Brain: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Інструменти гучно ляснулися йому на долоню.

– Легше, дівчинко, – обурився Маннергейм. – Нас не показують по телеку. Я не хочу, щоб мені робили боляче кожного разу, коли я прошу інструмент!

Він нахилився і гачком майстерно припідняв тверду мозкову оболонку. Скальпелем проробив невеликий отвір. Крізь нього було видно рожево-сірий горбок мозку.

Взявшися до роботи, Маннергейм забув про все на світі. Його маленькі руки здійснювали виважено ощадливі рухи, його трохи вирячені очі ні на мить не відривалися від хворої. Гарно тренований фізично, він мав дивовижно координовану систему «очі-руки». Його лише постійно дратував власний маленький зріст – п’ять футів і шість дюймів. Він почувався так, наче в нього вкрали п’ять дюймів, необхідні для цілковитої відповідності із його розумовим рівнем. Але він підтримував себе в бездоганній фізичній формі й виглядав значно молодшим від свого шістдесяти одного.

Хірургічними ножицями з довгими браншами й короткою різальною поверхнею Маннергейм розкрив тверду мозкову оболонку, і перед ним відкрився мозок Лізи. Вказівним пальцем він ніжно провів поверхню скроневої долі. Його досвід дозволяв виявити найменші відхилення. Для Маннергейма таке найінтимніше дотикання до живого пульсуючого людського мозку було вершиною його професійного «Я». Протягом багатьох операцій він зазнавав майже чуттєвої насолоди.

– Тепер ввімкнемо стимулятор і підведемо контакти ЕЕГ[1], – сказав він.

Доктор Ньюмен із доктором Лоурі розплутували великий жмуток тонких дротів. Ненсі Донован, чергова при Маннергеймі сестра, прийняла знайдені потрібні відводи і під’єднала до пульта, що стояв поруч. Доктор Ньюмен дбайливо розклав електроди, обтягнені марлею, двома паралельними рядами. Перший – уздовж центральної лінії скроневої долі, другий – над сільвієвою веною. Гнучкі електроди із срібними кульками пішли під мозок. Ненсі Донован енергійно натисла на вимикач, і на екрані ЕЕГ поруч із серцевим монітором ожили флуоресцентні піки сигналів, креслячи тремкі лінії.

До операційної ввійшли доктор Харата і доктор Нагамото. Маннергейм був їм радий, – не тому, що гості могли б чомусь навчитися, а тому, що любив працювати на публіку.

– Тепер послухайте, – проговорив Маннергейм жестикулюючи, – в літературі пишуть багато нісенітниці про те, чи треба видаляти верхній відділ скроневої долі під час її вирізання. Деякі лікарі бояться, що це може вплинути на мову хворого. Я можу дати лише одну відповідь – спробуйте.

Тримаючи в руці електростимулятор, наче диригентську паличку, Маннергейм кивнув доктору Ранаді. Той нахилився й, піднявши простирадло, покликав:

– Лізо!

Дівчина розплющила очі. В них відбилося сум’яття, викликане почутою розмовою.

– Лізо, – сказав доктор Ранада, – прошу вас продекламувати всі дитячі вірші, які пам’ятаєте.

Ліза послухалася, надіючись, що з її допомогою процедура скоро скінчиться. Вона почала читати, але цієї миті доктор Маннергейм доторкнувся до поверхні її мозку стимулятором. Мова дівчини урвалася на півслові. Вона знала, що хоче сказати, але не могла. Водночас у її мозку виник образ людини, що входила в двері.

Помітивши паузу в мові дівчини, Маннергейм проголосив:

– Ось і маєте відповідь. У цієї хворої верхньої скроневої звивини ми не вирізаємо!

Японці закивали на знак згоди.

– Тепер переходимо до цікавішої частини роботи, – вів Маннергейм далі, беручи один із двох довгих електродів, що привезли з меморіального госпіталю Гобсона. – Між іншим, викличте когось із рентгенології. Треба зняти ці електроди, щоб потім знати, як далеко вони пройшли.

Негнучкі голки електродів водночас знімали покази й стимулювали. Перш ніж опустити їх у стерилізатор, Маннергейм зробив на кожному насічку за чотири сантиметри від кінчика голки. Маленькою металевою лінійкою він виміряв чотири сантиметри від переднього краю скроневої долі. Тримаючи електрод під прямим кутом до поверхні мозку, Маннергейм навмання легко ввігнав його до чотирисантиметрової позначки. Тканина мозку чинила мінімальний опір. Він узяв другий електрод і ввів його за два сантиметри від першого. Кожний підіймався над поверхнею мозку приблизно на п’ять сантиметрів.

На щастя, саме цієї миті з’явився Кеннет Робінс, головний технік відділення радіології. Якби він хоч трохи спізнився, Маннергейм видав би одну із своїх знаменитих істерик. Операційну було обладнано так, щоб полегшити рентгенівські дослідження, і головному технікові вистачило всього декілька хвилин, щоб зробити два знімки.

– Тепер… – Маннергейм звів очі на годинника й зрозумів, що доведеться прискорити хід подій. – Давайте пустимо струм у глибинні електроди й подивимося, чи зможемо одержати епілептичні хвилі на ЕЕГ. З досвіду знаю, що коли зможемо – то маємо майже стовідсоткову гарантію, що лоботомія допоможе звільнитися від нападів.

Лікарі біля хворої помінялися місцями.

– Докторе Ранада, – звернувся Маннергейм, – я хочу, щоб ви попросили хвору описати, що вона відчуває і про що вона подумає після стимуляції.

Доктор Ранада кивнув і зник під краєм простирадла. Виринувши з-під неї, він дав Маннергеймові знати, що можна продовжувати.

Ліза відчула стимуляцію наче вибух бомби, безболісний і беззвучний. Після цілковитої порожнечі, що тривала частку секунди, або може й годину, калейдоскоп образів злився із обличчям доктора Ранади в кінці довгого тунелю. Вона не пізнала доктора Ранади і гадки не мала, де вона знаходиться. Все, що вона усвідомила – це відчуття жахливого запаху, що сповіщав про наближення приступу. Її охопила паніка.

– Що ви відчули? – спитав доктор Ранада.

– Допоможіть! – закричала Ліза. Вона спробувала поворухнутися, але відчула, що її зв’язали. Вона знала, що зараз почнеться приступ. – Допоможіть мені!

– Лізо, – сказав доктор Ранада, відчувши занепокоєння, – Лізо, все гаразд. Лише розслабтеся.

– Допоможіть! – скрикнула Ліза, вже не тямлячи, що робить. Фіксатор стримав її голову, а шкіряна попруга – тіло. Тоді всі її зусилля зосередилися на правій руці, яку вона рвонула зі страшною силою і зовсім несподівано. Ремінь, що стримував зап’ясток, тріснув і вивільнена зігнута в лікті рука зметнулася над простирадлом.

Маннергейм зачаровано стежив за дивними показами електроенцефалографа, коли краєм ока помітив руку дівчини. Відреагуй він швидше, – може, нещастя й не сталося б. Але все відбулося настільки несподівано, що ляк на хвильку позбавив його спроможності діяти. Рука Лізи, що шалено металася в повітрі, прагнучи вивільнити прикуте до операційного столу тіло, вдарила по електродах й увігнала їх у мозок.

[1] ЕЕГ – електроенцефалограма.