Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Переслідувані німецькою кіннотою, не змогли Тарашанці вдержатись на українській території та перейшли на північ від Білокуракино до большевії, де створили кадри Таращанської Дивізії — полки Богунівський — Залізняка — Ґонти і Трясила.

Історія дивізії, яка пізніше далися в знаки Армії У.Н.Р. доволі цікава.

Перейшли Таращанці до большевиків у складі 100 % українських повстанців Правобережна з декількома українцямн Слобідської України. При переформуванню в дивізії дістали гарматні частини 100 % самих Москалів з губерній Саратівської та Уфімської, їх поповнено перед початком наступу проти Директорії ураженнями Тульської та Вороніжської губерній. Полк Залізняка розформовано за шовіністичні настрої та уформовано знову з уроженців Смоленській та Вологодської губерній (останні дані з «Червоного Архіву»). Таращанська Дивізія, набираючи свідомости, стала одною з надійніших комуністичних частин. У 1919. р., коли Волинська група, якою я командував, та група С.С. розгромили Таращанців, то в полон попало біля 800 люда з Богунівського полку і 120 з полку Гонти. «Богунівці» були на 40 % Тамбовці, на 10 % Вятські, на 15 % Москвичі, а на 5 % Казанські Татари, 10 % Білоруси, а на 20 % зі Слобожанщини та Чернігівщини, переважно Стародубського повіту, себто частинно також Москалі. Готівці всі були чистокровні Москалі з Тамбовської губернії.

Коли я питав полонених про історію та зміст назви їх полків, то лише один підстаршина Богунівець дав відповідь, решта, або ж нічого не знала, або пленточила, що назва полісу пішла з того, що, мовляв, був такий російський революціонер у Таращі в 1905 році, який називався Богунов…

Не знаю, чи існує ще в СССР Таращанська Дивізія з її історичними полками і який тепер її склад. Але якби хто почав писати історію цієї дійсно боєвої дивізії, то він мусів би почати від того, що вона народилася, на жаль, з Українців та завдячує своє істнування невдалій політиці гетьманського уряду.

Перехід Таращаиців загострив відносини по всіх тих районах, якими вони пройшли, і не загострення поширилось досить далеко, бо ті карні відділи, що шукали Таращаиців, не шкодували репресій винному й невинному.

Думаю, що генерал Олександрович та старшини, яких розстріляно під час повстання проти гетьмана, це були здебільша ці люди, що приймали живу участь у ліквідації Таращанців.

У Лубнах зміг я пробути лише чотири дні, бо Олександрович переказав мені, що дехто з хліборобів настоює, щоб мене арештувати та вислати під охороною до Києва, з якого я, на їх думку, утік. Не було для мене іншого вибору, як їхати знову до Києва.

У Києві настали важкі дні. Треба було годувати рідню, коней і себе. Випадкова праця в генштабі, збирання овочів по монастирських огородах, де давали працю з милоетн до «бувшого офіцира», не давали потрібних засобів на життя — стати візником, на це також треба було капіталу, а тутки ще блукає без праці чимало бувших Гордієнківців, розгублюючись по всяких вербункових бюрах.

Від одного зі своїх бувших підлеглих із 165 піш. луцького полку російської армії, підполк. В. Шелетаєва, Росіянина, довідавсь я, що він працює при вантаженні набоїв, де добре платять і приймають лише бувших старшин. Тоді в Києві врятувалося ще чотири склади військового майна. Цей, що на «Звіринці», тоді вже був зірваний і, як казали, зірвали його большевицькі агенти, що, думаю, дуже правдоподібне, а чому, побачимо дальше, хоча в споминах одного з визначних членів П. О. В. (Поль. Орг. Військ.) була згадка, що це їх справа.

Я попав до гарматнього складу, де орудував гвардійський полковник Нікітин. Ми вантажили гармати, призначені на Дон для Рос. Добровольчої і Південної армій. В той час, як я прийшов, було вже на поготівлі 24 гармати з передками, а за тиждень мали подати ще 80 гармат, тому потребували робітників. Це так вразило мене в порівнянні з тим, що було в Лубенській гарматній бригаді, де досі не було гармат, що хоч як було голодно, то я відмовився вантажити гармати навіть для Дону, не то що «Добрарміям» і пішов на далекий вогнестрільний відділ».

Там проводив полковник Євдокімов, мій добрий знайомий ще з дореволюційних часів, також Росіянин. Він радісно зустрів знайомого, згодився приняти навіть цілу групу зі мною разом, але трохи засмутився, коли довідався, що я не зареєстрований ні в одному з вербункових бюр, ані в Добрармії, ані в Південній, ані Астраханській, — бо Німці, мовляв, дозволили приймати лишень тих старшин, що зареєстровані в бюрах, зокрема в Південній армії. Для кого були призначені ці набої, що їх вантажилось, він не знав, бо видавано їх за поштуванням Німцям.

На Лисій Горі можна було найти працю також за порученням гетьманської жандармської управи, але там праця не така спішна, тому не потребують стільки рук, а до того і більше небезпечно, при вибухових матеріялах. Тож не пішов я на «Лису Гору,» але зголосився у вербунковім бюрі, головно тому, що яких 25 Гордієнківців блукало по Києві і вони дуже цікавилися Астраханською армією, яка, мовляв, була призначена для визволення Астраханських земель, з метою утворення на них козацького війська, в якому самохітннкам обіцювано землю та козачі права, їхні жовті верхи на кудлатих татарських баранячих шапках дуже імпонували безробітній старшинській молоді, а також назва Астраханський козак.

Бюро Астраханської армії містилося в готелі Прага. Приняв мене якийсь сотник вже в однострою Астраханських козачих військ. Довідавшись, що я полковник генерального шті^ пояснив, що вищі ранги, майбутніх комендантів частин, приймає сам начальник бюра. Я зайшов туди і там зустрів мене полковник Астраханських козаків також у такім однострою, але зі знаком «ляйбгвардії» семенівського полку та «Володимиром» на шиї.

Придивившись на мій службовий лист, в якому була зазначена вже моя служба в українській армії, заявив, що ця служба не є доброю порукою для бувшого гвардійського старшини; але допускаючи несвідому помилку, він мусить мені сказати, що Астраханська армія буде стреміти до відновлення в Росії правного порядку у формі конституційної монархії з певними автономіями для окраїн, тому кожний старшина вищої ранги мусить підписати відповідну заяву і лише тоді може бути принятий на посаду. Я подякував за інформації, кажучи, що перед таким рішучим кроком треба подумати, та пішов прямісенько до Південної армії, з цікавости, яка між ними є ріжниця.

Бюро Південної армії містилося недалеко, на Фундукліївській вулиці. Вже на сходах я знав, що там побачу, бо зустрів ген. Литовцева (Шільбаха), який вже перестав бути гетьманським гайдамакою, а був на посаді в штабі тієї армії. В Південній (Южной) армії мені просто заявили офіційні чинники, що завданням її є привернути порядок у Росії з допомогою Німців, так як то вже сталось на Україні, яка і «южною областю» Росії. Але в офіцерськім натовпі в бюрі обговорювано питання, як лекше пробратись до Добровольців, чи то через Астраханську чи то через «Южную армію», бо прямо до Добрармії Німці не пускають. Дивно, але як я довідався потім, бюро Добрармії офіційно не існувало, були лишень представники цієї армії при штабі гетьмана. Біля цих представників був невеличкий відділ старшин, який спрямовував зголошених до своєї армії через інші бюра, посилав туди амуніцію і т. д. Цікаво, що вони мали навіть свою збірну станицю на Трьохсвятительській вулиці та що старшини Добрармії цілком вільно в уніформах ходили по Києві.

Бачив я тоді тимчасово виконуючого обов’язки представника Дону ген. герцога Ліхтенберського, якого я знав з 7-ої Туркестанської дивізії, де він командував 12 стр. полком, а потім бригадою. Він утік після революції з фронту, бо ніяк не міг погодити своїх службових відносин з комітетами, хоч і дуже хотів цього. Від’їжджаючи, він залишив мені свого коня Ваську та просив схоронити цю дорогу пам’ятку, бо на ньому він не раз був у бою і на ньому був ранений. Розуміючи як вояк цей «буржуазний предразсудок», я коня зберіг і довідавшись, що його власник є в Києві, я привів до нього коня в той час, шли мене вже усунено зі штабу 12 дивізії та коли зберігати цього коня далі не було вже змоги, тим більше, що й свою боєву кобилку довелося продати, бо інакше була б пропала з голоду.

Герцог Ліхтенберський в короткій розмові зі мною не висловлював тоді таких україножерних думок, які потім появилися в російській пресі, навпаки, — а може, це була форма ввічливості до мене, — визнавав потребу утворення української державносте, більше того, він казав, що висилає свого сина битися за самостійність Дону, то чого їх, Ліхтенбергів, зобов’язує те, що вони вже у третьому поколінні є почесними козаками. Правда, що синок не дуже то прихильно дивився на мене та цілком не підтримував розмови; потім він опинився в Добрармії.

Ген. графа Келлєра зустрів я невипадково. Він навмисно заїхав до професора Іконникова (російський історіограф, умер членом Української Академії Наук У. С. С. Р., хоч був за життя україножером), де бував я таки часто, бо це був мій тесть. Графа Келлєра знав я ще з війни, і карпатських боїв, тому він і хотів звербувати мене до свого пггабу. переконуючи, що Україна — всеодно яка, не буде існувати та, що «смута російського народу» мусить скінчитися, як колись у давнину скінчилася проголошенням нового царя, а, на його думку, моє місце, як «гарного і боєвого старшини», не зі «смутніянами та вольніцею», але з Мініними та Пожарськими, за останнього він, певно, уважав і себе. Шкода було гарної людини і бойового генерала, який так запоморочив собі голову, мріючи про неможливе. В нього все було послідовне — навіть на шапці носив хрест з написом «за вєру і атєчество», який належав до уніформи кадрів тієї «Північної армій», що її збирався формувати Келлєр і яка мала перебрати до себе всі кадри так званої «Армії Бермонт Авалова», що складалась на 50 % з Німців і яка щойно почала тоді формуватись.

Були й інші російські військового типу організації, які мету відновлення монархії ще більше скривали та завивали в паперці, як навіть «Південна армія».

Одна з них під назвою «Братство защити родіни» містилася на Бесарабію та стреміла згуртувати всі російські елементи, невдоволені так большевиками, як і відродженням України, під кличами установчих всеросійських зборів, хоча й проводила тією організацією група чорносотенців із Шульгіном на чолі.

Крім тих російських військових і напіввійськових організацій, зустрівся я ще з одним вербунковнм бюром, дуже своєрідним, але вже німецьким. Йдучи на роботу до Лаврських огородів під Лису Гору, натрапив я на Хрещатику на Едлєра фон Донау, який приїхав у Київ на відпустку. Цей, довідавшись про моє положення, дав мені адресу, де міг би б найти працю. Адреса привела мене до бувших касарень 21 саперного баталіону, де стояв тепер німецький ландвер-полк. Там запропонували мені набирати відділ бойових людей, яким тісно в Европі, для боротьби з Англійцями в середній Африці, з мстою доповнення винищених в боях німецьких кольоніяльних відділів. Річ ясна, що я відмовився.

Мав я ще одну пропозицію, яка походила вже від української влади, тоді, як я вже мав надію дістати працю. Ненадійно явився в мене в хаті представник Державної Варти з повідомленням, що вечером жде мене Сахно Устимович, який був у гетьмана якимсь гофмайстером чи церемонімайстером. Зайшов я у Липки на вказану адресу, де якийсь час чекав у півтемній салі, за дверима якої чути було веселу балачку по російськи та по українськи. Нарешті прийшов якийсь добродій в українськім стилевім одязі шляхтича з початків XVIII. віку, з типовою шаблюкою при пасі та гарним обличчам, яке своїм сивим вусом, буйним сивіючим волоссям аж дивно якось підходило до тієї ноші. Дійсно, поява наче зі стародавнього малюнку. До того ще невимушені рухи і чиста українська мова, все мовби з 17 або 18 віку. Він просив вибачити, що я мусів дещо ждати, але була нарада в ясновельможного. Потім повів мене у свій кабінет, де дивно перемішувались старовинні та нові річи зі собою, які псували загальний настрій. Сахно Устимович спитав мене відразу, чи не міг би я, коли Україна того потребуватиме, скликати знову своїх Гордієнківців, бо, мовляв, збираються знову грізні хмари на півночі, а Німці не вік же будуть на Україні. Коли я притакнув, Устимович спитав, яким способом, а я відповів, що коли буде наказ, вільність рухів для мене і гайдамацтва та потрібні гроші. Моя відповідь, мабуть, його не вдовольнила. Все ж таки спитав, як довгого треба часу на це все. Кажу, за яких два тижні, в якому схочете місці буде 1,000 до 1,500 керовників. «Значить, маєте зв’язки» — питає він дальше. — «Еге ж, кажу, маю». — «Які?» — «Це вже моя справа». — «Значиться, мені не вірите?» — «Очевидячки». — «Ну, добре, зайдіть завтра до першого ґенералкватирмайстра, він з вами докладніше побалакає про це».

Зголосився я в 1-го генкварта і там почув таке: На Чернігівщині грізно поширюються впливи большевиків, які збирають гам повстанські ватаги, що не дають спокою Українцям і з якими не можуть дати ради ані Німці, ані правильні гетьманські війська і треба тудн вислати рішучу людину, щоби повела боротьбу з большевиками їхніми методами, значиться партизанкою, для повного винищення банд. Людина ця має дістати «диктаторські повновластн» та м. и «організувати собі відповідний відділ з охотникіп. Зброю та все, що потреба, дадуть Німці. Німці дуже високо цінять партизанські здібности Гордієнківців, яких знають з-під Хоролу, Полтави та Криму, і ці Гордієнківці, що служать в прибічній сторожі «конвої», бездоганні, а тому чи я згодився би приняти місію втихомирення Чернігівщини?

Гарна нагода зв’язатись з Лахтіоновим — звичайно згода, але при умові, щоби Німці не мішалися та не висували носа поза залізниці, бо, мовляв, хочу повести акцію лиш «державнотворчих елементів» і ручаю, що за місяць буде спокій.

Добре, каже на це ґенкварт (розмова, звичайно, російська), тоді мусите перебалакати з представником хліборобів Чернігівщини, які вам будуть давати вказівки та поможуть в організуванні охотників. Гордієнківський кадр з Білокуракино перейде у ваше розпорядження, полковник Продьмо (новий комендант) буде під вашою орудою. На те я відповів, що можу приняти на себе таке завдання лише при справжній моїй диктатурі, а саме, коли на Чернігівщині все буде підпорядковане моїй волі. Бути тільки знаряддям когось, то не ніяка диктатура і на такі умови ніколи не погоджусь.

Генкварт заявив мені у відповідь, що скаже про мої вимоги, кому слід. На тому й скінчилось та вже більше не пробували давати мені «диктаторських» повновластей. Здається, що на Чернігівщину післали сотника, тоді вже підполковника Удовиченка — начальника штабу Слобідських Гайдамаків у Петлюри, але на яких умовах і що він там робив, не відаю.

Заки перейду до чергового розділу, в якому хочу змалювати працю центральних установ за гетьмана, то згадаю ще про ці організації, що створило тодішнє життя у Києві.

Не буду писати про такі політичні організації, як «Протофіс», «Суазіф» і «Хліборобів», що об’єднали тоді всю буржуазію на Україні, російську, польську та невеличку українську, а в які увійшли також представники чужоземного капіталу, переважно франко-бельгійського і які у зворушливій єдности проти українського народу опиралися на німецьких багнетах, підфарбовані «українськими» військами з російських офіцерів. Не буду згадувати про антитезу цих організацій — Український Національний Союз, що об’єднував поступові українські організації. Діяльність цих організацій краще змалюють ті, що брали в них безпосередню участь. Я згадаю тим разом про організації громадян міста Києва, тієї аморфної маси міщанства, яка У великій більшости була, та й досі ще є пасивною, ніким недослідженою в її життю в ці бурхливі часи, коли попри неї проходили громовиця за громовицею, що блискавками з хмаринок рішучих людей і вихрами круговоротами часом знімала хвилі людського моря по селах, фабриках, касарнях, але не змогла нічого вдіяти з тим багном «обивателів», що роскладало та деморалізувало попавші до міста повні захоплення озброєні юрби, зокрема селян.

Київ в огляду на часті зміни влади примушений був організуватись на «революційну ногу» й першою складовою цього нового впорядкування був «домовий комітет», який змінив у адміністраційному життю сувору постать дверника, залишивши останньому лише працю підтримування чистоти домів та вулиць, чого він, позбавлений адміністративних прав, не виконував, уважаючи, очевидячки, цю працю обов’язком комітету.