Brain: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Затискач Рейні, – скомандував доктор Ньюмен. – І зателефонуйте Маннергеймозі. Скажіть, усе для нього буде готове за тридцять хвилин.

Ліза намагалася не думати про те, що коїться з її головою. Думки її було прикуто до сечового міхура – він переповнився.

Вона покликала доктора Ранаду й сказала, що їй треба помочитися.

– Вам поставили катетер, – пояснив лікар.

– Але мені треба, – сказала Ліза.

– Цілком розслабтеся, Лізо, – продовжив доктор Ранада. – Введу вам зараз ще снодійного.

Далі до свідомості Лізи дійшло пронизливе завивання бензинового моторчика й відчуття тиску та вібрації на голові. Шум злякав дівчину, бо вона знала, що це означає. Її череп розтинали з допомогою пилки. Вона тільки не знала, що це й зветься трепанацією. На щастя, болю вона не відчувала, хоча й чекала його появи щосекунди. Запах паленої кістки проникнув крізь марлеву маску на її обличчі. Доктор Ранада взяв її руку і дівчина подумки подякувала йому. Вона стисла його пальці, наче його рука була для неї єдиною надією вижити.

Звук моторчика змовкнув. У виниклій раптом тиші з транзистора почулося ритмічне биття серця. Потім Ліза знов відчула біль, який цього разу був зосереджений в одній точці. В кінці вузького прорізу маски, що обмежував їй поле зору, виникло обличчя доктора Ранади. Він спостерігав за дівчиною в той час, як манжетка тонометра наповнювалася повітрям.

– Щипці для кісток! – сказав доктор Ньюмен.

Ліза відчула й почула, як тріщить кістка. Звук пролунав над правим вухом.

– Елеватор! – попросив доктор Ньюмен.

Їй ще кілька разів завдали гострого болю. Потім вона почула, як їй здалося, гучне клацання і зрозуміла – в її черепі пробили отвір.

– Вологу марлю, – зажадав доктор Ньюмен.

Продовжуючи терти щіткою руки, доктор Курт Маннергейм подався вперед, щоб зазирнути крізь прочинені двері до операційної №21 і поглянути на годинника на далекій стіні. Була вже майже дев’ята. Саме цієї хвилини він побачив, як його старший ординатор доктор Ньюмен відходить від столу. Ординатор схрестив на грудях руки в хірургічних рукавичках і рушив до негатоскопа, в якому було закріплено рентгенограми. Це могло означати лише одне – трепанацію виконано й чекають на шефа. Доктор Маннергейм знав, що часу в нього обмаль. Комісія з наукових досліджень Національного інституту охорони здоров’я мала прибути опівдні. На карту ставилася дванадцятимільйонна субсидія, що забезпечила б його наукові пошуки на дальші п’ять років. Він зобовязаний одержати її. Якщо ж ні – втрачається віварій разом з усіма результатами чотирьохрічної праці. Маннергейм був переконаний, що вже майже встановив локалізацію ділянки мозку, яка збуджує агресивність і лють.

Змиваючи мильну піну, Маннергейм помітив Лорі Макінтер, заступника завідувача операційними. Він гукнув її, і вона спинилася.

– Лорі, мила! В мене тут двоє япончат з Токіо. Не могли б ви послати когось до приймальні, щоб їм обов’язково дали хірургічні халати й усе, що треба?

Лорі Макінтер кивнула, хоча й не намагалася приховати, що прохання їй не до вподоби. Її дратувало те, що Маннергейм кричить на увесь коридор.

Маннергейм зрозумів мовчазний докір і про себе вилаяв сестру.

– Баби, – пробурчав він. Сестри все більше й більше дратували його – наче скалка в сідниці.

Маннергейм увірвався до операційної, наче бик на арену. Спокійна, ділова атмосфера відразу ж де й ділася. Дарлін Купер подала Маннергеймові стерильного рушника. Утираючи спершу одну руку, потім другу від кисті до ліктя, він нахилився подивитися на отвір у черепі Лізи Маріно.

– Чорти б вас забрали, Ньюмене, – прогарчав Маннергейм, – коли ж ви зрештою навчитеся робити трепанацію? Можна подумати, я тисячі разів не казав вам, що краї мають бути рівні?! Мій Боже!.. Жахіття якесь!..

Під простирадлами Лізу знов охопив страх. Щось у операції не клеїлося.

– Я… – почав Ньюмен.

– Не бажаю чути ніяких виправдовувань. Або робитимете як треба, або шукайте іншу роботу. Тут мають бути кілька япончат, і що вони подумають, коли все це побачать?

Ненсі Донован стояла поруч із Маннергеймом, щоб узяти в нього рушник, але він вирішив жбурнути його на підлогу. Йому подобалося створювати безлад, і наче дитина, де б не з’являвся, він завше вимагав цілковитої й повної уваги. І досягав свого. З точки зору техніки проведення операцій його вважали одним із найкращих нейрохірургів країни. І, мабуть, найшвидшим. За його власними словами, «коли вже ти заліз у голову, нема чого розводити антимонії». І при енциклопедичних знаннях усіх тонкощів нейроанатомії він був оператор найвищої кваліфікації.

Дарлін Купер тримала напоготові бурі гумові рукавички – Маннергейм оперував лише в таких. Устромляючи в них руки, він подивився їй в очі.

– А-а-а, – заворкотів він, наче відчуваючи хтиву насолоду від цього поруху рук. – Дівчинко, ти казкова!

Дарлін Купер уникала зустрічі із сіро-голубими очима Маннергейма, простягаючи йому вологого рушника, щоб стерти тальк із рукавичок. Вона звикла до його реплік і з досвіду знала, що найкращим захистом було ігнорувати їх.

Розташувавшись край узголів’я столу – праворуч став Ньюмен, а ліворуч Лоурі – Маннергейм подивився на півпрозору тверду оболонку, що закривала мозок Лізи. Ньюмен уже пропустив шви крізь нерівномірну за товщею тверду оболонку мозку й прикріпив їх до краю трепанованої ділянки. Ці шви щільно притискали тверду оболонку до внутрішньої поверхні черепа.

– Що ж, почнемо цю виставу, – проголосив Маннергейм. – Гачок і скальпель!