Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Хутір займаємо залогою з двома Кольтами. В ялинках ховаються рушниці Шоша, сапери, яких приділено до полку зі штабу загону, — ледви волочучи ноги, втомлені незвичайно довгою їздою верхи, йдуть до моста, коней швидко відводять на хутір, а сам командант їде з чотирома гайдамаками на перестанок. На ній російська залога з 12 люла та комісар, якийсь молодик, який вискакує до нас у почекальню із заляканим видом. Я знаю з оповідань селян, що в цьому районі стоїть 12. кінна російська дивізія, рекомендуюсь як начальник роз'їзду, якого вислано на охорону залізниці, бо маю відомости, що її хочуть зірвати. Балакаю якийсь час про ситуацію на фронті та переконуюсь, що маю справу із звичайною «кобилкою», яка не розуміє нічогісенько, що діється довкола неї, та виконує ретельно накази тої влади, яка наказує авторитетно; цей тип безтямущого виконавця був дуже нерідкий у старій російській армії, де яку-небудь ініціятнву вбивалося систематично і послідовно.

Під час розмови дзвонить сигнал і передають по «фонопору» (при. ладдя для розмови між стаціями в бувшій Росії), що з боку Бердичева має підійти військовий ешелон. За хвильку входять з суворим виглядом два гайдамаки, з яких один докладає: «Усе готово, батьку», а другий спокійнесенько і не поспішаючи відбирає пистолю від команданта перестанку зі словами: «Тобі вже не треба, хлопче». Це хлопці виявили ініціятнву і розброїли всю варту стації, не даючи їй змоги прочунятись.

Швидко рвемо телеграфічні дроти, псуємо семафор і вхідні стрілки та в першім світанку мрячного досвітку робимо останні приготування до висадження мосту. Димить запалений шнур, відбігають сапери, а здалека чути гуркіт підходячого ешелону. Міцний вибух якось глухо вигукує в густому холодному тумані. Стовп чорного диму роспатланою шапкою розходиться вгорі. Ешелон термосить аж реплять шини. Паротяг налякано свище та спинюється в кількох кроках перед проваллям, де був міст. Дякувати Богові завдання виконано, а ешелон цілий. Бо невідомо, хто в ньому їде: чи то ворожі нам відділи, чи то «кобилка». З возів, як стурбовані муравлі, вибігають люди, — аж чорніє довкруги! Починається безладна стрілянина в бік відходячих до хутора саперів та гайдамаків, з хутора самовпевнено татакають чергами наші Кольти, стрілянина від ешелона втихає і чорні, погано видні в тумані, ріжні люди зникають, ховаючись. Сідаємо на коні та, пірнувши в тумані, губимо з виду ешелон, залізницю, людей біля неї; тільки якийсь час чуємо, як хлопають приглушені мрякою постріли, прямовані очевидячки в «уявленого ворога».

Вертаємось до П'ятигірки. І хоч як втомлені коні та люди, але треба давати собі раду з 12-ю дивізією. Тому організуємо виправу до сусіднього села, де її штаб. Ведуть нас все у тій же мряці селяни. Курінь поділено на дві групи, з яких одна, що йде шляхом, натрапляє на виборного коменданта і на виборний штаб, які трухцем їдуть напроти нас. Штаб розброюємо та пропонуємо йому дальше «слєдовать» пішки. Друга група захоплює в селі телеграфічний апарат, який не встигли зняти, передає по ньому панічне донесення в штаб армії та панічні накази полкам і вертає нам назустріч.

З захопленої книжки телеграм довідуємося, що російська армія відступає з боєм перед Німцями.

Ситуація ускладнювалася до неможливости. Треба було чим швидче віднайти свій провід, а тому, посадивши потомлених гайдамаків на селянські вози, з добрими свіжими кіньми, які дала нам П'ятигірка, та прив'язавши до возів наші верхові коні, які вже відмовдалися нести їздців і йшли лише посідлані на випадок бою, погнали ми в напрямі на Кодню.

Сонце перемогло мряку і в сяйві випогіднілого ранку полевими доріжками котилися віз за возом, з куняючими на них гайдамаками та поприв'язуваними довкола возів посідланими кіньми, що нагадували циганів, які їдуть на кінський ярмарок. Попереду як охорона їхала стежа з найбільш свідомих гайдамаків на свіжих конях «виборного штабу дивізії».

Не пройшли ми в той спосіб і вісім кільометрів, як побачили, що, перерізуючи нам шлях з південного-заходу на північний схід, тягнеться довга кольона з гарматами, що йде таки в доброму безладді, але на швидки трухцем (бігом).

Негайно повернули ми в недалекий гайок та почали готовитись до бою. Але кольона йшла без усяких засобів охорони, і ми перепустили її попри себе і пігнали дальше.

У селі Білопіллі, де була ота цукроварня під охороною Сердюцької чети, мали ми змінити вози, відпустивши П'ятигірців домів.

Коли ми прийшли на цукроварню, там була паніка. Висів білий прапор. Це все тому, що залога дізналась, що з південного-заходу, в бік села, суне масами російська піхота з гарматами.

Наш приїзд підбадьорив залогу. Зараз же зняли білий прапор, а замісць нього поставили на мурах і на даху скоростріли. П'ятигірські селяне запропонували нам зібрати вози та допомогу.

Ледви що покінчепо оці приготування, як гайдамаки, які були приміщені на високім перегоні будинку цукроварні, доповіли, що від них видно довгу кольону піхоти, яка йде в наш бік. Було там яких 1 до 2 тисячі людей з двома гарматними групами та 8-12 гармат посередині. На біду ця кольона йшла, маючи всі засоби забезпечення в поході — стежі, розвідки, застави. Ліворуч на самому обрію через далековид ледви-ледви було помітно другу, таки досить довгу кольону, яка йшла рівнобіжно до першої.

Дійсно, подобало це на серіозний відворот військових мас.

На наше щастя, кольона пройшла прямою дорогою, не заходячи до села, а нам довелося лише розброїти її праву заставу, яка необережно почала «реквізувати» кури та яйця, розійшлася по селі та вся була переловлена.

Мимоволі пригадався мені подібний випадок, який трапився зі мною в осени 1914 року, коли я також попав з козачою розвідкою в 20–25 чоловік поміж австрійські кольони, що наступали на Раву Руську. Тоді після цілої ночі та половини дня, за час який почували ми себе, як заяць обскочений мисливцями, ледви вдалося нам врятуватись голодним, змученим, втративши п'ять козаків вбитими та раненими. Але тоді це була правильна здисциплінована та вивчена армія, а тепер тяжко знайти назву, що це таке.

Виборний комендант стежі запевняв, що вони спішно відходять перед Німцями.

Знову Німці і такий «спішний відход», що кіннота відступає перша, а щойно за нею піхота.

Отже, не можна протягати ні хвилини. Тому, коли лише зібралися вози та попоїли наші верхові коні, яким розтерто спини та ноги, вирушили ми, найшвидшим маршом, знову прив’язавши коні до возів у напрямі Кодні.

Пізною нічю підходимо до Кодні. Тут злазимо з возів, які відпускаємо домів, сідаємо на верхових коней та входимо у повнім боєвім поготівлі в розлоге величезне село, яке положене по обох боках яру. Проходимо попри опалені мури знищеної панської палати, попри вирубаний парк і зруйнований ставок. Питаємось у першій хаті, що робиться на стації. Дістаємо відповідь, що в день багато вантажили на стації ранених, гармат, війська та що все це від’їхало на Житомир.

Підходимо до стації, з якої нас зустрічають розріжнені стріли, а в бік Житомира відходить пахкаючи якийсь паротяг.

Займаємо стацію і від залізничників довідуємось, що Українців розбито під Бердичевом, і що вони спішно відійшли до Житомира, залишивши тільки невеличку стежу з паротягом, яка, обстрілявши нас, щойно від’їхала.

З великими труднощами добився я получення зі штабом загону, де дуже зраділи моїй появі та повідомили, що висилають мені ешелон — для навантаження та переїзду куріня.

За той час, як очікуємо на ешелон, нервове напруження та перевтома роблять своє і нам ледви вдається вдержати на ногах варту. Все засипляє, падає на вохку землю, на брудний сніг. Якби не допомогли добровольці з села, то так і були б ми без усякої охорони.

Над ранком підійшов ешелон. Ми навантажились і поїхали до Житомира.

Стація в Житомирі повна наших ешелонів, козаків, коней, возів.

Заходжу в штабовий сальоновий вагон. З дива, остовпів: в сальоні поруч з підполковником Л. Балицьким, генералом Присовським і Натієвим, нахилившись над мапами, — сидять три німецькі старшини, яких залізні шеломи лежать на столі…

Генерал Присовський витає мене радісно та знайомить мене з німецьким сотником та двома «лєйтнантами» як коменданта кінного полку, який щойно вернув з глибокого рейду за Бердичів.

Бачу велике здивування на обличах німецьких старшин, які нерішуче подають мені руку: я вдягнений у «салдатську» кінну коротеньку кожушину, розпатлану папаху та весь аж до облича, сірого від утоми, забризьканий болотом. А так «гер оберст» в їх уяві не повинен виглядати…

Облича Німців прояснюються, коли я знимаю кожух та під ним вони бачуть старшинський «френч», щоправда, без відзнак, але зі значком російського генерального штабу на боці. Спостережений одним із них георгіївський темляк та хрестик на моїй срібній туркестанській шаблі та моя німецька військова термінольогія їх остаточно заспокоюють.