Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Якась ворожа батерія почала стріляти в наш бік, але дальше участи в бою взяти не вдалося, бо дістали ми наказ якнайшвидче вертати, а Коростень вирішено віддати, щоби не здержувати напору тих російських частин, що тікали на північ.

Глухою нічю проїхали ми Коростень та поїхали в напрямі на Житомир.

З цих боїв найбільше була для мене цікавою та повна дезорієнтованість, яку виявляли російські війська та й поблизькі села щодо самої істоти боротьби, яка велась, і та кольосальна байдужість, яку виявило місцеве населення до наслідків не тільки нашої близької боротьби, якої гук вони чули і яку вони бачили, але і до тієї далекої, яка не могла бути їм байдужа — боротьби на російсько-німецькому фронті. Ці села були у віддалі яких двох-трьох днів дороги пішки від фронту та в разі руїни німецька кіннота на другий день опанувала би цю місцевість. А проте села спокійно слухали дезертирів, які оповідали про мир «без анексій та контрибуцій», про те, що на фронті самі дурні лишились, що досить цієї війни, та, вислухавши це, байдуже приймались за свої побутові справи, налагоджуючи своє щоденне життя. Триклята спадщина «казьонного» патріотизму бувшої Росії та звички все робити за дозволом чи по наказу.

Так тяжко було собі уявити, що вдасться з таким пасивним затурканим народом зробити щось у напрямі відбудови його державности, відсутність почуття всенародньої спільноти загально національних інтересів була в той час так велика, що в людини падали руки, а підтримувала її інтуїтивна лишень віра, яку відчували ми в селі до своєї української влади, інтуїтивна приязнь до своїх військ, «по селянськи» балакаючих, яку ми віднаходили скрізь і завжди в наших тяжких мандрівках по «нашій, не своїй землі».

У Житомирі штаб загону мусів вирішити тяжке завдання, що далі робити, бо від Коростеня ми були відрізані. Звягель та Бердичів були заняті, так що ми були у ворожому колі.

Заки вирішували в штабі це питання, я почав підковувати свої коні, бо на ожеледі, яка тоді настала, підкови дуже хутко збивалися й тому треба було вивантажитись і виїхати до міста та мимоволі познайомитись з його життям.

Я знав Житомир зперед війни, коли це був глухий куток, місто, де доживало віку чимало димісіованих полковників і генералів російської армії.

Спокійного життя цього міста не міг змінити навіть великий відсоток жидівства, які не лише заселювали цілі дільниці, як нпр. дільницю біля Чуднівського моста, але були розкинені по цілому місті. Тепер став Житомир центром українського життя: раз-у-раз проходять та проїздять військові відділи, окремі козаки, старшини, пролітають авта. Суміш з Українцями чимало чеських легіонерів, бо Житомир був осередком одної із двох чеських дивізій, які формувалися на Україні. Крім Чехів, є також невеличкі польські відділи, — недобитки корпусу Довбур-Мусницького, які проскочили з боку Овруча. А скільки нових людей, чужих для Житомира! Вони заповнювали не лиш готелі, але й приватні помешкання.

При цій нагоді цікаво зазначити становище Чехів і відношення до них нашої людности.

Чеських військ було дуже багато, вони були дуже добре впорядковані, мали гарну дисципліну і могли бути рішаючим чинником, але всі вони трималися більш як невтрально, коли почалася довкола них боротьба. Що правда, треба зазначити, що ані чеські відділи, ані їх командування не мали майже жадного впливу на українську людність і на них орієнтувалась лише зрусифікована, чи російська інтелігенція, як на вірних спільників Антанти. В той час, коли кожний, бодай невеличкий, але з ідейним провідником на чолі український збройний відділ, якого вислано на село з метою охорони якогось державного майна, зараз, як це я вже зазначив ранійше, перетворювавсь в осередок порядку культурного та політичного життя в місці свого розташування, у той час чеський відділ, висланий з тою же метою, був лише чужою для села вартою, присутність якої терпіли та проти якої не ставились ворожо лише настільки, наскільки ця охорона зуміла держати суто льояльний тон. А проте чеські збройні відділи мали значно інтелігентнійший та більш розвинений соціяльно і свідомійший склад, як наш.

Джерел цього явища, як і байдужої невтральности, треба, на мою думку, шукати не лише в приписах і вказівках політичного чеського проводу, який весь час настоював на невтральности. Їх треба шукати і в тій прірві, яка істнувала. між поглядами на соціяльні та національні проблеми у рядовиків легіонерів і дрібної чеської старшини та між військовим проводом, що на більш визначних посадах був обсаджений або російськими старшинами старших ранг, або Чехами, яких обібрав російський царський уряд чи тимчасовий буржуазний.

Отже, це реакційне керування було би не від того, щоби багнетами чеського легіонера допомогти тим, які забезпечували єдність і порядок Росії; але чеський легіонер не дуже хотів цього. Навіть в Сибірі, при більше несприятливих умовах, коли чеських легіонерів таки вдалося втягнути в авантуру адмірала Колчака, то між чеськими відділами почався той же соціяльний розклад, який прогнав із рядів, у більшій чи меншій мірі, бодай чи не всі війська учасників світової війни.

Цей соціяльний розклад причинився до того, що з Колчаком лишився лише сам генерал Гайда, але й того вигнав Колчак за большевизм.

Не від того були ці російські і москвофільські проводирі, щоби чеськими багнетами ліквідувати «австро-німецьку вигадку» — Україну, але легіонери ставились до цієї справи так нехітно навіть тоді, коли ми вже йшли у спілці з Німцями; значить ми проти цих легіонерів, вони продовжували держатись невтрально, бодай у відношенні до нас, Гордієнківців, що йшли деякий час в тісному контакті, а така чеська нейтральність межувала з парадоксальним дивоглядом.

Були випадки, коли ми, «невільні спільники, небажаних друзів», чи пак: ті, що мусіли би поміж собою ворогувати, ночували в одному і тому же селі, по доброму вирішуючи, яку вулицю кому заняти.

Моє твердження відносно настроїв російського командування чеських легіонерів базую на численних моїх спостереженнях та розмовах, із яких найбільше яскравою була хвилева моя розмова з генералом Дгіріксом, начальником штабу у генерала Шокорева, — команданта чеського корпусу.

З генералом Дітріксом, який мене знав ще із співпраці в штабі Київської Військової Округи, зустрінулися ми випадково в Житомирі в готелі, і він, довідавшись, що я командую кінним українським полком, докоряв мені, кажучи: що коли я не міг витримати «товариського безладдя» в російській армії, то повинен був іти бодай до тих «інородців», які не шматують Росії та вірні, хоч не законному російському урядові, то бодай обов'язкові Росії до її спільників.

Як би то не було, а в Житомирі був вир — людей, подій і політичної гри, так, що навіть у самім Київі, в часі найзавзятійшої в ньому боротьби, я не бачив так безнадійно дезорієнтованих людей, як оці «обивателі» Житомира.

Вони боялися приходу Німців, а ще більше боялися російських большевиків, боялися, що підуть Чехи, а ще гірше, що присутність Чехів викличе бої в Житомирі. Мріяли про російські установчі збори а одночасно боялися, що зникне влада Центральної Ради, з якою вони зв'язували сякий-такий лад і спокій.

Вся ця здезорієнтованість виявлялася в розмовах, невиразній поведінці, нервовості, а при цьому місто жило горячковим темпом «гандлю» та спекуляції, викликаної присутністю мас війська та його потребами, взагалі збільшеним темпом життя прифронтового центру.

Осібно нервувалось жидівство, яке намагалося догодити всім і балакало мовами тих, хто до них звертався, калічучи ці мови до непізнання. Лише невеличкий гурток Українців Житомирян працював самовпевнено та з відданням.

На другий день у штабі Загону перейшло рішення спробувати пробитися попри Бердичів та крізь нього піти вже назустріч тим українським Січовим Стрільцям, які мали нібито наступати нам на допомогу. Під вечір мали вирушити наші піші ешелони в напрямку на Кодню, де мали завантажитись і наступати на Бердичів, за ними мали виїхати Гордієнківці, вивантажитись у Кодні та зробити наскок на залізницю Фастів-Бердичів, щоби її зіпсувати та тим викликати заколот на ворожих задах, а головно не дати змоги підвезти допомоги з боку Муравйова, якого відділи нам були найбільш небезпечні, з огляду на їх ліпшу дисципліну і боєздатність.

Піхота вирушала ешелон за ешелоном і небавком далекий гук гармат зазначив, що вона вже у контакті з ворогом, який, як виявилось, уже заняв Кодню.

Ми чекали своєї черги, а я дістав в штабі Загону останні розпорядження, при яких віддачі підполковник Балецький висловив думку, що тоді досить мене вразила. Він сказав: «Єдиний наш рятунок в якнайскоршому розкладі російсько-німецького фронту, який кожний, хто не хоче панування большевиків, мусить всіма способами розкладати». Я тоді не спитав його, хто це ті «ми», що мусять рятувати розклад фронту, лишень пригадав, що з російської старшини першими дезертирували найреакційнійші елементи.

Ще не вирушив я з полком, як з Житомира попередили нас Чехи, щоби ми перебирали охорону складів, бо по їх звісткам уже підписаний мир з Німцями, які перейшли в наступ з метою окупації України. Звістка дика, нельогічна, але на підставі неї Чехи вирушали на схід, на Київ. У дві години після цього почали Чехи сотня за сотнею, курінь за курінем, батерія за батерією переходити міст, що був над залізницею, якраз попри стацію, де стояли наші ешелони.

Мимоволі зрадів я, що Чехи так коректно нейтральні, бо ми не мали і п'ятої частини їх складу та були надзвичайно погано забезпечені технічно та ще зв'язані війною з тим, до якого, просто кажучи, відходили Чехи.

Коректність чеського командування була така, що генерал Дітрікс склав візиту генералові Присовському, одначе, як мені оповідали, під час цієї візити підкреслював, що він вітав генерала Присовського не як верховода українських збройних сил, але як російського генерала.

Нарешті в ночі вирушили Гордієнківці та, вивантажившись на стації Кодня, в ночі пішли в напрямку на стацію Бровки. У Кодні збиралася наступати на схід чета Чехів, яка вартувала залізницю. За цим селом вже під рано зустріли ми також чеський відділ, який поспішав з боку Бердичева та повідомив нас, що російські війська в масах відходять обома боками залізниці на Київ і що коло Бердичева чути бій. Ми гадали, що це наші б'ються в напрямку від Кодні.

Давши в день лише трохи відпочити у Білопіллі коням, які були дуже стомлені поганою дорогою, ледом та голою землею та тонучим снігом, погнали ми далі і в ночі дійшли до села П'ятигірки, про яке я вже оповідав. Трохи там відпочавши та покинувши з невеличкою вартою всі зайві вози, а навіть деякі скрині з набоями, пішли ми далі і ледви почало благословитись на світ, уже були біля залізниці, пройшовши за добу яких сто кільометрів поганої дороги.

Невеличкий перестанок Бровки, самітний серед поля, місток півтора сажнів довжини в п'ятсот кроках від неї, шлях обсаджений густо ялинками в один ряд з кожного боку, невеличкий хутір 200–300 кроків від шляху та містка.