Brain: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Як завше, зовнішність оманлива, – відказав Майклз. – Начинка цієї штучки зробить революцію в світі комп’ютерів.

– Ти тільки уяви собі, як вона вплине на радіологію в цілому, якщо справді зможе читати рентгенівські знімки, – підхопив Мартін.

– Прочитає, – сказав Майклз. – Але в програмі можуть бути недоробки. Твоє завдання зараз – прогнати її по якомога більшому числу знімків черепів, описаних тобою ж раніше. Але якщо виникнуть розходження – причиною, думаю, виявляться неякісні негативи. Я маю на увазі випадок, коли програма визначить знімок як нормальний, а насправді було виявлено патологію.

– Ті ж труднощі виникають і в рентгенологів, – сказав Філіпс.

– Ну, гадаю; ми зможемо позбутися цього, – промовив Майклз. – Вирішувати, що не влаштовує вас, лікарів, доведеться тобі. Ну, а тепер, щоб ця машина запрацювала, перш за все ввімкни її. Гадаю, навіть доктор медицини в змозі це зробити.

– Беззаперечно, – парирував Філіпс, – але треба ще й доктора філософії, щоб під’єднати її до мережі.

– Дуже добре, – розсміявся Майклз. – Твій гумор стає дедалі тонкіший. Коли апарат буде під’єднаний до мережі й працюватиме, постав касету з програмою до центрального блока. Друкуючий пристрій повідомить, коли можна вміщувати рентгенівський знімок у лазерний сканер.

– Як ставити плівку? – поцікавився Філіпс.

– Байдуже. Тільки емульсією донизу.

– Гаразд, – проговорив Філіпс, потираючи руки й розглядаючи апарат з виглядом гордого батька. – І все ж я не можу повірити!

– Я теж, – зізнався Майклз. – Чотири роки тому хто б міг подумати, що ми зможемо досягти такого? Я досі пам’ятаю день, коли ти без попередження з’явився до мене у відділ обчислювальної техніки, сумно запитуючи, чи цікавить когось визначення різниці в щільності тканин…

– І мені неймовірно поталанило, що я натрапив на тебе! – підхопив Філіпс. – Тоді мені здалося, що ти лише закінчуєш університет. І я гадки не мав, що таке сектор штучного інтелекту.

– В кожному значному науковому відкритті неодмінно є ще й трохи талану, – погодився Майклз. – Але по тому, як тобі поталанить, треба ще й упріти. Якраз це тебе й чекає. Пам’ятай – що більше знімків черепа пропустиш крізь програму, тим краща вона буде, не лише тому, що ми усунемо недоліки, але ще й тому, що програма евристична.

– Тільки давай без гучних слів, – попрохав Філіпс. – Що ти маєш на увазі, говорячи «евристична»?

– Виходить, не все, чим ти сам живеш, тобі ж до смаку! – засміявся Майклз. – Ніколи не думав, що прийдеться почути, як лікар висловлює невдоволення з приводу незрозумілих слів! Евристична програма – це та, що може самонавчатися.

– Хочеш сказати, що ця штука порозумнішає?

– Дійшло нарешті, – з полегкістю зітхнув Майклз, рушаючи до дверей. – І тепер це залежить від тебе. І пам’ятай – машиною можна користуватися і в інших областях радіології. Тому у вільний час, якщо припустити, що ти його матимеш, візьмися за порівняння своїх записів та ангіограм мозку. Поговоримо потім..

Зачинивши за Майклзом двері, Філіпс підійшов до робочого столу й утупився в апарат, що розшифровує рентгенограми. Йому не терпілося відразу ввімкнути його, але це забороняв робити вантаж рутинних обов’язків. На підтвердження такої думки до кімнати ввійшла Гелен зі жмутком кореспонденції, телефонограм і гарненькою новиною, що зіпсувався рентгенапарат у одному з кабінетів ангіографії мозку. Філіпс, долаючи самого себе, повернувся спиною до нового пристрою.

4

– Ліза Маріно? – спитав голос, і почувши його, Ліза розплющила очі. Над нею схилилася сестра Керол Бігелоу. Волосся її було зібране під ситцеву шапочку із квітковим візерунком. Носа й рота закривала хірургічна маска. Виднілися тільки темно-карі очі.

Ліза відчула, що її руку підіймають і повертають, щоб прочитати дані на її особовому браслеті. Руку поклали на місце й погладили.

– Ліза Маріно, ви готові до того, щоб ми знову повернули вам здоров’я? – спитала Керол, відпускаючи ногою гальмо каталки й відкочуючи її від стінки.

– Не знаю, – зізналася Ліза, намагаючись не відводити погляду від обличчя сестри.

Але Керол відвернулася, говорячи:

– Звичайно ж, готові, – й одночасно проштовхуючи каталку повз стіл, укритий білим пластиком.

Автоматичні двері зачинилися за ними, й Ліза рушила в свій фатальний шлях коридором до операційної номер двадцять один. Операції на мозку звичайно відбувалися в одній з чотирьох кімнат – 20-й і 21-й, 22-й чи 23-й, які було для цього обладнано. На спеціальних підставках стояли операційні мікроскопи Цейса, були замкнені відеосистеми з записувальними пристроями, спеціалізовані столи. В кімнаті №21 була ще й галерея для глядачів, і тому доктор Курт Маннергейм, завідувач відділенням нейрохірургії та голова комітету по зв’язках із медичним коледжем, оперував переважно в ній.

Ліза сподівалася, що до цього часу вже спатиме, але ні. Навпаки, вона, здавалося, особливо чітко сприймала те, що відбувалося, і всі її почуття загострились. Навіть хімічний запах стерильності здавався аж надто різким. У неї ще є час, думала вона. Їй не хотілося, щоб її оперували. Особливо голову. Вона погодилась би на все – тільки б не голову.

Рух припинився. Повернувши погляд, Ліза побачила, що сестра кудись зникла, а її, наче автомобіль, припаркували на узбіччі напруженої магістралі. Повз неї пройшла група людей, везучи іншого хворого. Його нудило. Один із санітарів, які штовхали каталку, тримав хворого за підборіддя. Забинтована голова навіювала жах.

По щоках Лізи покотилися сльози. Хворий нагадав їй про майбутні муки. Її саму збиралися розчахнути й осквернити. Не якусь там периферійну частину – ступню чи руку, а голову… де жила її особистість і сама душа. Чи буде вона тією ж людиною, що й до операції?

В одинадцять років у Лізи був гострий апендицит. Операція тоді здавалася їй, безумовно, страшною, але той страх був нічим порівняно з тим, який вона відчувала зараз. Вона була певна, що позбудеться власної особистості, якщо не самого життя. В кожному разі, вона розпадалася на уламки, які хтось мав підібрати й вивчити.