Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Та побачивши, що я рішуче стою при свойому, і побачивши стрункі ряди невеличкого гуртка Гордієківців, які підходили зі спікави, він збився 3 тону та почав переконувати мене, що стояти мені в школі просто неможливо, бо попередники наші Сердюки гарматники тя «большевицька» — себто російська «кіннота» покидали тут усіх своїх шолудивих коней, так що ані стайні, ані уїздня, не надаються до вжитку.

Довелося на перших кроках дійсно поставити коней на припонах, а протягом дня дезінфекціопувати уїздню та одну зі стаєн і там влаштувати коней, щоправда теж на польових припонах, бо усе внутрішнє влаштування стаєнь було зіпсуте.

Щодо козаків та старшин, то я твердо вирішив і надалі додержуватись тих суто, може і надто демократичних, традицій, які якось самі собою утворилися в полку, тобто не давати старшині окремих помешкань та будь-яких пільг в укладі життя. От чому невеличкі кадри полку розмістилися в двох «батерійних помешканнях» школи, з яких кожне було розчислипе на 200 людей. В цих помешканнях сподівався я докінчити формування полку, бо не гадав, щоби пощастило зібрати більше чим 400 козаків. В одному помешканню стояв штаб полку разом 6 люда та половина муштровиків, а в другому скорострільні та друга половина. Немуштрові примістилися в долішньому поверсі біля кухонь та почали приготовлювати їду так для цього складу полку, який був, як і для того, що ще мав бути. Єдиний, хто дістав пільгу та окреме помешкання, то наш «лікар» Павлуша (Полина Думчова) та його помішник, бо ж вони були жінки.

Завітало до нас сердите начальство школи, походило коло гайдамаків, подивилося як вони заходяться коло коней, коло кульбак, коло зброї, подивилося, як докладно перечитують хлопці скоростріли, як чистять коней, вози та й самих себе і раптом змінило до нас відношення, запропонувавши видати покривали козацтву, коням вівса і навіть ординувати куховари в поміч. Очевидячки, поділила на фахового вояка справність гайдамацька та старання про коней. А ввечері, запрошено мене на чай до «Його Прєвосходительства» і на словесну розвідку: «чого це я пішов в українці».

Ми влаштувалися — вислали гайдамацькі роз'їзди із закликом до селян та почали дожидати поповнень, але село радо привозило овес сіно, радо балакало з нами, але йти до війська не дуже то поспішало.

В перші два-три дні з'явився лишень невеличкий гурт бувших гусарів «Київського гусарського полку» на своїх муштрових конях та зі своїм старшиною «ротмістром» (сотником) Нестроєвим на чолі, а негайно же за ним підійшов другий гурт теж гусарів «Гродненського Гвардійського полку» і теж зі своїм старшиною того ж полку поручником Гарасименком. Всі ці бувші гусари були з селян поблизьких сел, а ті старшини, що з ними прийшли, переховувались на цих селах у мент заняття Києва військами Муравйова.

Цікаве з психольогічного погляду утворення цих гуртків. Наші гайдамаки звернулися до сільських сходів із закликом, на який згодилося йти до полку декілька селян з бувших гусарів, але запитали, чи вони можуть привести інших, відомих їм, товаришів і відомих старшин, отже, й привели. Таким чином, тут ділав подвійний зв'язок із минулої служби в російськім полку — та територіяльно земляцький. Природно, треба було цей зв'язок якнайкраще використати, тому я і призначив ці обидва гуртки до першої сотні — а сотника (еквівалент «ротмістра») Нестроїва — комендантом сотні. В цю сотню дав я за бунчужного свого, ще від початку істновання полку, кадрового гайдамаку та ще з ним трьох інших, і в сотні сталося оригінальне відношення сил: сотник Нестроїв — з поміщиків Полтавщини — вихованець Миколаївського корпусу, отже, ні в якому разі не соціяліст — і лише трохи демократ, але, попавши в середовище «свого» козацтва, яке зразу же попало під соціяльний вплив споріднених із цим козацтвом кадрових гайдамаків, він просто на очах став «лівіти», раніше «термінольопчно», а потім і «психічно». Трохи згодом він зустрівся зі своїм братом, що теж був вступив до нашого полку, але цей не міг витримати ані «соціялізму брата», ні «большевизму» полку та пішов геть.

Щоправда, сотник Нестроїв на перших своїх кроках у полку запропонував був поповнити кінський склад полку шляхом «відібрання пограбованих у поміщиків коней», але не зустрівши від мене одобрення, а від козацтва співчуття, швидко уговкався.

Як би то не було, але міцний кадр в 30 шабель, гарних рубак ще зі світової війни та селян, дістала 1 сотня.

У другу сотню зібрав я всіх старих ще з фронту Гайдамаків, які залишилися в полку, чи то повернулися знову до полку на наш заклик, так що створився осередок в 45 шабель, надійних під усякими поглядами — і соціальним і національним — хлопців, на чолі з сотником Андрієвським, якого хоч оминула куля, бо він дуже на неї наражувавсь але не оминув плямистий тиф, від якого він й загинув у 1919 році, будучи весь час на чолі своєї 2-ої сотні Гордієнківців.

Відділ скорострільців переведено увесь на озброєння «Кольтами» в тороках, як скорострілами більш зручнішими для кінноти. Цей відділ теж складався зі самих майже фронтових Гордієнківців, і я старався приділити до нього на поповнення найсвідоміший національно та соціально елемент, бо ж ця сила була головною опорою в бою і, — нема де правди діта, головною опорою… на кожний випадок Старшини в полку майже нічим не відріжнялися, ані в озброєнні, ані в одязі. Тільки угли з тасьмами на рукавах відзначали тих, що повнили обов'язки сотенного, четового і т. д. 3. сотня і 4., в перших днях були тільки проектовані, в команді зв'язку було всього 6: три телефоністи й три телеграфісти.

На другий день по нашому влаштуванні на помешканню повідомили нас телефоном зі штабу дивізії, що на поповнення полку призначено партизанські відділи полковника Полозова та Полтавський партизанський відділ під орудою сотника Уральських військ Епова.

Про перший з цих відділів згадував я ще в першій частині своїх спогадів. Це було збіговисько російської офіцерні — свавільне, слабо карне і з таким препоганим соціяльним успосібленням, що я просив генерала Натіїва, щоби минула мене чаша сія. Та коли наказ про цей приділ до мене «Київських партизанів» повторено, я приїхав інкогніто до їх розташування у «Тираспольських Касарнях». Що це було — тяжко передати. Коні погано чищені, вартові коло них грають у карти. Більша частина «партизанів» у місті по приватних мешканнях та готелях. Стан коней, які я перечислив, цілком не відповідав станові людей, яких список, та ще з обов'язковим означенням ранг і старшинства, був у штабі Натіїва.

Біда! Але на щастя, «Київські партизани» так хотіли бути під моєю командою, як я хотів їх мати в себе.

Тому вони якось виминули приділення до мене і залишилися надалі для формування в Києві та склали кадри «гетьманського» перевороту. До речі, назва «Київські партизани» цілком не відповідала своїм змістом властивоети цього відділу. Він же і сформувався в запіллю, мовляв, з українських військ у Житомирі та ніколи не був У запіллю ворога, якщо не числити пізнішої чинности цього відділу проти Центральної Ради як «партизанів»…

Щодо «Полтавських партизан»»», то тут справа вийшла інакше. Вони сформувалися самостійно на Полтавщині з полтавців і тоді, коли вже всі українські частини відступили аж за Гребінку. Весь час і самостійно чинили в глибокому запіллю російських військ і щойно потім приєдналися до головної маси українських військ.

На другий день після того, як мене повідомлено про приділ «Полтавських партизанів» до нашого розташування, приїхали кватирієри від них, які, очевидячки, мали ще до того і розвідочну функцію, значиться подивитись, що ми за одні, подібно як це я їздив до «Київських партизанів».

Дивно, як швидко починає ділати певна засада, на якїй формуються війська. Висунено принціп добровільництва та вільного найму вояцтва і воно негайно перетворюється в зарібників у групи, «артілі» «ляндскнехтів», які вишукують собі кращого «капітана», кращих умов — не несення військового обов'язку перед нацією, а вибачте, праці — не кращого заробітку, бо цей останній мотив ше не був тоді актуальний в наших нових формаціях, тому, шо все ж таки люди йшли до них із певного почуття необхідности йти на боротьбу за певну, хоч і для кожного інакше усвідомлену ідею. Також і питань грошевого чи матеріяльного забезпечення не ставили вони в першу чергу, а лише питання певности відносно командаита (персональний принціп), та співзвучиости ідеольопчної (соціяльно-національний принціп) тієї частини, куди йшли, щоб ризкувати своїм життям.

Щоб не було закидів у тенленшйиости такого освітлення зокрема з боку читачів галичан, треба пояснити, що Наддніпрянщина тоді була далеко не моноліт; шо заверюха революції лише зворушила все, — але не соціяльна, ані національна свідомість, які не були великі; шо не було тоді авторітетного проводу і не було тих сугестій, якими держалося Українське Січове Стрілецтво в часи війни, та шо вся майже інтелігенція, за малим винятком, була дезорієнтована навалою грізних і катастрофальних подій.

Отже, від «Полтавських партизанів» приїхали їх бунчужний та двох «козаків».

Бунчужний теж Гарасименко, але Андрій, з Полтавщини, типовий запоріжський козак, як їх інколи малювали на старовинних малюнках — з витягнутим смаглявим обличям, грізно насупившими бровами над трохи дико поблискуючими очима. Стрункий, мов викутий з бронзи. Вузький в пасі, широкий в плечах; чорні тонкі, а довгі вуса до долу, голена голова і, — чого я не надіявся, — оселедець як у козака Мамая. Він був зі селян, підстаршина, якогось з російських кінних полків ґвардії. Я спинився так довго над змалюванням цього бунчужного, бо він відіграв таки чималу ролю в життю полку, зокрема в його відносинах до "Полтавських партизанів", бо був одним із самоуків, що їх висунула революція, а не відіграв такої ролі, скажемо, як її відіграв відомий Буденний, мабуть, тому, що не сприяли йому обставини. Цей бунчужний 3-ої сотні Гордієнківців героїчно згинув вже як командант тієї сотні в 1919 році, коли він з трьома своїми козаками, окружений в околицях Вапнярки Денікінською кіннотою, засів у хуторі, де боронився кілька годин і був рознесений на ворожих шаблях, відкинувши всі пропозиції здатись.

«Козаки», що з ним приїхали, були колишні старшини російської армії, обидва воєнного часу, один від кінноти, другий від піхоти.

Бунчужний балакав чудесною полтавського вимовою, «козаки» страшенною мішаниною намагалися балакати по українськи.

Кватирієри, оглянувши умови їх майбутнього розташування, пішли між Гордієнківців побалакати. Щось з годину відбувалася ця розмова, причому найбільше балакав бунчужний, який все держався одинцем і все якось на самоті балакав з Гордієнківцями.

Коли кватирієри від'їхали, поінформували мене Гордієнківці, що ці «Полтавські партизани» ще так-сяк можливі, що хоч там головно старшини, але, як згадував бунчужний, то вони гарно ставляться до української визвольної боротьби, над селянином не знущаються, а до того хлопці бойові. Тільки погано, що команда не надійна з погляду національного і хтозна, чи теж не контрреволюційна. На другий день після цих відвідин кватирієрів повідомили мене зі штабу, що «Полтавські партизани» не погоджуються приєднатись до полку, про що заявив рішуче сотник Бпов, а ще за один день почули ми відгомін української пісні, що наближалась до наших касарень, та побачили крізь вікна під'їзжаючий відділ в 30–40 кінних на добрих конях, однаково вдягнутих і узброєних. Всі були в сірих смушкових шапках з жовтими шликами та срібними дармовисами. Останнім у цьому відділі гарцював на чудесному коні знайомий нам Гарасименко — бунчужний, а за ним їхало два вози теж з гарними кіньми та вкритих покривалами. Взагалі підходила до полку гарна військова частина, а були це «Полтавські партизани». За хвилю до нашого помешкання увійшов молодий, стрункий хлопець років 25 — гарненький бльондин і зголосився в мене як помішник коменданта партизанів та доповів, що партизани являються в склад полку на приказ української влади. Він намагався балакати по українськи, але йому якось не йшло. Це був «штабротмістр» (ранга низча сотника) російської служби барон Штакельберг.

Вже саме прізвище та титул барона зраджували його походження і дійсно, як я потім довідався вже від німців, барон Штакельберг був дуже старовинного роду, який походив з ливонських рицарів і дивними кутермельцями історії опинився в Лубнах, де від їх баронства залишився цьому останньому представникові роду лише титул та маленький домик зі садком у Лубнах, де жила мати та дві сестри цього помішника команданта «Полтавських партизанів». Звичайно, на шлях служби в українській збройній силі привів його випадок і цей Гарасименко — бунчужний. Лікуючись від ран, був він в момент революції дома і коли кадрові старшини, а він був із кадетського корпусу та військової школи, «самоопреділялись» у громовиці та хуртовині революції, він кинувся формувати територіяльний загін, який його і потягнув до українців. Добрий вояка, але цілковито, ані соціально, ані національно не означений; зрештою, потім опинився у свиті біля гетьмана та, здається, загинув від української таки кулі в час повстання 14 грудня 1918 року у Києві.

Сотник Епов за весь час перебування Гордієнківців у Гарматній Школі так і не з'явився, очевидно, настрої полку були не по його думці. Як побачимо далі, це був типовий «общерос», себто «єдинонеділимець» і до того ще рішучий соціяльний ворог большевиків, який був готовий йти з ким хочеш і куди захочеш, аби проти комуністів. Ясно, що він у нас довго не витримав і вже в Лубнах пересварився зі своїми партизанами та зник, і як я довідався вже на еміграцій зі споминів генерала Гайди, опинився якимсь то способом аж у Колчаківській армії на досить значних там посадах.

Новоприбувші розташувалися в призначеному їм помешканню і залунала так вже позабута для Гордієнківців російська мова та лайка, бо дехто з партизанів цілком не володів українською мовою, а більшість намагалася балакати страшенною мішаниною.

Це викликало зразу низку непорозумінь, бо Гордієнківці навмисно не розуміли звернень до них по російськи.

Вечером того ж дня чув я, як барон Штакельберг вичитував своїм підлеглим про необхідність вчитись української мови та наказував бунчужному впорядкувати школу мови. А на другий ранок Гордієнківці трохи вже і погодились з новими товаришами полку, побачивши, як старанно вони ходять коло коней, як вчились орудувати шаблею і т. д.