Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Точні відомосте про бої між Поляками й Росіянами на цьому напрямку приніс нам, прискочивши звідтам, підполковник Генштабу Балецький.

Цього старшину знав я ще зі світової війни із співпраці в штабі р. XXIV. корпусу, як видатного бойового старшину, який не лякався, як казали Москалі, «кровавих собитій», але я ніколи не знав, що він Поляк, бо був він старшиною російського Генерального штабу нормального випуску, а по правилам російської дореволюційної армії, до Академії Генштабу не приймали не тільки Поляків, але й тих, що були жонаті з Польками.

Підполковнику Балецькому запропонував генерал Присовський приняти посаду начальника штабу Запоріжського Загону. У нас бувало дуже, як кажуть, «тісно» зі старшинами генштабу, бо хоч при Слобожанцях ішов генерал Осецький, але щось не дуже квапився він до активної ролі, а мене не хотіли брата з командування частиною, яка тепер була єдиною кіннотою загону.

Підполковник Балецький згодився, але на тій умові, що працюватиме під псевдонімом. Нині не пам'ятаю яким, здається, Піскевич.

На мов здивування, як попав він у Поляки, — він мені сказав: «Тепер, знаєш, к чорту підеш, аби тільки від товаришів. От і Сологуб, бувший твій товариш по Академії, знаєш, Лєйб-Гвардії ґренадирського полку, одружений з княжною Волконською, теж у Поляків служить».

Отже, вже тоді, в початку 1918 року, почалося «кондотієрство» старшинського складу бувшої російської армії, навіть без виправдання високими ідеями, як то робили пізнійше всілякі вербовані на антантські чи на німецькі гроші: астраханські, південні чи добровольчі армії, про які буде мова далі.

Приїхавши до Коростеня, штаб Загону зараз же дуже непокоївся питанням, чи не йде який наступ з боку Києва, про що весь час були панічні відомости. Тому Гордієнківці негайно дістали наказ: перевірити ці відомости та взагалі взяти на себе охорону залізниці з боку Києва. Зв'язався я зі своїми гайдамаками, які на стації Малин твердо продовжували вартувати біля потягів з набоями та вибуховим майном, і дав їм наказ зіпсувати тор та донести мені в разі, якби була небезпека.

Це все-ж таки не задовольнило штабу і в ньому побоювалися цього напрямку, бо селяне повідомили, що з Києва іде якась колона, складена з Мадярів.

Отже, довелось вивантажитись, сформувати з вуглярки і паротягу «бронепотяг» та вирушити назустріч цій «інтернаціональній кольоні».

Кольону зустрів я в десяти верствах на схід від Коростеня та ствердив, що вона складалася з кількох тисяч військових полонених німецької і австрійської армій: Німців, Мадярів, Поляків, Словаків тощо, які йшли до дому, самочинно кинувши роботи біля Києва та з Дарницького збірного пункту військовополонених, сяк так зорганізувавшись, використавши проголошення принціпу демократичного миру. На всю кольону було озброєних рушницями та пистолями не більше 20, так, що перший-ліпший озброєний відділ міг їх спинити. Але навіщо було їх спиняти? В імя яких та чиїх інтересів? Так очевидячки міркували всі відділи, які вели боротьбу на цих теренах, а тому оці сіро-сині та зелено-сині кольони, що тягнулись від сходу на захід повз залізниць та шляхів, були нормальним явищем на початку збройної боротьби України.

Вернули ми зі своєї виправи досить пізно та, щоби не вантажитись у ешелон, заночували у м. Коростені. Це бідне, залякане містечко здебільша із жидівським населенням. Близкість вузлової стації зробило його ареною боїв за неї. Викликані мною для підшукання помешкань члени місцевого самоврядування тремтіли та заспокоїлись аж тоді, коли переконалися, що ми належимо до тих самих частин, що тепер стоять в ешелонах, бо попередні господарі, які розбили та розпорошили курінь Полуботківців, що був у Коростені, таки дались населенню добре взнаки.

Щоби остаточно заспокоїти самоврядування, я запропонував вислати в його розпорядження дві варти по пятьох гайдамаків для підтримки ладу. Один із них вони взяли відразу та з його допомогою заарештували якусь банду, що переховувалась у кінці містечка, тероризуючи населення.

Прожили ми в Коростені півтора доби та під час від'їзду дістали низку подяк та добрих побажань. За цей час не трапилося нічого цікавого, крім переходу оцих поворотів полонених, бо повстання майстерень у Коростені зліквідували ранійше Січові Стрільці, про що я знав лише із звідомлень штабу.

На другу добу погіршало на Звягельському напрямку. З невідомих нам причин, маси російських військ почали насуватися з боку Шепетівки та по шосе з боку Рівного і натискали на стежі і варту Дорошенківців, які були перекинуті на цей напрямок.

До речі: я так і не знаю, коли до загону приєднався Дорошенківський полк та Республиканський під командою Болбачана. Я з тими полками блище познайомився щойно в боях під Коднею, але їх характеристику дозволю собі подати таки тут.

Дорошенківці цього періоду складалися переважно із сільської інтелігенції, захопленої ідеєю самостійності України. Склад їх був молодий, горячий, симпатичний. Дисципліна в полку була також своєрідна, як і у Слобожанців, так і в Гордієнківців: якась мішанина старо-українських традицій Запоріжжа, сучасного революційного демократизму та зовнішності правильного війська. Що правда, у Дорошенківців не було рівності поміж старшиною та козаком поза службою, як це було у Гордієнківців, відсутна була і та різка межа між розмовою та військовим наказом, яка була у нас, але товариська поведінка таки істнувала.

З бігом часу та дальшої боротьби змінили своє облича і Дорошенківці, зокрема за часів спілки з Німцями, коли до їх ідеольогічних лав влилося чимало кондотієрсько-непманського та соціяльно протикомуністичного елементу, який бачив у національному питанні та національній боротьбі лише засіб боротьби проти комунізму. Та про це дальше, при загальнім змалюванні цієї спілки з Німцями.

Зовсім інше вражіння було у республиканців під орудою полковника Болбачана.

Вже сама зовнішня поведінка, як самого Болбачана, так і республиканських старшин, вражала своїм наслідуванням поведінки старшин із кінних полків російської армії. Така сама надутість і, мовляв, «снісхадітєльний демократизм»: приятельське ставлення до підчинених, але з постійним акцентуванням своєї службової висшости. Ще зручнійш порівняння з тим почуттям певної висшости, з яким завжди ставилися старшини технічних чи упривілеєних військ до старшин, але звичайної армійської піхоти.

Саме ті взаємини між козацтвом і старшинством республиканців, очевидячки, подобались обом сторонам, що стає більше зрозумілим, коли додамо, що козацький склад республиканців був дуже старшинське-інтелігентський на зовнішній вигляд чи пак: мав вигляд здеклясованої мійської інтелеґенції. Якби то не було, а ці обидва полки в бойовому відношенні були гарні та трималися чудово.

Отже, коли Дорошенківці почали просити допомоги, значить справа на Звягельському напрямі стала серіозна. Тому весь Запоріжський Загін вирушив у напрямку на Звягель уздовж залізниці.

У той час уже були Запоріжці на Коростені самі, бо Січові Стрільці, охороняючи Центральну Раду, виїхали в напрямку Олевська, куди виїхали і Слобожанці, а сполучення з ними перервалось.

Наша піхота вирушила ешелонами вздовж залізниці. Житомир ще був занятий Першим Запасовим Стрілецьким Полком, який ще стояв за Центральною Радою. В Коростені на стації була залога з охорони штабу та технічних частин, а Гордієнківський курінь вислано в ешелонах у напрямі Олевська, щоби вивантаживсь на сусіднім перестанку для співділання з правим крилом нашої піхоти, забезпечуючи його від несподіванок із західнього фронту.

Швидко навантажилися. Висунули наш «панцерпотяг» у бік Олевська, вивантажились знову на перестанку Яблонець та пішли густим лісом на південь, прислухуючись гуркотові бою, що вівся у напрямку на Звягель. За годину прийшли в якесь невеличке село, положене серед ліса, та там навязали перший контакт з ворогом.

Був то дядько з цього ж села, який утік зі складу Фінляндського Корпусу та ще увів пару гарматних коней до дому та страшенно боявся, що цю «військову здобич» йому відберуть.

Він доповів, що «Фінляндці» були в армійській резерві між Шепетівкою та Острогом, а тепер «прориваються» на північ, бо дістали повідомлення, що на російсько-австрійському фронті є бій, тому постановили оголосити «войну палацам і спокій хатам» та відійти з фронту через Полісся аж за Дніпро. Таким робом ми мали справу з упорядкованими масовими дезертирами.

По словам того же дядька «контрреволюційний опір» наших частин, яких числили «ударниками» (добірні частини російської армії) та юнкерами (юнаки військової школи), так обурив Фінляндців, що вони рішили нікому не давати пощади та вирізати всіх.

Той же український Поліщук «фінляндець» згодився провести нас на зади лівого крила «своїх» і то тим раднійше, коли довідався, що це не «контра», тільки війська Центральної Ради.

Ще за якусь годину вискочили ми з ліса просто на зади лівого крила Фінляндського Корпусу, який наступав на Коростень по обидвох боках залізниці.

Появлення нашої невеличкої лави наробило переполоху, а разом і з тим урятувало життя трьох Дорошенківців, яких захопили у полон «Фінляндці», до речі, походженням із Тульської губернії, збираючись спалити їх живцем, приготовили вже й купу сухих гиляк, назбираних селянами.