Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Рішуче кажу «само», бо безліч наказів і їх пояснень, чи то від центральних російських урядів, чи від Центральної Ради, перемішані з льокальними розпорядками цивільних, а головно військових влад, створили такий хаос, в якому годі було розібратися юристом, не то неписьменному селянинові. Тому цілком зрозумілою була велика ріжниця поміж селами в розв'язці цих питань.

З цього погляду мені здасться можливо буде поділити села на кілька груп:

— Перша з них найбільш численна в тому районі, де проходив полк (а ми таки добре покрутилися між залізницями Київ — Бердичів — Коростень та Коростень — Київ), вирішила земельне питання згідно з наказами Центральної Ради; себто взяла панське майно під управу та охорону громади та ним користувалася спільно й організовано. Ця організованість викликала потребу охорони майна вартами, головно недалеко віл залізниць, щоб забезпечити його віл всяких зайшлих банд дезертирів, якими повна була ця околиця. Це спонукувало також до переведення в життя наказу Центральної Ради про організацію Вільного Козацтва, яке перебрало на себе функції міліції. Щоби тип такого села став більше ясним, наведу конкретні приклали.

Село П'ятигірка, Бердичівського повіту, лежить у півтора кільометрах від залізниці, недалеко від стації Бровки.

У це село попали ми вже дещо пізнійше, коли під час нашої безнадійної боротьби під Бердичевом, про яку мова далі, Гордієнківці зробили наскік на залізницю Київ-Бердичів, щоби викликати паніку на задах російських частин, а головно, іцоби не дати Муравйову підійти маршем до Бердичева.

До села П’ятигірки підійшли ми коло півночі. Було місячно і чорну масу села різко було видко на другому боці розлогого яру, в якому біля великого ставу білів цегляний будинок млина, праворуч від темної маси села відокремлювався високий сад і білий будинок панського двора.

На греблі через яр головну розвідку, при якій і я йшов, спинено окликом вартового, який по військовому, але українською мовою наказав спинитися, а брязкіт рушниці підтвердив серьо шість накату.

Зараз же після оклику вартового з млина вискочило кілька селян, які швидко набивали на бігу рушниці і ганяли огорожу, з якої зручно було обстріляти греблю і міст.

Почались перетрактації. Вартового заступив уже поважного віку дядько, який назвався «єфрейтором Вільного Козацтва» і солідно розпитавши мене, хто та що ми, згодився перепустити мене з розвідкою на той бік, але з тим, щоб решта частини аж до одержання дозволу від голови сільради, а разои із тим «сотника козацького» задержиться перед яром.

Поїхав я у супроводі одного вартового до панської економії, куди мене також не пустила озброєна варта.

Поки їхав я селом, чув якісь не дуже голосні свисти по вулицях. Через якийсь час чекання перед брамою економії, я добре розбалакався з вільними козаками. Довідався я, що вони саме ниньки «відбили» квартирієрів 12. Росіської кінної дивізії, яка примушена була розташуватися в інших селах, а то перед тнжнем «відбили реквізіцію», яка прийшла зі стації, де розпоряджався представник «тимчасової армії» (Армія тимчасового уряду), якого тепер змінив представник армії Ч. 9 (цебто підпорядковашій комуністам які мали на виборах до Всеросійських Установчих Зборів список Ч. 9.) врешті, що це «відбиття реквізиції» коштувало селу двох убитих і шість ранених.

Нарешті з'явився і сам «козацький сотник», — кремезний дядько років 40, у селянському вбранні без усяких відзнак, але з пистолетом і шаблею. За ним прийшла «козацька чота» з парубків теж ріжноманітно вдягнених, але з рушницями, і всі вони намагалися «йти в ногу» з усіма зовнішннми відзнаками правильного війська.

Дядько «козацький сотник» почав розмову, попередивши, що гребля вже міцно обсаджена «вільними козаками П’ятигірки» та що без дозволу села нас ні в якому разі не впустять.

Я йому заявив, що мене не обходить, чи впустять мене в село, хоч які потомлені наші коні та гайдамаки, а що я мушу пройти крізь село, бо маю наказ від командування, призначеного Центральною Радою, бойовий наказ, який мушу виконати.

«Козацький сотник» подобрів, коли почув назву гайдамаки, українську мову та визнання Центральної Ради, роспитав про склад частини і згодився навіть пустити нас на відпочинок і продати харчу під умовою, щоби гайдамаки ані пробували заводити «москальську еоціялізацію», себто той грабунок, який провадить салдатня, бо панське майно вже не панське, а згідно з наказом Секрстаріяту Земельних Справ під управою і охороною громади.

Я сказав, що ми ж військо Центральної Ради, а тому не можемо не виконувати її наказів.

«Козацький сотник» кидав наказ пропустити полк і провести до економії та відпустив домів свою варту.

Заки шдійшли гайдамаки, сотник показав мені ті помешкання, які я можу заняти, бо в хуторі він розмістив школу, громадські установи та громадські склади» яких не можна зачіпати. З розмов я з'ясував собі, хто такий оцей «козацький сотник». Це був селянин не дуже заможний — вживаючи сучасної термінольогії «середняк», — який перебув військову службу ще в 1902 році в Лейб-гвардії гродненського гусарського полку в Варшаві, вийшовши звідти підстаршиною, а в світову війну не був покликаний.

Ми швидко найшли з ним спільну мову, тому він дуже охоче розповів мені та показав наслідки його «реформ». Часу на це було, бо ми провели в П’ятигірці решту ночі, а на ранок після взриву моста та залізниці, що було нашим завданням, знову вернулись і перебули там пів дня, зробивши звідтам наскок на штаб 12. кінної дивізії.

Отже, в царині аграрній сотник провів обрахунок усіх земельних наділів та провізорично, аж до затвердження влади, приділив малоземельним частинам панські грунта у тимчасове користування. Кілька безземельних селян, разом із челядю хутора, мали обслугувати сам хутір та лише діставали від громади пайку врожаю, рівну пересічному врожаю середняцького господарства. Останній засіб сотник пояснив тим, що ці люди, не маючи жадного досвіду, лише псуватимуть землю, коли їм дати на ній працювати без кермування.

В адміністраційній царині зорганізовано сільраду, що виконує присуди сільського віча.

У шкільній царині оголошено загальне обов'язкове навчання, а до гусей і отар приділено «інвалідів та бабів».

У військовій царині поділено всіх без виїмку здатних до зброї на три «мобілізації», перша це «парубоцтво» до 20–23 років, яке робить постійну вартову службу і перша стає у трівожний мент до зброї, друга це «хазяїни» до 40 віку, які займають частинно по черзі командні посади у «парубоцтва», а всі стають до зброї в разі крайної небезпеки, і врешті «старі козаки», яких можна мобілізувати лише по постанові віча. Як бачите: реформи надзвичайно оригінальні і своєрідні.

Треба сказати, що П'ятигірка — видатний приклад сіл першої групи, бо, наприклад, у Шпитьках «аграрна реформа» виявилась лише в контролі над управителем з боку сільського комітету і в користуванні частинно із запасів хутора; міліції зовсім не було і лише наняті громадою вартові заступили поліцію. Шкільної реформи не проведено. В Шпитьках верховодив якийсь дядько з «куркулів». В селі Млинці панський фільварок і землю взяла громада, але ним користувалася спільно, посилаючи спільно на панську землю робітників. В інших були ще інші подробиці, в залежності від тій чи іншої активности кермуючого колективу, але цікаво, що села цієї першої групи всі взяли за вихідну основу інструкції Центральної Ради.

Друга група — це ті села, що більш-менш організовано «поділили панські маєтки», але їх не знищили. При одному з таких поділів у невеликому сільці недалеко Матижева[16] (назву, на жаль, забув) довелося бути присутнім.

При підході до цього села побачив я велику групу селян біля будинків невеличкого фільварку, якого управитель з молоденькою донькою зустрів мене дуже радісно та просив бути при поділі фільварку, який він сам, управитель, мусів проголосити, бо, мовляв, майно розтягалося без пуття. В тому ж помешканні був і голова села, молодий хлопець, що свіжо вернувся з армії, коротко: дезертир, і він теж авторитетно повторював слова управителя.

Що це був за поділ! Сварилися за кожну мірку зерна, за кожну курку, стілець. Лише не за землю, яку вирішили дозволити заорювати на весну тому, хто здужає, — «явочним порядком». Крім пайки управителя, який, на моє велике здивування, приймав участь у поділі, формулюючи це своє право тим, що він саме той, хто власними руками обробляв землю, бо пана не було ніколи, а він лише мав зиски, що він, управитель, своїм потом кропив цю землю та вона більш його власність, як когось небудь іншого.

Окремо при цьому змагалася панночка, яка так верещала та так багато балакала, що я бачив, як у селян просто мутніли очі, забивались памороки і як вони робили дурницю за дурницею.

Ніякі докази, ні мої, ні гайдамацькі, що такий поділ некорисний дія села, до нічого не доводили, бо це була психоза поділу — майже грабунку, який очевидячки був селу прищеплений чи не самим паном управителем і його донькою.

Прикінці пан управитель мав сміливість нахабно зажадати від мене підтвердження полковою печаткою факту поділу і того акту, який він мав про поділ списати.

[16] Йдеться, очевидно, про Мотижин. — В. С.