Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Німці, які їхали, висипалися з возів, а механік на паротязі, шо стояв недалеко від мене, лише посміхався вдоволено, потім побачивши, щодо паротягу йде німецький старшина з вояками на остро, скочив на поміст, пірнув між гайдамацтвом і зник серед заставлених возами торів.

Цей випадок причинився до того, що кінногарматна батерія під орудою полковника Алмазова, яка мала бути приділена до нашого полку та була вже частинно навантажена, виїхала раніше з потягом Богданівців, а я дістав у свій ешелон пішу двогарматню батерію.

Виїхали зрештою і ми, та тому, що старий залізничий міст був ще попсований, поїхали через новий тимчасовий міст — Гавань-Дарниця. Ми їхали дуже повільно, бо дістали замість справжнього паротягу стару руїну, що більше стогнала, ніж везла.

Нарешті Дніпро — міст, Микольська Слобідка і залізничий тор від неї, який біжить пісчаними пустарями до Дарниці. З повільно рухаючогося потягу бачимо покинуті гармати з купами вистріляних набоїв, з пащами, звернутими на Київ. Це ті самі гармати, з яких «муравйовці» били по Києві (див. 1. частину спогадів) та покинули їх.

Раптом стоп!.. Що сталося?… Механік докладає, що у паротязі не вистарчило палива та просить відпустити паротяг до Дарниці за паливом. Але… дякую — залишити ешелон отак серед пустарів на торі, Висажую з возів гайдамаків. Розбираймо якийсь старий пліт. Поїхали.

Нарешті Дарниця і ніч. Стація забита німецькими ешелонами, які вивантажуються, бо коло Яготина зірвано міст, а над Сулою на мінних позиціях ставлять опір російські війська, які мають поважну артилерію, головно чудовий панцирний потяг «Заамурець», що є певною перевагою в боях вздовж залізниці, які провадилися тоді.

Цей «Заамурець», з яким довелося чимало битись — зокрема Гордієнківцям і мав два гарматні і два скорострільні вози та два опанцировані паротяги, які зміняли один одного. На одному з гарматних возів було дві панцирні башти, з повним (на 360º) оборотом, озброєних звичайними 3-х дюймовими скорострільними гарматами. На другому, — одна башта з одною довгою морською 3-х дюймовою скорострільною, з великою досяглістю щось коло 8 верстов, гарматою. На кожному скорострільному возі всіх по 16 скорострілів "Максима", отже, разом три гармати і 32 скоростріли, що давало огневу міцність 1600 крісів. На другий ранок виїхали Богданівці, а нам було сказано, що наша черга прийде щойно після полудня.

Я вирішив використати цей час для остаточного поповнення своїх запасів з Дарницьких складів. От чому, посунувши свій потяг якнайблизче до місця величезних складів, пішов я і сам особисто до цих складів. Завідуючий складом приділив до нас одного зі служачих і дозволив переглянути необхідні бараки з сідлами та шаблями, але разом із тим поінформував нас, що він непевний, чи німці дозволять взяти що-небудь зі складів, бо вони поставили свої стійки коло всіх складів, хоч і не перешкоджували досі адміністрації порядкувати в тих складах.

Почали ми роздивлятись; — чого там тільки не було!.. Вже навантажили ми цілий віз сідлами по розрахунку на повну кількість муштрових коней в полку, вже взяли консервів на весь стан людей, як прийшла німецька варта та заявила, що ми не маємо права нічого вивозити.

Я з'ясував командантові цієї варти, що ми маємо право взяти те, що захочемо, і казав йому викликати старшину. Тон авторітетного наказу поділав на нього, а коли явився старшина, я просто дав йому вже раніше написану посвідку, що я як командант кінного українського полку підняв таке і таке зі складу. Чи то тому, що на посвідці була печатка, чи тому, що я балакав дуже по військовому і як належить старшому, але всі мої вози з набором були подані з Дарниці паротягом, вивезені зі складів та причіплені до нашого потягу. Цікаво, що коли подібну річ захотіли зробити Республиканці, то німці їх не пустили.

Нарешті далеко після полудня вирушив наш ешелон в напрямку на Яготин.

Розраховуючи на всілякі можливости, наказав я крім звичайного заосмотрення вагонів узяти з собою ще й ті кладки (сходи), по яких виводять з возів коней. Я був певний, що їх не дістану на малих стаціях, а може й просто в полі вивантажитись доведеться.

На ранок другого дня дігнали ми ешелони (їх було два) Богданівців, які спинилися коло моста на Трубайлі (що був зірваний, а не Супойський), який швидко направляв якийсь залізничий майстер українець, якому допомагали Богданівці.

До річи, ще перед нашим від'їздом з Дарниці, де зібрались Республиканці та штаб дивізії, отаман Натіїв, утворивши з Богданівців і Гордієнківців передню кольону, хотів її підпорядкувати мені по мойому старшинстві в російській армії, але я зауважив йому, що це буде трохи невірно з тактичного боку, бо коли начальникові кінному буде підпорядкована піхота, то трапиться одно з двох: або цей начальник перестане бути командантом своєї кінної частини, або піде кудись вперед і не буде командувати авангардом, отже, краще як мені, підпорядкувати її командантові Богданівців. Але, зауважив отаман Натіїв, там командує якийсь не то старшина воєнного часу, не то есер, якийсь Шаповал — то, по-перше, мені незручно Вас йому підпорядкувати, по-друге, боюся, що він щось напутає, авангардові ж доведеться неминуче битись, бо попереду є лишень німецька кіннота і роверисти (наколесники): «Ви ж маєте кому передати командування, бо сотник Епов є кадровий старшина, хоч правда він вернув до служби з запасу, але, кажуть, добрий «офіцер»…» (отаман Натіїв тоді балакав по російськи з виразним кавказьким акцентом).

Сотник Епов дійсно «потрудились» та явився у полку в мент вантаження і зразу став у опозицію проти всього, шо було в полку. Зрозуміло, що і підчеркнув отаманові Натіїву повну неможливість передали командування українським полком якомусь добродієві, що сам себе призначив на команданта «Полтавських партизанів» і поводився шодо України і української революції більш чим дивно. Тоді отаман Натіїв вирішив: «якщо це мене не ображає», підпорядкуватн мене командантові Богданівців, але дав мені листовну повновласть перебрати командування авангардом, як це я знайду потрібним.

Отже, знову проблиснув принціп кондотієрсько-отаманський: числилися не зі справою, а з особами приємними з тих чи інших міркувань і навпаки.

Отже, спинивши свій ешелон в хвості двох Богданівських потягів, вийшов я з воза та пішов зголоситись.

Отамана Олексу Шаповала зустрів я коло моста, який безпосередньо кермував направкою нього моста, заохочуючи до праці так своїх козаків, як і селян, яких зібрано з околичних сіл.

У той мент, коли я підходив, частувалась горівкою чергова зміна робітників. Горівку шо видавав завідуючий Дарницьким складом нашим частинам за поквітуванням і дехто з командантів не вдержався від спокуси приняти цей «данайський подарунок», який дуже шкодив тим, хто його приняв, спричинивши чимало від'ємних випадків і мимохіть був причиною смерти Шемета — брата відомого Сергія Шемета, який, як мені казали, застрілився, побачивши, як козаки приправляли свою гульню «російською культурою» — сороміцькими піснями та добірною лайкою…

Отаман Шаповал переказав мені, що тимчасом тяжких завдань не передбачається і просин мене, щоб вивантажити декілька їздців та вислати їх вперед на Яготин, так для підтримки зв'язку з німцями, як і для охорони цієї стації, і це я негайно виконав.

Далі в свойому викладі подам деякі дати, але прошу шановних читачів ставитись до цих дат як до не дуже то точних, даруючи помилки, що відбігають на день, дна дні, а може й більше, бо записки з цього часу відібрала мені гетьманська влада та й досі не повернула. Згадана влада забрала до архівів усі полкові документи, а потім цей «архів» та інші йому подібні у кращому разі пішли як не на цигарки, то просто були знищені.

Тому довелося встановлювати дати громадою залишившихся в живих Гордієнківців 1917-18 р., а небагато їх лишилося, усього 10–12. Вдалося встановити певно лише деякі дати, а решту приблизно. Це зробили ми в 1921 році у Каліші, коли писались вже ці спогади. Воно може й дивним здаватись, як не вдержалися у нам'яти 12 людей дати крівавих подій, але мимо того, що всі ці 12 людей пережили тяжкий тиф і жахи нашої боротьби, треба взяти під увагу і те, в яких обставинах зафіксовуватись могли у нам'яти ці дати.

Це ж не було тоді днів і ночей, не було діб, а було безпереривне, то вічне тремтіння в неопалених возах, то марші цілими добами в день і в ночі з харчованням та пересідлюванням коней в перерві маршу, і спанням-забуттям, повним примарних химерних снів, які важко було відріжнити від такої ж калєйдоскопічно-химерної дійсности.

Я сам, досить таки загартований страшними перевтомами світової війни, пам'ятаю, як куняв я у сідлі й, прокинувшись від товчка нерівної ходи стомленого коня, не міг відріжнити кінця сну від початку дійсности.

1 врізалися вогневими рисами в свідомість, записалися десь в глибині пам'яти події, тим міцніше, чим більше вони хвилювали. Врізались часто дрібні, але такі важливі тоді для самого життя людини, для цілости полку, — факти, дрібниці, але календарна дата — це вже справа холодного думання, нотатки спокійних нервів. Пам'ятаю дрібні риси, випадкові обличя та часом і болюче тямлю, але за дати прошу вибачити, якщо нони будуть в дечому помилкові.

Щоб фактом з'ясувати наш тодішній фізичний та моральний стан, досить сказати, що змінити сорочки на чисті, в період від 11. березня до 22. травня, пощастило двічи — в Полтаві та Лозовій; там же пощастило перевести боротьбу з внутрішніми ворогами — «білогвардійською піхотою» та «червоною кіннотою», від яких свербіло тіло.

Наша «господарська частина» в ешелоні відстала від нас 14. березня, дігнала 6. квітня, знову відстала та дігнала щойно в кінці травня.

Стички з ворогом в період з 16. березня до 19. травня ми не мали, лише два рази на періоди по два, три дні. А коли не мали, то мусіли держати поготівля проти наших «спільників», з якими відносини були не дуже то добрі.

Цілий 12. та початок 13. березня простояли ми перед мостом так, що я вже хотів вивантажувати свою кінноту, але врешті міст направили, і потяги рушили на Яготин один по одному. Але в Яготині нова затримка: на вимогу німців пропускається ешелони, на які сідають німецькі роверисти, що мали піддержати німецьку кінноту; але це не Європа, а весняні українські шляхи, по яких не ровер везе людину, а якраз навпаки…

Під час тієї затримки Богданівні наводили порядок довкруги Яготина. Мені та й гайдамацтву цей порядок трохи не подобався, бо все більше пригадувалися ріжні роз'яснення Секретаріяту Внутрішніх і Земельних Справ, ніж основний земельний закон Центральної Ради, звідси і низка непорозумінь зі селянами, що їх Богданівська старшина розв'язувала не все в демократичний спосіб.