Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми проходили низку сел, де панувала ця біда поділу. Бачили порожні панські будинки, мягкі меблі в хатах і дзеркала в клунях, расовий товар у вузьких брудних стайнях селян, розкішні коні, що захолоділи від недогляду. Майже скрізь і завжди ініціяторами цих поділів були або управителі, або панська челядь, або ж «інструктори» з-поміж розагітованого селянства.

Третім типом сіл були ті, де панські маєтки просто пограбували та знищили. Треба зазначити, що такі села найчастійше можна було зустрінути при залізницях та тих великих шляхах, якими пересувалися групи дезертирів з армії. Ці дезертири були часто головними організаторами та виконавцями грабунків.

Знову таки довелося бачити місце такого грабунку в містечку Фастовець.

Із штабу Запоріжського Загону прийшло повідомлення, що, мовляв, у це містечко прийшов якийсь відділ, який є нібито відділом армії Муравйова, надісланий навперейми загону. Наказувало воно перевірити ці відомості, та коли це правда, задержати цей наступ, аж поки не мине небезпека відрізання загону від Житомиру.

Перевіряти відомости пішов я сам із стежою. Вияснилось, що дійсно був у Фастівці якийсь відділ із зброєю, але уже пішов. Цей російський відділ почав свою діяльність з того, що розбив «монопольку» (державна горілочна крамниця), а потім пішов до панського маєтку і розібрав з нього цінні річи та посудину, які почав продавати Жидам у Фастівці. Панський маєток селяни не охороняли, навпаки: в ньому залишилася стара адміністрація та управитель, який був безсилий протидіяти погромові. Селяни, які ранійше збіглись, заховувались пасивно, але салдатня почала роздавати награбовані річі спершу жінкам, а потім почали брати вже і чоловіки. Нарешті салдати заявили, що вони спалять панське гніздо, щоби його не можна було відбудувати. Ось тоді-то почалася оргія. Під психозою прилюдного грабунку, під впливом горілки, люди втратили розум і почали тягнути з маєтку, що попало, сварилися та «ділили». Втілилась формула «грабуй награбоване», яку вживали агітатори.

Не маючи змоги поділити нормально худоби, різали її та ділили вже в мертвому виді.

Нарешті салдатня підпалила будинок.

Ми наспіли на сам кінець, коли відділ цей вже відійшов, будинок горів, а скрівавлені як м'ясники люди розтаскували по хатах ще теплі куски породистих биків, коров, свиней. Багато було п'яних не тільки алькоголем, а психозою того, що творилося.

Між селянами вже лунали голоси, що треба відібрати від Жидів усе те, що вони купили у вояків, бо це їм не належиться, бо вони «не обробляють землі своїми руками», та що панське майно має перейти «во власть народу без викупу», а вони, мовляв, «купили», значить не мають до цього права.

Так розумів чисті соціялістичні гасла, кинені між несвідомих, темних, затурканий царатом народ. Але все ж цікаво, що найголосніше кричали люди, яких одяг зраджував певну заможність.

Все це йшло на тлі пожежі, одурманюючого запаху розлитого спірту та крівавих калюж від худоби, порізаної та діленої серед вулиць.

Проскакували вогники можливого насильства однієї частини людей над другою. Викрики: «кровопійці, Христа продали» — знайомі гасла російських чорносотенних організацій, химерно перемішувались з крайніми гаслами соціальної боротьби, що недавно з'явились між масами.

Ледви вдалося при помочі авторитету Центральнеї Ради і, головне, виглядові озброєних верхівців утихомирити лютуючі мітинги. Але шо було робити далі? Треба ж було вертатись до своїх відділів і рушити до Житомира. На щастя, прискакав якийсь панок, який мені доповів, що він викликав допомогу від Червоної Гвардії з Фастова, на за хвилину буде тут, та, представившись мені як комісар правительства Совітів, просив вдержатись, заки прийде «допомога».

Створилося комічне становище. Але порядок порядком, а селяне були українські — наші, тому «вдержався» я, не відкриваючи свого інкогніта, аж заки переконав селян розійтися та не накликати репресій, та заки не надійшла таки досить поважна, значно сильніша за мій відділ «допомога», від якої я чкурнув, діставши наздогін кілька безладніх стрілів.

Більше таких фактів розгрому панських маєтків мені не довелося бачити, але з оповідань у тих селах, де ці маєтки були знищені, все виходила картина досить подібна до попередніх. То сольдатеска починала погром, а село приєднувалося, або відбивало від погромщиків награбовані річи і в заверюсі боротьби запалився будинок, то знову залишений на хуторі пан чи управитель не підчинився наказам влади та пробував ставити збройний опір, а при його зломленні доходило до пожежі та грабунку, то салдати бандитського типу, вернувшись із фронту, здеморалізовані війною, починали на власну руку грабунок, «грабуючи награбоване», а за ними пішло й село, або ж навіть решта «статечних» селян починала відбивати награбоване, бажаючи перевести, як самі казали, «організовану соціялізацію», але вкінці були переможені бандитами, або економія згоріла з рук розлючених бандитів.

Трудно було когось у цій біді обвинувачувати, зокрема ж село, в якому не було ніякого, головно під час революції необхідного, твердого керовництва, досвідченого, а рівночасно відданого інтересам села.

Яскравим прикладом значіння такого керовництва було село Білопілля, де до цукроварні надіслав уряд Центральної Ради чету Сердюків. Четар цієї чети, сам селянин з походження, ще й студент, швидко став осередком і влади, і громадського життя у цьому величезному селі, виконуючи не лише функції дорученої йому охорони цукроварні, але поширив їх і на допомогу фомування вільного козацтва і на впорядковання громадської влади. Все це було в такому зразковому стані, що коли попри село та через село проходили відділи російської армії, що відходили перед Німцями і нищили все українське як зрадницьке, селяне переодягли сердюцьку чету в селянський одяг і запрезентовали її «російському начальству» як зорганізовану ними же охорону цукроварні.

Звичайно, були також і села, біля яких не було жадного панського маєтку, фільварку чи хутору і життя в них орґанізовалось дуже ріжно, в залежности від тих чи інших прикмет керуючого осередку.

Наприклад, у селі Борщагівці, величезної підгородньої оселі недалею від Київа, назовні була повна форма згідно з наказами, такої близької Центральної Ради. Навіть над урядовим будинком маяв жовто-блакитний прапор, а поруч його стояли скоростріли Максима на двуколках, вкриті мішками, емблема істнування Вільного Козацтва. Але коли Гордієнківці прийшли до Борщагівки, голова села був у великих клопотах, бо на ранок знайшли мерця в рові недалеко виходу з села, третього на цьому тижні, як доповідав голова. Між іншим це явище невідомих убитих і невідомо ким убитих було явищем досить типовим для тих часів на Правобережі, де блукали десятки тисяч люду, самовільно покинувших ряди російських армій та пішки відходячих у запілля. Отже, він ніяк не міг зібрати свою «адміністрацію» віднести трупа, так, що вже гайдамаки пожалкували та виконали цю працю.

Підійшов я до стоячих на площадці кулеметів і переконався, що з них не то що не можна стріляти, а просто не можна використати ані одної частини, бо так усе на них перержавіло.

Голова гірко скаржиться, що: «ось обібрали, а ніхто не слухає, а лише байдакують та хуліґаничають», а парубоцтво, зіпсуте близьким містом, насміхалося над урядовою особою.

Цілком інший малюнок виявляло село Ливіків, недалеко Житомира. Село було щоправда дуже по большевицькому настроєне та «самоопреділилося» аж до відокремлення від усякої центральної влади, але внутрі себе було знаменито впорядковане. Поділене в адміністративному відношенні на вулиці, а вулиці на десятки з виборним, авторитетним начальством, при чому цікаво, що безпосередніми виборами обібрані були лише десятські, а дальше начальство вибирало лише обібраних з поміж себе. Це був своєрідний напіввійськовий лад, близький по типу до первісного українського ладу IX віку.

Це село було типом тих організацій, які ставили такий рішучий опір всіляким централізуючим спробам якої-небудь влади.

Ці три переходи, які пройшли ми від Ігнатівки до Житомира, нічим не відзначились, мабуть, крім того, що третій Гордієнківський курінь ішов весь час по ґрунтових шляхах і раз-у-раз діставав накази проводити розвідку в ріжних напрямах і тому тягнувся поза загоном майже на 15–20 верстов. Отже, коли ми підійшли до Житомира, всі активні українські частини були вже навантажені на ешелони та на поготівлі вирушити до Коростеня. Відшукав штаб загону, який у той час був на «прийомі» у виборного командуючого Південно-Західним фронтом, бувш. прапорщика військового часу Кудрі. Цей панок років з 28, з купкою вибраних осіб, які називалися його штабом, утік у вигідному сальоновому вагоні від своїх військ, які в безладі відходили, демобілізуючись коло Бердичева, і заховався до Житомиру у більш захистний кут, але там попав до нас. Він дуже комічно грав ролю начальства, говорив про необхідність і порядок демобілізації, але зрештою мусів згодитись «сам демобілізуваться» і віддати штабові загону свій «сальон-вагон».

На рейках між військовими ешелонами стояв і потяг, в якому містилася Центральна Рада з самим головою.

Ситуація, як мене поінформували в штабі, ставала для нас грізна.

Коростень захоплений російськими військами, які ведуть у бік Овруча бій з польськими відділами Довбур-Мусницького і лише тому не повертають проти нас. Звягель заняли якісь частини II. фінляндського корпусу, який певно мав завдання чи то підтримки Коростенської групи, чи то наступу на Житомир. Бердичів був уже давно занятий міцно Червоною Гвардією.

Урядом вирішено раніше всього захопити Коростень, а потім спробувати прорватись у напрямку Звягель-Шепетівка, нібито до У. С. С-ів, які мають іти на поміч українського уряду.

Заки ми вантажилися, вирушили на Коростень ешелони нашої піхоти, а в ночі пішли і ми.

Коли ми доїхали до Коростеня, його вже взяла наша піхота, а Січові Стрільці поїхали дальше в напрямку Сарни, а Дорошенківці посунулися на Овруч. Але в тому боці вже покінчено з Поляками, і російські війська, які з ними бились, пішли їх переслідувати далі на Мозир.