Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Налякані залізничники, які вийшли на зустріч, розповіли, що забиті це Шаповал, який є братом того, що пішов у Богданівні, та його наречена, яка переховувала свого жениха. Не буду переказувати подробиць їх смерти та того, що робили з жінкою; колись, сподіваємося, ці жахи, як і колишні жахи святійших інквізіцій та царських тортур, як і інших тортур сучасности, відійдуть так далеко від людської психіки, що про них споминатимуть із тим же розумінням їх злочинности та недоцільности, як сучасний інтелігент думає про святу Германдаду, про льохи Шильонського та Вишневецького замку, Бригідки, табори інтернованих і т. д.

Я наказав забрати трупів до будинку, бо гайдамаки, які входили за ріжними справами на стадію, товпилися коло забитих, а такі видовища викликають завжди почування, що може і причиняються до більшої, мовляв, войовничости, але псують людину в озброєному воякові.

Ми поприв’язували коней повз стадійні будинки, вислали стежі в сторону Лубен та почали заходитись коло того, щоби підхарчувати людей та коней. На жаль, походніми кухнями покористувалися ми щойно в Полтаві, а до того часу харчувались або консервами, або по хатах у населення, а тут ще й «господарська частина» десь дуже таки далеко.

До того треба було війти у зв’язок із Богданівцями та орієнтуватись у ситуації відносно ворога.

Швидко побудили гайдамаки ціле містечко, мешканці якого трудились коло наших коней і де раптом утворився осередок життя.

Відразу кидається у вічі величезна ріжниця відношень мешканців Гребінки від того, що ми бачили в Києві. Там більшість населення ворожа, в ліпшому — нейтральна; тутки всі свої, навіть робітництво, яке так похмуро мовчало в тому Києві, тут балакає, ділиться вражіннями, розпитує, помагає. Щоправда, кріпко чешуть потилицю та кажуть, що погано, що ми з німцями, що напевно з того буде шкода усьому працюючому народові, але це все те, що чули ми від усіх лівих елементів і в Центральній Раді, і в українських верствах населення, це незгода своїх, а не ворожість чужих.

Поволі з’ясовуємо, що хліб нам спечуть щойно за годину, що на Гребінці протиділали нашим і німцям такі відділи: «Крюковські партизани», російські робітники з району Крюкова, в яких було дещо й українського елементу, «Революційно-комуністичний морський курінь», у тому теж дещо українців, та два полки червоноармійців, які при дальших наших розпитах, а головно після оглядин декількох забитих, яких ледви присипано землею недалеко залізниці, показалися по знайдених документах стрільцями бувшого 25 Сибірського, 12 Туркестанського та 3 Ґренадирського російських полків. Отже, все це старі знайомі з армії Муравйова, окрім партизанів, які є вже новою для нас формацією.

Мешканці Гребінки означували скількість відділів партизанів на 200, моряків комуністів на 1000, а в обох полках 1500–2000 люда. Казали, що було дві чи три батерії по 4 гармати і три панцирники, один справжній «Заамурець», а два тимчасових з гарматами на плятформах.

З розмов крюковських та червоноармійців — бо моряки, як казали мешканці, «зовсім не розмовляють, а тільки лаються» — виявляється, що з боку Полтави мають підійти на допомогу лотишські полки, що командування над групою військ, які оперують на півночі України, приняв товариш Антонов-Овсієнко (тепер полпред СССР в Празі на Чехах), що при вантажці у москалів був величезний переполох і безладдя.

Мешканці нарікали, що відійшовші большевики дуже таки далися їм узнаки, зокрема безпереривними реквізіціями. Одночасно розпитували про долю тих українських відділів, що проходили через Гребінку в січні, були це, здасться, Слобожанці, і казали, що Лубни теж радо повитали би повернення українських військ, — але без німців і без правих реформ, які були якимсь страховиськом у цьому містечку, в якому були самі лише інтелігенти, дрібні крамарі та селяни.

Нарешті підійшли і Богданівські стежі та доповіли, що німецька кіннота вирушає кудись не на північ, що в Полтавському напрямку залишаються Запоріжці, а їх має підперти німецька піхота, яка ще має підійти. Тому що міст перед Гребінкою зірваний, Богданівні знову починають його направляти і тому частинно вже повсідали в ешелони.

Незабаром прийшло повідомлення і від ад'ютанта Богданівців про те, що комендант полку уважає бажаним для кінноти прикрити відбудову мосту. Значиться знову стояти, тоді як до ворога підійдуть нові частини, або як він зірве ще пару мостів, так що не то до Полтави то й до Лубен у місяць не доїдемо.

Отже, краще виконати й тут обов’язок доброї кінноти та «гнати ворога аж до знищення», числячись не з його кількістю, але з його настроями. Тому втративши зо дві години на підхарчовання людей та коней і повідомивши, що йдемо прикривати відбудову мосту аж до Лубен, полк відійшов далі на схід.

Перше йшли ми повз залізниці, а потім повернули на північ на великий шлях з Прилук до Лубен. Там довелося досить таки рано дати відпочинок, бо люди після поганої ночі та дуже раннього вимаршу були дуже потомлені та куняли у сідлах, що для кінноти, хто знайомий з технікою, є погано, бо «наб’ють» (відпарять) коней.

Ми стали в якомусь розлогому селі, яке все складалося з низки розкинених хуторів і звідки було видко залізницю.

Думали там заночувати, але не довелося. Вечером приїхав зі сторони Лубен віз, в якому були представники селянської організації з села Мачухи з-під самої Полтави. Делегація явилася в штабі полку та виказалась посвідками зі «старорежімними» ще печатками старости і доповіла, що вони їдуть: «шукати української федеративної (sіс) влади», бо не вірять, щоби її не було, а знають, що вона має бути десь у Києві, бо про це є її оповіщення. Делегація мала повновласть відшукати цю «українську владу» та просити її, щоб вона вигнала «москалів із Полтави» та поставила там «українську козацьку залогу», бо, мовляв, за багато вже тих «салдатів», яких досить і за старого режиму було.

Як собі уявляє делегація цю нову «залогу», годі було вияснити, аж поки на другому возі не доїхав учитель з того ж села, що задержався був у Лубнах і який пояснив, що село дуже невдоволене російською залогою у Полтаві, що веде реквізіції та взагалі надуживає своїм становищем збройної сили.

Цей же інтелігентний українець доповів, що під Лубнами російські війська стоять в ешелонах, які розміщено за Сулою коло перестанку Солониця, а на стації Лубни є панцирник і то лише у день, що населенню Лубен загрожує репресіями, а то може і повним погромом з боку москалів бо, мовляв, громадяни дуже необережно виявили радість з приводу їх відвороту.

Треба, отже, поспішати, бо хоч сили були дуже нерівні, але те, що ворог держиться за річкою, явно доводить, що у нього з настрями дуже не гаразд.

Щоби читач міг краще розібратись у подіях, пригадаю, що наш «полк» мав 3 сотні та зачаток четвертої, раптом 210 шабель, до того 4 скоростріли «Кольта» та дві гірські тридюймові скорострільні гар. матки новітнього зразку.

Відправивши делегацію з захворівшим гайдамакою та листовним донесенням про приняте рішення, негайно зібралися ми і вже в темряві рушили в дальшу дорогу Добре ще, що йшли ми широким шляхом та що від полуночі засвітив місяць, «козацьке сонечко», а то було б більше всіляких клопотів, чим було; в одному місці застрягла в замерзлій зверху грязюці гарматка, так що запряжені муштрові коні ледви витяти, в другому перекинувся в глибокій баюрі віз і загуло за кіньми, декілька гайдамаків поковзнувшись на зрадницьких похилинах шляху таких нібито певних, але ковзьких, бо розмоклих; та, на щастя, тільки один з упавших побився так, що довелося покласти його на віз.

Такі погані жарти з нашими грунтовими дорогами у весняну пору.

От чому довелося ще о півночі дати малий відпочинок, бо ж і холодно було, зябко, вохко та туманно.

Села при шляху вже мали, очевидячки, певний досвід від тієї навали, що вже раз прокотилася попри них, від филі дезертирів і окремих відділів та військ із громадянської війни, бо цим шляхом перевалювались через Україну Донські частини та «Добрармейчики», пересуваючись на південний схід. Хати на першу вимогу швидко відчинялися, а господарі зараз же попереджували, що вони самі все дадуть, хай лишень ніхто нічого не бере й дуже дивувалися нашим скромним вимогам. Мене це дуже дивувало, чому по хатах не бачу молодих жінок. Та згодом виявилось із розмов, що вони по першім алярмі ховаються, бо «війна війною»: хто знає, що за люди прийшли; а що як черкеси?…

Весь час 3. сотня мужно держала службу на стежах, але, проїхавши до неї під час відпочинку опівночі, довелося провірити, що там люди вже до решти поморені, лише Епов та барон Штакельберг були мов із заліза. Перший настоював, щоби сотня ще далі була на стежах, але другий згоджувався, що необхідна зміна.

Трохи відпочавши та розтерши коням ноги і спини, рушили ми далі і перед самим досвітком опинилися в хуторах, що розкинені між шляхом і залізницею, трохи на схід від стації Лазорки, останньої перед Лубнами.

Кожен кавалерист знав, що значать для витривалости муштрового коня оті всі переддосвітні хвилини, коли кінь навіть лягає та спить лежачи. Як не розсідлати чи бодай не дати йому часу на повний відпочинок, то на другий день буде в нього лише половина тієї енергії та витривалости. Тому рішаю ризкнути та розсідлати усі коні, виставивши пішу варту.

Твердим сном заснуло все, але з першим промінням сонця коменданта покликали до стійки, що стояла на самому шляху, де задержано групу моряків українців, які були озброєні лишень револьверами і йшли на захід. З допитів виявилося, що вони тікають домів з «Революційного Комуністичного Куріня», бо «надоїло воювати». Вони щиро переказали, що большевики стоять за Сулою та бояться наскоку німців і контрреволюційної кінноти Центральної Ради; що чекають допомоги з боку Полтави і піроксиліни, щоби зірвати міст на Сулі, та що на Лубни наклади контрібуцію, якої речинець виплати кінчиться нині вечером, це було 18. березня (дата досить певна).

Відібравши револьвери, пустили ми далі домів цю «демобілізацію», як влучно охрестили їх гайдамаки, та почали збиратися в дальшу дорогу.

Щойно посідлала коні 2. сотня, яка мала на цю добу замінити 3-тю, та вирушила по шляху, як з боку залізниці бухнув гарматний стріл і стрільне, прорізуючи повітря — пролетіло десь високо над хуторами та бухнуло далеко на ріллі.