Brain: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Деніс кивнула, смиренно погоджуючись.

– А коли скінчиш ранкове сканування, – все ще пошепки вів далі Філіпс, – забіжи до мене. Може, пощастить утекти до кав’ярні!

Перш ніж вона встигла відповісти, він схопив свого білого халата й вийшов.

Операційні зали містилися на тому самому поверсі, що й радіологія, і Філіпс рушив туди. Маневруючи між скопиченням каталок, на яких лежали в чеканні флюороскопії хворі, Філіпс пройшов через кімнату, де аналізувалися рентгенограми. Це було просторе приміщення, розділене на відсіки негатоскопами, що стояли один на одному. Десь близько дюжини ординаторів пили каву й теревенили. Щоденна лавина рентгенограм ще тільки мала насунути, хоча рентгенапарати працювали вже з півгодини. Спочатку це буде тоненький струмок, а потім – потоп плівок. Філіпс дуже добре пам’ятав це з того часу, коли сам був у ординатурі. Він проходив її в медцентрі і, пристосовуючись до суворої атмосфери одного з найбільших і найкращих рентгенологічних відділень у країні, часто просиджував у цій самій кімнаті по двадцять чотири години.

Його винагородили за старання, запропонувавши лишитися для підготовки до наукового ступеня з нейрорадіології. Коли він скінчив роботу, результати виявились такими значними, що його запросили в штат, одночасно доручивши вести заняття із студентами-медиками. Від цього становища безперого пташеняти він піднявся до свого теперішнього статусу помічника завідувача відділення нейрорадіології.

Філіпс на мить спинився посеред кабінету. Незвичне освітлення від закритих матовим склом флуоресцентних ламп негатоскопів, що падало на обличчя людей за столами, надавало всім у цій кімнаті моторошного вигляду. На якусь хвильку вони здалися йому трупами з мертвотно бляклою шкірою й порожніми очницями. Філіпс здивовано подумав, що ніколи не помічав цього раніше. Поглянув на власні руки. Вони мали той самий безживний колір.

Він рушив далі, відчуваючи незвичне занепокоєння. Вже не вперше протягом останнього року він так жовчно сприймав буденні лікарняні сцени. Причиною, очевидно, була невдоволеність роботою, – невелика, вона, проте, постійно давалася взнаки. Він поступово дедалі більше ставав адміністратором, а до того ж відчував, що обставини спинили його зростання. Завідувачу нейрорадіології Тому Броктону було п’ятдесят вісім. Крім того, завідувач усього радіологічного відділення Херолд Голдблатт теж був нейрорадіолог. Філіпс мусив визнати, що його стрімке просування вгору – в межах їхнього відділення – загальмувалося не через те, що йому бракує здібностей, а тому що обидві вищі посади міцно зайняті. Вже майже рік Філіпс подумував про те, щоб піти з медцентру й улаштуватися в іншій лікарні, де є перспективи зростання, але думав про це без радості.

Мартін завернув у коридор, що вів до хірургічного відділення. Пройшов крізь подвійні двері, що відчинялися на обидва боки, з написом, який попереджав відвідувачів про те, що вхід стороннім заборонено. Проминув ще кілька таких самих дверей до передопераційної. Там стояло кілька каталок із знервованими хворими, що чекали своєї черги лягти під ніж хірурга. В кінці цього просторого приміщення був довгий, вбудований у стіну письмовий стіл, укритий пластиком. Він наче заступав шлях до тридцяти операційних та відділення реанімації. Три сестри в зелених хірургічних халатах, стоячи за столом, стежили за тим, щоб кожен пацієнт потрапив до потрібної операційної. Оскільки на добу робилося приблизно двісті операцій, зайняті сестри були весь час.

– Хтось скаже мені, кого оперуватиме Маннергейм? – спитав Філіпс, схиляючись до столу.

Всі три сестри поглянули на нього знизу вгору й заговорили одночасно. Мартін був одним із небагатьох лікарів, що завше були бажаними гостями в хірургічному відділенні. Зрозумівши, як кумедно вони виглядають, сестри розсміялися й почали церемонно поступатися одна одній правом відповісти.

– Може, краще спитати когось іншого, – проговорив Філіпс, роблячи вигляд, наче йде.

– О, ні! – вигукнула білява сестра.

– Можна піти побалакати в роздягальню, – запропонувала чорнява.

Хірургія була єдиним у лікарні місцем, де умовностей додержувалися дуже відносно. Атмосфера тут докорінно різнилася від будь-якого іншого відділення. Філіпс вважав – це пояснюється тим, що всі носили однаковий, схожий на піжами одяг, а до того ж, у цілком можливих критичних ситуаціях відсутність різниці в поводженні чоловіків і жінок давала змогу легше розряджувати напруженість. Але, незалежно від причин, Філіпс дуже добре пам’ятав цю розкутість. Перш ніж наважитися присвятити себе радіології, він цілий рік провів у хірургічній ординатурі.

– Хто із Маннергеймових хворих вас цікавить, – спитала білявка, – Маріно?

– Саме так, – підтвердив Філіпс.

– Вона позаду від вас, – проговорила сестра.

Філіпс обернувся. Футах у двадцяти від нього стояла каталка, на якій під простирадлом лежала двадцятиоднорічна жінка. Крізь туман, яким залили її мозок передопераційні ін’єкції, вона, певно, розчула своє ім’я, бо голова її повільно повернулася на його бік. Усе волосся було зголено з її голови перед операцією, і жінка нагадала Філіпсові маленьку співочу пташку без пір’я. Він двічі короткочасно бачив її раніше, коли їй робили знімки, і був уражений, наскільки вона тепер несхожа сама на себе. Тоді він не звернув уваги, яка вона маленька й тендітна. Її очі покинутої дитини молили про захист, і Філіпс мусив зібрати всі сили, щоб відвернутися й продовжити розмову з сестрами. Однією з причин, через які він перейшов з хірургії до радіології, було й усвідомлення того, що він не завше здатний стримувати власне почуття жалю до хворого.

– Чому ще не почали операції? – спитав він у сестри, сердитий з того, що хвору лишили наодинці з її страхами.

– Маннергейм чекає, поки з меморіального госпіталю Гібсона привезуть спеціальні електроди, – пояснила білявка. – Хоче зняти якісь покази з ділянки мозку, яку збирається видаляти.

– Зрозуміло… – проговорив Філіпс, намагаючись перепланувати свої ранкові справи. Маннергейм незбагненним чином завше ламав усім їхні плани.

– У Маннергейма зараз двоє гостей з Японії, – додала білявка, – і він тиждень готувався до великого спектаклю. Але почнуть за кілька хвилин. Вже просили привезти хвору. Нам просто нікого було послати за нею.

– Гаразд, – промовив Філіпс, рушаючи в зворотний шлях через передопераційне приміщення. – Коли Маннергеймові знадобляться плівки з локалізацією патології, зателефонуйте просто до мене. Тоді не доведеться чекати.

Зворотним шляхом Мартін згадав, що має поголитися, і зайшов до кімнати відпочинку хірургів. О 8.10 там було майже порожньо, бо операції, призначені на 7.30, ще не скінчилися, а непередбачених випадків, можна сподіватися, ще певний час не буде. Лише один хірург розмовляв по телефону із своїм біржовим маклером, машинально почухуючись. Філіпс пройшов до роздягальні й набрав шифр на своїй шафці розміром фут на фут. Старий чолов’яга Тоні, що наглядав за хірургічним відділенням, дозволив Мартінові й далі користуватися нею.

Коли Філіпс намилив обличчя, запрацював його біпер. Від несподіванки Мартін здригнувся. Тільки зараз він усвідомив, наскільки напружені в нього нерви. Зняв трубку настінного телефону, намагаючись не забруднити її мильною піною. Говорила Гелен Уокер, його секретарка. Вона повідомляла, що прийшов Вільям Майклз і чекає в його кабінеті.

Філіпс із новим піднесенням узявся шкрябати собі щоки. Його знов охопило збудження, відчуте раніше, коли він дізнався від Вільяма про сюрприз. Він щедро полився одеколоном і квапливо натягнув довгого білого халата. Проходячи крізь кімнату відпочинку, помітив, що хірург продовжує розмовляти з маклером.

У своє відділення Мартін увірвався майже бігом. Гелен Уокер злякано відірвалася від друкарської машинки й побачила тільки змазані обриси свого боса – на такій швидкості він промчав повз неї. Гелен підвелася, потяглася за столом листів і телефонограм, але завмерла, коли двері до Філіпсового кабінету з грюканням зачинилися. Вона знизала плечима й знову взялася друкувати.

Філіпс притисся спиною до зачинених дверей, важко дихаючи. Майклз недбало гортав якогось радіологічного журналу.

– Ну? – збуджено видихнув Філіпс.

На Майклзові як завше погано сидів трохи приношений твідовий піджак, куплений, коли його господар учився на третьому курсі Массачусетського технологічного. Йому було тридцять, та виглядав він на двадцять, а волосся було таке світле, що Філіпс здавався поруч темним шатеном. Його маленького злого рота розтягнула вдоволена посмішка, а блідо-голубі очі заіскрилися.