що тряслися з тамованого щомоці реготу, а врешті барон закашлявся.

— З яких це пір моя доля стала когось хвилювати?!

Повз увагу гостя не проминуло, що називають його в третій особі.

— Мене не ви цікавите, як на те пішло. Куди істотніша справедливість...

— Ти ба, яке вишукане благородство, — Іштван глипнув так з-під замурзаного лоба, мов пожбурив замашну каменюку. — Сперш розбити тендітне й крихке почуття, що було між мною і Анною, а тоді вже явити істинне і непідробне лицарство...

«Якби ж то вдалося розбити, — ковтнув гіркоту у душі Ростислав. — Йдуть роки, підростають діти, заміжжя дочок небавом, а воно ніяк досі не розколюється, на черепки та пісок не хоче розсипатися».

— Я проситиму короля напевне, — притиснув у тоні гість. — Ваша давня неприязнь мене не обходить, а от у поразці у надвечір’я ви справді не винні.

— Кинути військо на фланзі, лишити напризволяще, — все сміявся крізь хрипи барон, — то неабияке лицарство... Його величність має відвагу таку помітити.