Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тому що відділ партизанів був доволі міцно зжитий зі собою та в кадрі свойому мав таких впливових людей, які духові полку відповідали, уважав я можливим залишити «партизанів» в цілости як 3 сотню полку.

Таким чином створилися кадри чотирьох складових частин полку, значиться, 3 сотень і відділу скорострілів. Вони були постільки подібні одна до одної, що тяжко було собі уявити, як вони можуть злятися в одну цілість.

Я так довго спинився над цим порядком формування Гордієнківців не тому, що спомини про свою рідну частину мусять бути дорогі кожному воякові, а тому, що тим приблизно з'ясовується порядок формування тодішних частин взагалі. І я думаю, що він подібний майже у всіх частинах, бо всюди вступали тоді ріжномаштні елементи з ріжнимн гаслами і почуваннями, підшукуючи собі менш більш відповідне середовище. Кажу це тому, що, крім тих кінних охотників, що вступили до Гордієнківського палку, являлося у нас ще чимало інших, які, познайомившись із нашими настроями, зникали і опинювались чи то в Дорошенківцях, чи то частіше в Республиканцях, не скажу, що в Богданівцях, чи Січовиках, бо там добір був трохи інакший, навіть складніший чим у нас, бо перші були шовіністично бойовими, а другі тяжким для революційно успосіблених елементів осередком. Надто яркий шовінізм відштуркував тоді поступові елементи, а незрозуміла суха дисципліна австрійського зразку просто лякала.

Як би то не було, але це явище — певного підбору, спричинилося не лише до дуже ріжних психічних та соціальних властивостей частин, але й стало підвалиною та перводжерелом початків «отаманії», що так буйно розцвіла пізніше. Команданти, утворюючи певні психози в своїх частинах, мимоволі самі їм підпадали, призвичаювалися, числилися тільки зі своїми частинами, а звідси вже не дуже далеко до свавілля, бунтарства, некарности, навіть самодурства, тих властивостей «отаманії».

Яка ріжна психіка утворювалась у командного складу та людей під впливом нових факторів, нового середовища, може яскраво вказати приклад спроби призначення до полків «регулярних» командантів, яких задумували провести певні чинники, чи то з військового Секретаріяту, чи то зі штабу Натіїва.

Смішно звучить під пером кадрового полковника генштабу з 12 річним передвоєнним і 15 річним передреволюційним стажем назва «регулярний командант» у порівнанні до інших, які, може, були і з меншим стажем і, напевно, з меншою військовою фаховою освітою, але більшість кадрових не пройшла «революціонізовання» цього «революційного зіпсуття мозків», по барвистому виразі коменданта III. Сибірського Корпусу, а тому думала цілком іншими категоріями, чим ті, які «дерзнули» на «неофіцерське поведеная», робили всьо самостійно впоперек наказам команди і були слухняні тільки наказам своєї ідеї, значиться тих, які ризкнуяи творити нове право — нову дисціпліну.

Одного дня в тон період, коли мене хотів секретар Жуківський бачити на посаді начальника штабу дивізій явився в мене якийсь моїх років старшина, бувший командант одного з кінних російських полків, з приказом від отамана Натіїва приняти від мене Гордкяківськнн полк.

Повів я його показувати своє господарство. Оглянув коней, вози — все нічого. Увійшли ми в помешкання — нове начальство трохи покрутило носом з приводу того, що не можна відріжнити старшин від козаків, а козаків від старшин — що ніхто при нашому вході не кричав диким голосом «встать смірно» та не підходив з вивченою фразою «о благополучії», хоч вартові були негайно коло мене на випадок наказу.

Невдоволення трохи минуло, коли на мій приказ сотні озброїлись та виладнались так швидко, як не завжди бувало і в «регулярних» частинах. Але дальше ще більше непорозумінь. Запитали мене про булавну канцелярію та відділ писарів. Біда — забув, що вони перш всього. Ось не вдається! Що ж ми за полк, коли не мав нічого такого полкового крім «гросбухів» грошевих та матеріальних звітів, які негайно притягнув наш милий господар, старшина воєнного часу Корніяш. У книжках записано все майно полку до шматка, всі гроші до сотика.

А крім того, лише полеві книжки, в яких були всі розпорядження і накази полку, але ніяких друкарських машинок, шапірографів і т. д… Словом, усього того, що в час боїв буяло кудись далеко від частин, з'являючись тільки на нічліг і відбираючи останні хвилинки спочинку команді полку, зокрема після бойової праці. Як же так, що це за полк без «табелі термінових і безтермінових донесень», друкованих по числі сотень, приказів і т. д… Та ми все ж таки якось проістнували без всяких оцих причандалів аж до травня, хоч на два місяці і розлучилися зі своєю господарською частиною, яка, як і всяка порядна господарська частина всякої порядної кінноти, відстала. Більше того, на перегляді в травні — перегляді з наказу гетьмана Скоропадського, якому полк не присягнув і тому хотіли довести, що ми «банда», все знайдено в блискучому порядку.

Дальше було ще більше непорозумінь. Нове начальство спитало про «трубачей» (орхестру), яких не було в полку і яких пляном формування не передбачено. Був лише полковий сурмач, що крім військових сигналів нічого не знав. Здивовання…

Ще більше здивовання, просто жах, коли запитали про «штандарт» (полковий прапор у російській кінноті). Нема! Був один, як виходили з Осиповшини, докладав стурбовано Корніяш, з портретом Шевченка, його ще в 24 Туркестанському на Шевченківське Свято зробили, з ним і походом до Ки «на йшли, але матерія була дуже погана, посіклася і потріпалася, так що Корніяш, аби зберегти портрет, вирізав його і сховав, а матерія пішла на жовто-блакитні шнурки для новоприбувших…

Після цього новий командант сказав, що він раніше, чим прийняти полк, мусить зголоситись у Натіїва — та тільки ми його й бачили.

Дійсно, як приняти полк без прапору, коли російські правила казали, що коли знишено ввесь полк, а залишився прапор, то полк живий, а нема прапору — то нема полку. Тому обережні команданти перед боєм висилали «прапор» кудись подалі в зад аж до обозу другого порядку, а ми, бідолашні, не мали тоді такої розкоші, як обоз другого порядку.

Цікаво, що, здасться, ні один із наших полків, крім Богданівців, аж до 1920. року, до часів інтерновання не мав прапору, який відповідав би знамені «штандарта».

Тут несвідомо робили своє атавізми, бо наші старі козацькі полки таких прапорів, здається, не мали, крім «жалованих чужими королями та царями», а це, «пожаловання» завжди неминуче сходилося з ментами занепаду війська.

Такий же випадок повторився і у Дорошенківців, де теж хотіли дати нового коменданта, який також не зміг переняти полку.

Щоби остаточно змалювати усі перипетії формування, доведеться спинитись дещо над питанням матеріального заосмогреня. Здавалось би, що в Києві в 1918 році це питання не молю би викликати непорозуміння Київ був базою Південно-Західного фронту, то числив пюсь понад мільйон війська, отже, його склали легко мусіли би забезпечити неповні десятки тисяч українського війська, але мимо того, що ці склади були дещо пограбовані, завідуючі ними, що залишилися, не поспішали реєструватись в української та німецької влади. Українська військова влада була лишень у стані формування. Німці взяли тільки під охорону, що могли, як от Дарницькі склади, та як взятого під охорону нічого не хотіли давати до реєстрації майна, так шо довелося після довгих даремних прохань по всяких інстанціях просто вислати розвідки по Києва та околиці, щоби добути те, чого бравувало, головно шаблі, кінний наряд та вози.

Парадоксально, але правда. Розвідки донеси, що на Васильківській є великий склад сідел, але що завідуючий складом відмовився видати, і що на Печерському наша й Дорошенківська розвідка виявила склад возів. Я вислав прохання і дістав дозвіл від самого Військового Секретаря.

Але видістати цей потрібний наряд було не так просто. Завідуючі вимагали посвідки від бувшого їх начальства, яке кудись зникло. Інакше, мовляв, не мають права видати. Вони ще й загрожували, що пожаліються німцям і т. д, Нарешті мій терпець увірвався і я вислав відділ з наказом силою взяти, що потрібно, і примусом залишити посвідку на те, то взялось. Лише так вдалося видістати наряд і в день нашого виступу хоч не все, але багато було вже в порядку.

Поруч з нашими збройними силами продовжували своє існування ті грузинські збройні організації, яких ми застали в Києві. В складі цих грузинських збройних організацій була і цілком самостійна вірменська частина. Не знаю, на яких підставах вона існувала; здасться, що числилася за вільнонаємну міліцію міста Києва.

За час нашого формування мені довелося нав'язати зв'язок з представниками тих організацій.

Один із них Сандро Фравіянд, мій товариш по випуску з російської військової ніколи, в щирій балачці сказав мені, що їх положення як грузинів тут погане, що єдино, кому вони можуть співчувати, то це нам, українцям, бо ж росіянам вони не вірять та ще менше вірять німцям, які є їх ворогами, бо вони спільники турків, і звичайно, не будуть робити уступок із турецьких інтересів у користь Вірменії чи Грузії, а Турція як сама не схоче загарбати ці землі, то скорше згодиться на залишення їх у російській неволі, чим на їх самостійність. От тому всі надії грузинів і вірменів були в погромі Осередних Держав, а тому і їх політика, при всьому співчуттю до українців, була проти тодішньої української політики — ставки на Австро-Німеччину.

— «Ми тільки і мріємо, як би якось прорватись зі зброєю домів, де кожний кріс йде на вагу золота, але як це зробимо, не знаємо» — казав він нервуючись.

IV. Дальший наступ на схід. Бої під Гребінкою, Лубнами та в околицях Ромодану. Березень 1918 року

Не дивлячись на те, що нашому формуванню ще далеко було до кінця, ми дістали 6. березня після військової наради наказ вирушити далі на схід.

Першими мали вантажитись Богданівні, за ними Гордієнківці, Дорошенківці та Республиканці. Слобожанські Гайдамаки, Січові Стрільці та Київські Партизани мали залишитись у Києві.

З вантаженням йшло погано. Мимо того, що рухомий склад залізниць був страшенно винищений війною, головно демобілізацією, мимо того, що все, що було краще, забрали з собою відступаючі російські війська, весь вищий та низчий залізничий персонал виразно саботував і нас, і німців. Просто невідомо, чи були б ми виїхали, коли б не було нашого залізничого куріня, який якось усе наладнував.

До якого ступеня йшов саботаж, наведу приклад. Щойно від'їхали Богданівці й на одному вантажному помості почали вантажитись у довгий ряд вагонів ми — наша піша батерія та німецькі наколесники, як від сторони Києва II. надігнав потяг, теж повний німецьких вояків. Потяг йшов швидко і, як виказували сигнали та переводи, які я бачив, неминуче мусів увігнатись у середину тих возів, то стояли коло вантажного помосту.

Я швидко скомандував своїм хлопцям вийти з возів і не вводити до них коней. Ще не всі встигли виконати наказ, як паротяг в'їхав якраз в середину ешелону, шо стояв коло помосту, та зсунув із рейок чимало возів, заки спинився, похилившись дещо на бік.