Brain: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Робін Кук

МОЗОК

Роман

1

7 БЕРЕЗНЯ

Кетрін Коллінз зійшла трьома сходинками, що вели з вулиці до входу, почуваючись не надто впевнено. Підступивши до дверей зі скла та нержавіючої сталі, вона штовхнула їх. Та двері не розчинилися. Кетрін підвела голову, поглянула на верхню планку одвірка й прочитала вигравіюваний на металевій дощечці напис: «Медичний Центр Університету Гобсона. Для недужих і старих міста Нью-Йорка». Але настроєві Кетрін більш відповідала б вивіска: «Лишайте сподівання всі, хто входить».

Вона озирнулася, і її зіниці звузилися від блиску ранкового березневого сонця. В неї було гостре бажання втекти звідси й повернутися до свого затишного помешкання. Але перш ніж вона встигла зрушити з місця, кілька пацієнтів піднялися сходами й пройшли повз неї. Не спиняючись, вони розчинили двері до головного будинку клініки, і зловісне громаддя за мить поглинуло їх.

Кетрін на хвильку заплющила очі, дивуючись власній некмітливості. Звичайно, двері розчинялися назовні. Притискаючи ліктем круглу сумку, вона потягнула двері на себе й вступила до потаємного світу, який починався за ними.

Перше, що зле подіяло на Коллінз, був запах. Впродовж двадцяти одного року життя вона жодного разу не відчувала подібного. Переважав хімічний компонент – якась суміш спирту та нудотно солодкого дезодоранта. Вона здогадалася, що спиртом намагалися вбити заразу, яка чаїлася в повітрі, і знала, що дезодорант мав заглушити фізіологічні запахи – супутники хвороб. І всі докази, які Кетрін наводила сама собі, щоб зважитись на ці відвідини, випарувалися від навали цього запаху. До перших відвідин лікарні кілька місяців тому молода жінка ніколи не замислювалася над тим, що й вона смертна, і приймала власне міцне здоров’я як належне. Але тепер усе було інакше, і коли Кетрін заходила до клініки, її знову затопила хвиля страху перед можливою хворобою. Закушуючи нижню губу, щоб не дати волі нервам, вона проштовхалася до ліфта.

Хворі, що юрмилися в клініці, дратували Кетрін. Їй хотілося заховатися в якийсь кокон, щоб ніхто не доторкався до неї, не дихав на неї, не кашляв. Вона не могла дивитися на перекошені обличчя, на висипи, що в одних нагадували луску, а в інших безперервно сочилися вологою. В ліфті, де вона виявилася втиснутою поміж гурту людей, схожих на персонажі з картин Брейгеля, було ще гірше. Не зводячи очей з показника поверхів, вона намагалася не звертати уваги на оточення, повторюючи промову, що її збиралася виголосити перед реєстраторкою гінекологічного відділення. «Добридень. Я Кетрін Коллінз. Я студентка університету й приходила до вас чотири рази. Я їду додому, мене лікуватиме наш родинний лікар, і я хотіла б одержати історію хвороби».

Прохання здавалося природним і простим. Кетрін дозволила собі поглянути на ліфтера. Його обличчя було непропорційно широке, але коли він повернувся, голова виявилася сплюснутою. Очі Кетрін мимоволі затрималися на цій деформованій голові, й, коли ліфтер озирнувся, оголошуючи третій поверх, він помітив пильний погляд Кетрін. Одне його око дивилося додолу та вбік, друге вп’ялося в Кетрін зі зловісною увагою. Кетрін відвела погляд, відчуваючи, що червоніє. Дебелий волохатий чоловік протиснувся повз неї до виходу. Притискаючи долоню до стінки ліфта, Кетрін спробувала заспокоїтися. Вона подивилася на п’ятирічну дівчинку із світлим волоссям. Одне зелене око посміхнулося їй у відповідь. Друге ховали лілові складки величезної пухлини.

Дверцята ліфта стулилися, і кабіна пішла вгору. У Кетрін запаморочилося в голові. Це був не той стан, що передував двом нападам, які вона перенесла місяць тому. Та однак у тісній коробці ліфта він народжував страх. Дівчина заплющила очі, переборюючи клаустрофобію. Хтось за її спиною кашлянув, і вона відчула дрібні краплинки слини на шиї. Кабіна загальмувала, дверцята розчинилися, й Кетрін опинилася на четвертому поверсі клініки. Вона підійшла до стіни й сперлася на неї, пропускаючи всіх, хто вийшов услід. Запаморочення швидко минулося. Знову відчувши себе нормально, вона повернула ліворуч і рушила коридором, стіни якого було пофарбовано світло-зеленою фарбою років двадцять тому.

Коридор розширився і перейшов у приймальню гінекологічної клініки. В ній було тісно від хворих, дітей та сигаретного диму. Кетрін пройшла крізь цю загальну приймальню до апендикса праворуч. Університетська гінекологічна клініка, що обслуговувала всі коледжі та співробітників лікарні, мала власну приймальню, хоча й колір стін, і меблі були точнісінько такі ж, як і в основному приміщенні. Коли Кетрін увійшла, на стільцях із металевих трубок із вініловими сидіннями4 прийому чекали сім жінок. Всі вони нервово гортали сторінки старих журналів. Реєстраторка, жінка років двадцяти п’яти, схожа на птаха, сиділа за столом. Волосся Її було знебарвлене, шкіра бліда, риси обличчя видовжені. Картка, міцно пристебнута на пласких грудях, повідомляла, що звати її Елен Коуген. Коли Кетрін підійшла до столу, реєстраторка звела на неї погляд.

– Добридень, мене звати Кетрін Коллінз… – Вона помітила, що голосові бракує впевненості, якої вона хотіла йому надати. Щиро кажучи, коли вона закінчувала виклад свого прохання, її слова – Кетрін усвідомлювала це – звучали благально.

Реєстраторка якусь хвильку дивилася на неї.

– Ви хочете одержати свою історію хвороби? – перепитала вона. В її голосі була зневага й недовіра.

Кетрін кивнула й спробувала всміхнутися.

– Ну, про це вам доведеться поговорити з місіс Блекмен. Сядьте, будь ласка. – Голос Елен Коуген став безцеремонним і владним. Кетрін повернулася й побачила стілець поруч зі столом. Реєстраторка підійшла до шафи з історіями хвороб і дістала картку Кетрін. По тому вона зникла за дверима одного з кабінетів.

Кетрін несвідомо взялася пригладжувати своє блискуче темне волосся, змушуючи його лягти на ліве плече. Це був властивий для неї рух, особливо коли вона нервувалася. Кетрін була гарненька молода жінка з яснозорими уважними сіро-голубими очима, п’яти футів двох з половиною дюймів на зріст, хоча й здавалась вищою завдяки енергійній вдачі. Товариші по коледжу любили її насамперед, мабуть, за відвертість, а батьків, які душі в ній не чули, турбувала саме її вразливість і незахищеність серед джунглів Нью-Йорка. Але якраз ця турбота й щосекундне бажання убезпечити її від усіх можливих неприємностей і підштовхнули Кетрін вступити до коледжу в Нью-Йорку, – вона вважала, що місто допоможе їй виявити вроджену силу й самобутність. До хвороби все йшло як вона запланувала, і Кетрін лише посміювалась над батьківськими пересторогами. Нью-Йорк став її містом, і вона полюбила напружений ритм його життя.

Реєстраторка повернулася з кабінету і взялася друкувати на машинці.

Кетрін крадькома озирнула приймальню, відзначивши, що молоді жінки чекали своєї черги опустивши голови, наче німа худоба, приречена на заклання. Кетрін була невимовно рада, що їй самій не треба проходити огляду. Вона з огидою згадувала цю процедуру, яку їй довелося витерпіти чотири рази, востаннє – рівно місяць тому. Відвідини клініки були найважчим кроком її самостійного життя. Щиро кажучи, вона воліла б повернутися до Честона, штат Массачусетс, і показатися своєму гінекологові, доктору Вілсону. Він був першим і єдиним лікарем з жіночих недуг, що оглядав її до відвідин клініки. Доктор Вілсон був старший від лікарів, які працювали у відділенні, і його почуття гумору згладжувало принизливий бік їхніх зустрічей, роблячи їх, принаймні, цілком стерпними. Тут усе було інакше. У безликій і непривітній клініці панувала атмосфера міської лікарні, і кожні відвідини ставали кошмаром. Однак Кетрін уперто приходила. Цього вимагало її почуття незалежності. Принаймні доки вона хвора.

Місіс Блекмен, старша сестра, з’явилася з кабінету. Це була приземкувата жінка років сорока п’яти, з чорним, наче смола волоссям, стягнутим на потилиці в тугий жмуток. На ній був білосніжний халат, такий накрохмалений, наче він мав стати символом її фахової твердості. Весь її вигляд відбивав незворушну вправність, із якою вона звикла керувати прийомом хворих. У медичному центрі вона працювала вже одинадцять років.

Реєстраторка заговорила до місіс Блекмен, і Кетрін почула своє прізвище. Старша сестра кивнула і на мить повернулася, щоб поглянути на Кетрін. Її темно-карі очі випромінювали таку душевну теплоту, що зразу руйнували хибне враження неприступності, створюване одягом. Кетрін раптом подумала, що поза стінами клініки місіс Блекмен, певно ж, куди привітливіша.

Але місіс Блекмен вийшла не для того, щоб поговорити з Кетрін. Прошепотівши щось до Елен Коуген, вона повернулася до свого кабінету. Кетрін відчула, що червоніє. Вона здогадалася, що її зумисно ігнорують. Так персонал клініки виказував невдоволення її наміром показатися іншому лікареві. Вона нервово схопила річної давності число «Жіночого домашнього часопису», з відірваною обкладинкою, але не змогла зосередитися.

Кетрін спробувала заповнити чекання думками про те, як увечері приїде додому і як здивуються батьки. Уявила, як заходить до своєї кімнати. Вдома вона не була від Різдва, але знала, що все в кімнаті точнісінько так, як лишила. Жовте запинало на ліжку, в тон йому штори: всі речі – згадки про її юність – дбайливо зберігала мати. Думка про матір, заспокоївши Кетрін, змусила її знову замислитися над тим, чи варто телефонувати батькам і казати, що вона летить додому. «За» було те, що вони приїдуть стрічати її в аеропорт Лоутан. «Проти» – що її, можливо, змусять пояснити, чому вона повертається. А Кетрін хотіла поговорити з ними про свою недугу віч-на-віч, а не телефоном.

Хвилин за двадцять знову з’явилася місіс Блекмен і знов вона притишено говорила про щось із реєстраторкою. Кетрін удала, що поглинута читанням часопису. Нарешті сестра змовкла й підійшла до Кетрін.

– Міс Коллінз? – проговорила місіс Блекмен із легким роздратуванням.

Кетрін підвела очі.

– Мені сказали, що ви вимагаєте свою історію хвороби?

– Так, – відповіла Кетрін, кладучи часопис на стіл.

– Вам не до вподоби наше лікування? – поцікавилася місіс Блекмен.

– Ні, не в цьому річ. Я їду додому показатися нашому домашньому лікареві і хочу мати все, що стосується моєї хвороби.