Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ворожі ешелони починають тікати від моста до Солониці, від Солониці на Ромодан. Але перший від’їздить не весь, декілька возів залишається, вони стоять і їх підштуркує панцирник, що теж починає, відстрілюючись, відходити. Наші гармати навалюються на нього.

З залізничого моста починає валити чорний дим, — запалили таки; але за кілька хвилин цей чорний дим починають прорізувати білі пасма: це хлопці з 2. сотні добули десь у залізничників помпу і відра та намагаються боротися з пожежою, закидуючи нафту землею, зливаючи її водою. Воду доводилося тягнути шнурами зі Сули то з кринички коло будинку залізничого сторожа.

Панцирник розкидав гарматний вогонь. Одною гарматою намагаєтеся досягнути наші гармати, другою б’є в напрямі першої сотні, а третьою, шрапнелями, гатить по залізничім мості, щоби перешкодити гасити вогонь. Але не довго він стріляє, лишень декілька разів, бо наші гранати рвуться дуже близько нього і він уважає кращим спішно від’їхати до Ромодану, покинувши на перестанку Солониця ті вози, що він штурхав перед собою.

Щойно змовкла стрілянина, як з боку запізничої стації Лубни почули ми свисток паротягу й побачили, як дим від нього наближається до залізничого моста. Це «кадр» 4-ої сотні, зібравши охочекомонних з Лубен, направив якогось каліку паротяга, якого покинули відступаючі російські війська «за неприродністю», і тепер він, покряхтуючи, віз дві плятформн та один віз з протипожежним приладдям. Ця допомога спричинилася до того, що мостові не дали згоріти і обгоріли на ньому лишень зверху шпали, так що переїздити було вільно.

Ворожі потяги безупинно відходили та незабаром дими від них зникли на обрії в чорніючому далеко-далеко вузенькою смугою Ромодані.

Лишилися тільки їхні стежі, що чорними рисочками то зникали в хуторах за ст. Солониця, то виринали з них.

Перша сотня висунула 1/2 сотні на перестанок Солоницю, де залишив панцирник 10 возів, які, як виявилось, відірвались від ешелону тому, що наші гармати розбили одну плятформу, яку відступаючий «Революційно-Комуністичний Курінь» мусів скинути з тору, щоби звільнити шлях, але в паніці, що їх охопила, не могли причепити відірвавшихся возів і лишили їх нам. У возах були: товар, запаси хліба, всяке приладдя та 16 муштрових коней з нарядом.

Бій на диво покінчився, незважаючи на страшну стрілянину з обох боків, зі смішно малими втратами: два легко ранені козаки, 1 вбитий і три ранені коні.

Очевидячки, наша ненадійна поява і гарматня стрільба так поділали, що ворожі частини просто з переполоху не завдали собі навіть труду вияснити, що це за «кавалерія» на них напала.

Цей бій вияснив, що Гордієнківці знову стали порядною кіннотою, бо перейшовши за добу 60 кільометрів, осяг, щоправда не рекордовий, але поважний, зваживши хоч би це, що він доконаний безпосередньо після вивантаження і по не дуже добрих шляхах та що зразу рушили в бій, в якому виявили доволі ініціятиви, і досить координованости і досить, може трохи аж занадто, рішучости.

Коли ми вже остаточно переконалися, що на сьогодні все скінчено, пішов штаб полку з 3-ою сотнею в місто, залишивши 1-шу сотню на деревляному мості на Солониці, 2-гу на залізничому, а гармати на «Видах», де їх забезпечено невеличкими окопами над самою кручею на відкритій позиції, людей та коней приміщено в поблизьких від позиції будинках.

В місті не зустріла нас вже жадна делегація, очевидячки, той «концерт», який щойно відбувся над Сулою, переконав «батьків» міста в тому, що всякі святкування ще трохи передвчасні.

Ще під час бою ті з Гордієнківців, що залишилися при возах і кадра 4-ої сотні, проголосили запис добровольців і до вечера того ж дня зголосилося сто двадцять три молодих хлопців з міської інтелігенції, залізничників і трохи пригородніх селян. З них десять інтелігентів виявило рішуче побажання бути тільки в 3-ій сотні. Були це переважно старшини воєнного часу, які прийшли зі своїми кіньми та зброєю. З решти десяток, переважно з бувших драгунів, пішли на тільки що захоплених конях у запасну 4-ту сотню, а п’ятьох стало першим зав’язком сотні зв’язку. Командуючим сею сотнею призначено інжінєрного підстаршину, — на жаль, забув я його прізвище — це той самий підстаршина, який був призначений до полку тимчасово для виконання взриву мосту між Козятином та Фастовим, про що я згадував у 1-ій частині моїх споминів. Він так був призвичаївся до нашого полку, що залишився при ньому на все; між іншим, не «призвичаєння» було дуже поширене в добу первісної отамани.

Ніч пройшла тоді неспокійно. Ворожі стежі весь час налягали на наші порозкидані групи, так що цілу ніч йшла на передових чатах стрілянина. Зв’язку із запіллям та Богданівцями не було ніякого, всі дроти були так попсовані, що поправляти їх було годі.

Над досвітком стихло і з раннього ранку в місті почалося життя. Ми гарячково відшукували зброю, сідла та коні для тих 100 хлопців, які не мали нічого і сформувалися були поки що в маршову сотню, Міське «громадянство» цікавилося прибувшими і приходило то до розташування 3-ої сотні, то до «Видів», де коло гармат не можна було протиснутись, то до деревляного моста.

І знову вражаюча ріжниця у відношенні до українського війська в Лубенців і у Киян. Тут хоч цікавість, тут хоч пасивна допомога, що виявляється в швидкому виконуванню наших прохань і у безліч порад. Тут і щирі балачки з військом, хоч іноді і при гарячих спорах, зокрема на політичні теми, а там у Києві були ми чужими, може, більше чужими, як армія в царські часи.

Тяжко сказати щось певне про настрої та угруповання в Лубнах, бо дуже мало ми там були і за цей час дуже не багато було часу для спостережень більше складного чим на селі життя, але все ж таки можна було сконстатувати, що тоді на послуги нашого полку стали дуже ріжні верстви населення, від підгородніх хлопців починаючи, великими власниками кінчаючи. З останніх, зокрема, були Шемсти, які хотіли до нас приділити навіть якийсь відділ Червоного Хреста, який, щоправда, зовсім не надавався для кінного полку, бо був організацією, призначеною більше на працю в запіллю.

Райком наш «каліка» паротяг спробував було витягнути по одному покинуті на Солонині вози, але на третьому возі зіпсувався і насилу сам дотягнувся до стації, так шо розвантажили ми вози коло моста, куди їх так сяк докотили.

В десятій годині ранком донесли гарматники з «Видів», що з боку Ромодану закурили та посуваються до нас три потяги. Ми стояли в поготівлі, а штаб виїхав до «Видів», звідки все було чудово видко.

За годину з далекозора було ясно видно, що йдуть: попереду старий знайомий «Заамурець», за ним тимчасовий панцирник із двома гарматами на платформах, а ще за ним довгий ешелон вантажних возів, так що за півгодини мусіла перша сотня звільнити перестанок Солоницю.

На «Видах» юрба народу, пані, панночки з парасольками, дехто з далекозорами. Всі намови гайдамацтва, щоб поховались, даремні. Тільки коло гарматок, що зухвало стоять в невеличких окопах на відкритій позиції, порожньо. За це в «резерві» 3-ої сотні та пішаків — «пікнік».

Ворожі бронепотяги, підійшовши до перестанку Солониця та обсадивши її пішим десантом, почали стріляти до наших гарматок на «Видах».

Після першого вистрілу зникли всі цікаві з «Видів», скінчився і «пікнік», в резерві лишилися самі гайдамаки, а на «Видах» гарматки та гордієнківський штаб.

Марно стріляють панцирники, бо тяжко попасти в цю вузеньку, небезпечну для нас емугу, якою являється обріз крутобережа, на якому стоять гарматки і сидять гармаші та штаб. І зваживши це, що стріляється з панцирника та ще знизу і далеко, бо зблизька гармату не підняти, то така стрілянина є цілком даремною витратою набоїв. Отже, стрільна із виттям перелітають та рвуться десь далеко на левадах за містом, лякаючи мешканців, то вибухають низько під нами, обиваючи кулями гіляки дерев і кущів на крутобережу, піднімаючи з них стайки горобців, які налякано літають в ріжні боки.

Гармаші, в більшости «фронтовики», добре знають, що страшно, а що небезпечно, тому спокійно чекають у своїх маленьких закопах наказу відкрити вогонь.

Трохи пострілявши від Солониці, пішов «Заамурець» далі до моста, стріляючи на ходу по мості гранатами, очевидячки, намагаючись його розбити. Його товариш залишився на Солониці та далі витрачає набої, намагаючись пошкодити нашим гарматкам. Довгий ешелон димить уже в 2 кільометрах за Солоницею і щось не поспішає до стації.

Час для протиакції. Треба було якось знову поділяти на психольогію та використати ту нашу перевагу, що ми не були прив'язані до ешелонів, а стояли на своїх ногах і не на колесах. В ешелонах річн двояко можна брати: можна швидко посуватися без втоми вперед, але є змога також швидко, по вченому кажучи, «вийти з бою», а ця змога не завжди безпечна.

І так 1-ша і 3-тя сотня пішли під орудою сотника Епова від деревляного моста по лівому березі на зади Солонині, вся «піша пішанина»: хто з крісом, хто з револьвером, а чимало із кійками мала позначити (маркувати) похід підпомоги до залізничого моста. «Залога» міста 4. сотня (16 козаків) та 4. сотня зв’язку (6 козаків), штаб і обоз, яких теж мусілося числити силою, 8 крісів, мали держати місто і деревляний міст.

За яких 12–15 хвилин після видачі наказу вже широко роз’їхалася лава чорних шапок справа, сивих з жовтими шликами зліва, обслуга двох «Кольтів» посередині і почали наближатися трухнем між хатами Засулля до Солониці; широка піша лава вийшла з ліска між містом і залізничим мостом, до якого почала посуватись.

Як тільки з’явились ці лави і панцирники стали до них пристрілюватися, заговорила й наша гарматка, а друга сотня від моста відкрила вогонь.