Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Перехід від ритмічного бухання до тієї тишини був такий несподіваний та різкий, що один із гайдамаків, який, очевидячки, дрімав на коні, крикнув із просоння «що»!

Спинивши своїх, «гавптман» звернувся до мене і тоном дуже коректним заявив, що він далі до розсвіту не піде, бо уважав небезпечним заглиблюватися в місто, очевидячки, ще не звільнене від ворога. Мабуть, обережність його куріня передалася й йому.

Що ж було робити, я поїхав до своїх один, а приїхавши довідався, що наші спішені стежі разом з «Вірмено-Грузинами» — українського походження, перейшли вже на Печерськ, бо то, що нас задержувало попращавши нас із «Кольта», пішло собі кудись.

Завернувши спішених і виславши кінні стежі, одну в напрямку на «Стратегічний», а другу на Ланцюговий міст, нарешті вже коло 3-ої години дав я дозвіл людям, крім маленької варти, покластися спати, де хто знайде тепліший кут.

Те, що звалося штабом полку, перекуняло решту ночі коло вогню в розваленій грубці розбитого будинку без вікон і дверей.

У 8. годині ранку знав я вже від своїх стеж докладно цілу ситуацію коло Дніпра: міст залізничий заняв ворог, і німці підготовляють проти нього наступ; «стратегічний» зірвано; ланцюговий охороняє ворог по східнім берегу.

Коло 10. години ранком дістав я через свою стежу, що вислав до «думи» (ратуша) для орієнтування, наказ українським військам збіратися в одинацятій чи дванацятій годині, не пам’ятаю точно, на Софійську площу, де має відбутися парада.

Але з чим йти, навіщо йти на цю параду? Коні та люди, які залишилися, потомлені — решта в службі; ворог під самим містом — становище неясне, та й маніфестуватися нема жадної охоти. «Ще паради захочується!» — бурмотить Андрієнко. — «Далебі з глузду з’їхали!»

Щоби не було ніяких непорозумінь, вирішив я, що треба самому поїхати на Софійську площу та поінформуватись у того начальства, яке прийматиме цю параду, що далі робити.

II. Київ, його вигляд, внутрішні взаємини, зустрічі та розмови з ріжними чинниками

Поїхав я з двома вартовими та ад’ютантом (досі цього терміна ще не встановлено, бо звали цю посаду чи то осаулом, чи писарем, чи то значковим), Олексою Григорієвим.

Ми їхали Васильківською, а далі Хрещатиком. Всі вулиці повні народу, як у яке свято. Де-не-де вартові «Вірмено-Грузини», яких видно по білих перев’язках.

Юрба схвильована; на нашу проїзджаючу групу всі звертають увагу, не сказав би я, щоби з якоїсь прихильносте до нас, а просто з цікавости.

На Софійську площу доїхав я уже тоді, коли українські війська лаштувалися до церемонійного маршу, відходячи з площі в сторону пам’ятника св. Ольги.

Дуже погано я пам’ятаю цю параду. Таки зробила своє страшенна перевтома минулих днів і колізія протирічивих, незрозумілих почувань від тієї страшної плутанини національних та соціяльних противеньств, що виявлялись вже з підходом німців і новою фазою боротьби, а які розвивались і далі.

Пам’ятаю, що вразила мене нестрункість піхоти, хаотичний перехід кінноти слобожанців, напереді якої гарцював якийсь гарненький, веселий старшина чомусь у черкесці. Вразили мене і партизани Полозова, що йшли, віддаючи пошану «по офіцерськії», підчеркуючи і тим свою кваліфікацію.

Гурти і натовпи цивільної юрби, якої тут повно, вигукують привітання; тут же на вулицях і площі летючі мітінги з промовцями, що намагаються навіть спинити військові відділи.

У ряди військ вриваються якісь пані й панночки з квітками і дають козакам. Взагалі настрої, які я бачив колись давно в 1905 році, коли перемагали крайні кличі, коли на вулицях Варшави обносила товпа прапори з білими орлами і браталася з військовими, навіть російськими відділами, підйом, після якого вчорашні приятелі один в одного стріляли.

Але не всі радіють. Ось на розі вулиці, спинені хвилею рушаючих військ, стоять два вози чимсь навантажені, а коло них похмурі постаті в робітничих одягах; мовчазні, спокійні, але по всій їх поставі видно протест проти так близької до них фізично, але очевидячки далекої моральної радости. Там далі попри якийсь мітінг, на який я поїхав, шукаючи Пресовського чи Балецького, юрба людей, інтелігентів і міщухів стоїть і з кривими ворожими посмішками слухає промовця. Ще через крок до мене підходить теж з гуртком осіб, явно інтелігентів, якась дама і, відокремившись від свого окруження, близько підходить до мого коня та протягає мені червону троянду. Коли я нагинався з коня, щоби взяти її, вона спішно і дуже потихо каже до мене по російськи: «Простіте, но я вас знаю, я відєла вас на балу у предводітеля дворянства єщо перед вайной. Ви ведь русскій афіцер ґенеральнаво штаба. Успокойтє нас, скажіте, што ето не ґібель Рассії. Большевікі ето ужасно, но што дєлаєтса тєпєрь єщо болєє ужасна. Скажіте, вєдь Ви с німі (жест в сторону проходячих військ) только патому, што іначе невазможно спасті Рассію от ужаса большевікоф — українцеф і їх творцоф немцеф?»

Боже, це ж якийсь бред! Відповідаю їй як можна спокійніше, що не можна ставити під один ряд большевиків — українців — Росію. Що українська влада, яка прийшла сама без німців унаслідок революції, тепер має спілку з німцями, що це все явища нормальні для української землі та що я тому з українцями, що територіяльно та частково і по крови я українець. Але це її не переконало і вона зі словами «ну, канешно, ви не можете іначе», тисне мені руку і відходить.

Вже проходять останні військові відділи, змовкає музика, — гомонячи росходиться юрба. Та раптом випливають нові знайомі згуки близько, близько з над Дніпра гупають гармати, а далі чітко рвуться шрапнелі та гранати. Це німці стріляють по лівому березі, намагаються сфорсувати Дніпро коло залізничого мосту.

Там бій, там і Гордієнківські гайдамацькі стежі з потомленими людьми на потомлених конях і ще з більше потомленою душею від і нових важких переживань.

Знаходжу нарешті і свій штаб. З’ясовую стан полку і дістаю наказ перейти до «Гарматної юнацької школи» у «Кадетський Гай», де були незруйновані будинки і де ми влаштувалися та почали формування полку. Всі кінні організації, які ввійшли до Києва і які визнають Центральну Раду, мали увійти в склад полку. Разом із тим був наказ мати постійно стежі в безпосередньому дотикові із німецьким фронтом, що мав посуватися на схід. Стежі мали інформуватися про те, що в німців робиться.

Щоби читачеві та ще тому, який не переживав тих подій у Києві, стала ясною поведінка багатьох із українських чинників у ті часи, треба хоч побіжно з’ясувати ті взаємини, що утворилися між ріжними верствами у Києві та між ними, владою та німцями.

Не буду тутки подавати персональної оцінки — тих взаємин, бо годі учасникові бути об’єктивним, безстороннім — дам тільки низку малюнків зустрічів, розмов, настроїв, у малому і більшому мірилі, а вже ті, які читатимуть, самі прийдуть до висновків.

Перші, з ким я найблизче зійшовся, була моя рідня, з боку матері — обрусілі шведи, Сгрольмани, що жили у Києві. Цей рід Строльманів осів на Україні в 1709 році, як полонені шведи після полтавської баталії та був старим військовим норманським родом щось із 1112. року.

У той час жили у Києві лишень жінки з цього роду, бо період з 1900 по 1917 рік винищив чоловіків того роду, які наложили в боях головами та були поховані від Манджурії аж до монастиря св. Миколи у Києві, де в українських рядах загинув останній муж у тому роді.

У родині драма — чоловік одної з тіток, полковник, та чоловік її доньки, сотник Каленський, забиті червоноармійцями загону Муравйова.

Їх смерть, одну з тих 3000 смертей, що пройшли через Київ, поки ми мандрували і билися між Коростенем, Житомиром і Бердичевом, змальовую не тому, що це була моя, хоч далека рідня, а тому, що ця смерть є виявом настроїв і взаємин.

Полковник Келєр був вихователем кадетського корпусу щось 10–15 років і був типовий, трохи вже і комічний педагог — людина в своїм — фаху з покликаній, карна та аполітична до смішностн. Сотник Каленський, типовий російський інтелігент — сотник воєнного часу зі студентів, а до того ще й інвалід світової війни з покаліченими ногами.