Brain: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

В кімнаті для сканування технік, схилившись над хворим, перевіряв положення його голови щодо велетенського, схожого на бублик сканера. Технік випростався, відмотав шмат липкої стрічки й зафіксував голову хворого на підставці з пеностиролу.

Дотягнувшися рукою до конторки, Філіпс узяв направлення та історію хвороби. Нашвидку продивився те й друге.

– Прізвище хворого Шіллер, – сказав Філіпс. Студенти так захопилися підготовчою процедурою, що не обернулися на його слова. – Основна скарга – слабкість правої руки й ноги. Вік – сорок сім. – Філіпс поглянув на хворого. З досвіду він знав, що пацієнт буває страшенно переляканий.

Філіпс поклав направлення й історію хвороби на місце якраз тоді, коли технік став маніпулювати столом. Голова хворого повільно увійшла в отвір сканера, наче в пащу страховища. Швидким поглядом ще раз перевіривши положення голови, технік перейшов до кімнати, де був установлений пульт управління.

– Відійдіть на хвилину від вікна, – сказав Філіпс. Четверо студентів миттю послухалися й підійшли до комп’ютера, на якому нетерпляче мигтіли лампочки. Як Філіпс і передбачав, юнаки були настільки вражені, що стали слухняними.

Технік замкнув двері, що з’єднували два приміщення, і зняв із гачка мікрофон.

– Лежіть абсолютно нерухомо, містере Шіллер. Не ворушіться. – Вказівним пальцем технік натис кнопку пуску на пульті управління.

В кімнаті для сканування схожа на бублик велетенська маса, що оточувала голову Шіллера, стала стрибкоподібно обертатися, наче головне коліщатко годинникового механізму. Клацання – гучне для містера Шіллера – долинало приглушеним до тих, хто був по інший бік перегородки.

– Там зараз відбувається ось що, – сказав Мартін. – Під кожним кутом машина робить за оберт двісті сорок рентгенівських знімків.

Один із студентів повернувся до своїх колег, зобразивши на обличчі цілковите нерозуміння. Мартін зігнорував цю вихватку. Він затулив обличчя руками і кінчиками пальців доторкнувся до очних яблук. Обережно потер повіки, потім промасажував скроні. Він ще не пив кави й почувався розбитим. Звичайно він заходив до лікарняного кафетерію, але сьогодні заняття зі студентами не лишили для цього часу. Як помічник головного нейрорадіолога, Філіпс завше надавав великого значення вступному курсові з нейрорадіології і незмінно вів його сам. Цей добровільно взятий на себе обов’язок перетворився на болючу скалку, бо забирав час від дослідницької роботи. На перших двадцятьох-тридцятьох заняттях він утішався враженням, що справляли на студентів його вичерпні знання з анатомії мозку. Але згодом це відчуття притупилося. Тепер заняття радували його лише тоді, коли траплявся очевидно обдарований студент, але в нейрорадіології таке бувало не надто часто.

За кілька хвилин бубликоподібний сканер перестав обертатися, зате ожив комп’ютер. Ця вражаюча система нагадувала пульт управління в науково-фантастичному фільмі. Всі погляди перенеслися з хворого на мигтіння лампочок. Тільки Філіпс сидів, опустивши очі, й намагався відірвати клаптичок мертвої шкіри біля вказівного пальця. Думки його були далеко.

– Протягом дальших тридцяти секунд комп’ютер одночасно розв’яже сорок три тисячі двісті рівнянь для визначення щільності тканин, – пояснив технік, з радістю перебираючи Філіпсові функції. Філіпс це заохочував. Фактично він сам читав студентам лише загальні лекції, віддаючи практичні заняття аспірантам кафедри нейрорадіології та висококваліфікованим технікам.

Підвівши голову, Філіпс подивився на студентів, що приголомшені завмерли перед комп’ютером. Перевівши погляд на вікно в свинцевій рамі, Філіпс побачив лише голі ноги містера Шіллера. За мить у драмі, що розігрувалася, хворий став забутим персонажем. Машина цікавила студентів незрівнянно більше.

Над аптечкою висіло маленьке люстерко, і Філіпс поглянув на себе. Він ще не голився, і відросла за добу щетина їжачилась на всі боки. Він завше приходив у відділення на добру годину раніше від усіх інших співробітників, і в нього виробилася звичка голитися в кімнаті для переодягання хірургів. Він завів такий порядок: уставав, бігав підтюпцем, приймав душ і голився в клініці, а потім пив каву в кафетерії. Це давало дві години для наукової роботи, протягом яких його ніхто не відволікав.

Продовжуючи дивитися в люстерко, Філіпс запустив руку в своє густе рудувате волосся і відкинув його назад. На кінчиках волосини були світліші, ніж біля корінців, і дехто з медсестер навіть кпив із Філіпса, говорячи, начебто він удається до хімії. Нічого не могло бути далі від правди. Філіпс рідко згадував про власну зовнішність, і коли не мав часу забігти до лікарняного перукаря, сам карнав свою гриву. Але попри неувагу до зовнішності, Філіпс був цікавий мужчина. Йому виповнився сорок один рік, і зморшки, що нещодавно прорізалися навкруг рота й очей, лише окреслили риси, які раніше здавалися хлоп’ячими. Тепер він мав суворіший вигляд, і хворі останнім часом відзначали, що він радше подібний до телевізійного ковбоя, аніж до лікаря. Ця не позбавлена підстав оцінка втішила його. На зріст Філіпс трохи не дотягнув до шести футів. Попри худорлявість мав атлетичну будову. І за обличчям його не можна було прийняти за вченого. Лице його було кощаве, з прямим носом і виразним ротом. Глибокий розум найяскравіше відбився в рухливих світло-голубих очах. Він з відзнакою скінчив Гарвард 1966 року.

Катодна трубка на виході комп’ютера ожила і з’явилося перше зображення. Технік квапливо виставив рамку, роблячи картинку яснішою. Студенти з’юрмилися перед маленьким екраном на кшталт телевізійного, наче готуючись побачити фінал кубка з регбі. Але картина, що виникла перед їхніми очима, являла овал із білим краєм, заповненим чимось зернистим. Так комп’ютер відтворив вміст голови хворого. Ракурс був так ш, наче на містера Шіллера дивилися згори, видаливши тім’яну частину черепа.

Мартін позирнув на годинника. За чверть восьма. Він розраховував, що ось-ось з’явиться доктор Деніс Сенгер і візьме студентів на себе. Цілий ранок Філіпсові думки були зайняті майбутньою зустріччю з колегою по дослідницькій роботі Вільямом Майклзом. Майклз телефонував напередодні й сповістив, що зайде вранці і що має для Філіпса невеличкий сюрприз. Мартінова цікавість вже так розрослася, що з кожною зайвою хвилиною чекання загрожувала його задушити. Вже чотири роки вони разом працювали над програмою, що мала навчити комп’ютер читати рентгенограми черепа замість рентгенолога. Складність полягала в створенні програми, за якою комп’ютер міг би дати якісну оцінку щільності тканин на ділянках рентгенівського знімку, що цікавили лікаря. Коли б їм пощастило довести роботу до завершення, користь від неї була б надзвичайна. Оскільки труднощі аналізу рентгенограм черепа й усіх інших рентгенограм приблизно такі ж самі, програму, кінець кінцем, можна було б застосовувати до рентгенології в цілому. І якщо б вони досягли цього… Філіпс іноді дозволяв собі помріяти про власний дослідницький відділ і навіть про Нобелівську премію.

Нове зображення на екрані повернуло Мартіна до реального життя.

– Це – наче зріз, зроблений на тринадцять міліметрів вище від попереднього, – співуче проговорив технік. Пальцем він вказав на нижню частину овала. – Тут мозочок, а…

– Тут є патологія, – втрутився Філіпс.

– Де? – спитав технік. Він сидів на маленькому табуреті перед комп’ютером.

– Тут, – відповів Філіпс, протискуючись між студентами, щоб показати. Його палець уперся в ту частину зображення, яку технік щойно визначив як мозочок. – Це просвітлення тут, у правій півкулі мозку – патологія. Щільність з обох боків має бути однакова.

– Що ж це таке? – поцікавився один із студентів.

– Важко сказати зараз, – відповів Філіпс. Він нахилився, щоб роздивитися підозрілу ділянку ближче. – Цікаво, чи не відчував хворий труднощів при ходінні?

– Так, – озвався технік, – протягом тижня спостерігалося порушення координації рухів.

– Напевне, пухлина, – сказав Філіпс, випростуючись.

Всі четверо студентів утупилися в безвинне просвітління на екрані, і на їхніх обличчях миттєво відбилося сум’яття. З одного боку, їх глибоко схвилювало те, що вони на власні очі пересвідчилися у величезних можливостях сучасної діагностичної техніки, з другого – їх злякало саме існування пухлини мозку, думка про те, що ніхто не вбезпечений від неї, навіть вони.

Наступне зображення стало з’являтися на місці попереднього.

– А ось іще одна просвітлена область у скроневій долі, – сказав Філіпс, швидко вказуючи на ділянку, що вже змінювалася новою проекцією. – Ми її краще побачимо на наступному зрізі. Але для цього потрібне контрастне дослідження.

Технік підвівся і вийшов у суміжне приміщення зробити Шіллерові ін’єкцію контрастної рідини.