Військово-історичні праці. Спомини: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Уся біда трапилася тому, що у двоєрідної сестри була дуже мала дитина, а старша тітка, що жила на Звіринці, мала корову. Поки йшла боротьба за Київ і свистало та літало по всіх усюдах, обидва мужчини сиділи дома. Але коли стихло, вони вибралися по свіже малою, бо дитина ледви не померла, тому що в матері з хвилювання пропало молоко.

Йшли собі обидва, узявши ще слугу «уборщика» з Кадетського корпусу, бічними вулицями й щасливо дійшли аж до Васильківської вулиці, де їх зустріла стійка червоноармійців Муравйова і зажадала легітимації. Бідолахи безжурно та впевнено витягнули ті «червоні посвідчення», які уряд Центральної Ради наказав мати усім службовцям та які корпусне начальство усім видало і наказало завжди з собою носити, а наказу сховати ще не було. Цих посвідчень було досить, щоби червоноармійці почастували обидвох прикладами, називаючи неписаними словами та контрреволюціонерами і повели зі собою кудись.

Слуга щасливо втік і передав усе жінкам. Останні взялися до рахункової акції, побігли до ревному штабу Муравйова — благали, просили і щойно за яких три дні довідалися, що обидвох арестованих негайно по аресті як контрреволюціонерів «виведено в расход» на кручах Дніпра коло «Царського саду», де в цей час «виведено в расход» сотні інших, може, й не таких «контрреволюціонерів», може і тих, кого, мабуть, і варто було розстріляти за «нейтралітет», ворожий всяким змаганням і всякому поступові.

З бідою жінки вимолили дозвіл поховати убитих — «це падало, якому все одно де гнити», як цинічно заявили у штабі Муравйова одичавілі в світовій бойні та у громадській війні чини штабу, деякі зі знайомих тіткам «офіцери».

Тяжкі часи — тітка так посивіла, що я її ледви-ледви пізнав, а в двоєрідної сестри померла дитина і вона була напівбожевільна.

Але цікаво, як вони, ці нещасні, оцінювали події — кого винували? — Однаковісенько і Муравйових, і Центральну Раду — перших за неугрунтований розстріл, — другу за дикі розпорядження і дикий шовінізм, примушування людей брати «посвідчення» — причину розстрілу.

Бачив я і директора київського корпусу — на жаль, забув прізвище (здасться, Семашкевич), старого генерала, який хотів використати мене для «признанія кадетскаво корпуса нейтральним і науковим оазісом»; це акцентую, бо, як побачимо далі, він же був далеко не «нейтральний» під час повстання Директорії проти гетьмана.

Ті інтелігентські круги, в яких перед війною я бував, ці професори університету, з яких дехто і досі в Академії Наук, лаяли український рух і Центральну Раду на всі заставки, аж гуло. Доводили мені науково та ненауково, що все це не життєве, пускали навіть аргументи німецької вигадки, та єдине, за що хвалили уряд Центральної Ради, то за те, що він привів німців, які нарешті зроблять порядок. Бігме тоді вперше побачив я, скільки тієї персональщини обивательської сидить у цих мужах науки.

Ще гірше було в колах дрібнобуржуазної інтелігенції, цієї зрусифікованої чи там російської. Вони лаяли, ненавиділи уряд Центральної Ради з тих же самих мотивів, як і моя рідня: — мовляв, він роз’ятрив большевиків, які розстрілами старшин та інтелігенції помстилися за сепаратистичну політику Центральної Ради, що коли б не це «учреждєніє», то, мовляв, російська інтелігенція та старшини дали би таку відсіч большевикам, що їм би й не бачити вулиць «Матери гародоф русскіх» та що тоді Малоросія стала би базою для «вазрожденія Рассеї» та продовженням війни з німцями до «победнаво конца», а не погибелю Росії, віддаючи її на поталу німцям. Німці ж бо вороги та вони ж видумали большевизм і випустили Леніна, вони ж видумали Україну та всі ці Центральні Ради, Секретаріати і таке інше…

Цікаво, що ця інтелігенція, що присіла під тяжкою рукою німців, нишком приготовувалася до повстання проти німців. Деякі з моїх знайомих старшин просто казали мені, що коли би Центральна Рада привела антантську допомогу, вони би з нею тимчасом погодилися, але з німцями ніколи, навпаки будуть готуватись їх бити.

Міщанство, оці дрібні крамарі та перекупки на базарах, критикували найменше та дійсно були би цілковито вдоволені з того, що, мабуть, уже буде порядок і не буде оцих несподіваних реквізицій та стрілянини, якби вони були певні довозу всього необхідного із села, що ще не почалося та відносно якого були трівожні, непевні вістки.

Села коло Києва, з якими я мав тоді чимало зв’язків, бо як прибічник територіяльно міліційної військової системи, ще з передвоєнних часів, я використав дозвіл царської влади мати у війську 25 % територіальних новобранців, щоби зробити спробу хоч частинного усуспільнення війська. Тому я, командуючи сотнею (для цензу як старшина генштабу) в Києві, нав’язав тісні зв’язки з родинами своїх територіяльних вояків, щоби зробити для них військо не таким уже чужим та ворожим.

Отже, спроба вдалася, хоч мої бувші підлеглі, що були в моїй сотні в 1910–1914 році, частинно погинули в світовій війні, але зв’язки та приязні відношення зісталися. Був ще один міцніший зв’язок, а саме отой мій кінний джура — друг і незмінний «сопутник» на протязі цілої війни — Кірієнко, незаможний селянин з Межигір’я, близько Києва.

Ці мої приятелі не рвали зв’язків із моєю родиною і до них звертався я, коли треба було сіна для гайдамацьких коней та для коней з полку, які полк купував переважно із тих коней, що їх село забрало від панів. Все одно вже ясно було, що ці коні певно відберуть німці, які вели про цих же коней поки що розвідку.

З возами сіна і з ремонтними кіньми приходили до помешкання Юнацької школи ці знайомі пригородні селяни та ділилися з нами, як зі своїми, думками і вражіннями.

«Навіщо оті німці, пане полковнику», — обурювався голосніше від усіх та більш отверто від усіх, як цілком «свій», Кірієнко. — «Ми вже на селі почали організуватись, щоби тих москалів уговкати та свій лад селянський, український дати. Вже із другими селянами змовлятися стали та от маєш німці. Офіцерня знову сили набирає, та ще у війську Центральної Ради, мабуть, правда, що там сама буржуазія сидить… Навіщо? Навіщо революцію робили, щоби знову панів та «Ґаспод афіцеров та ісправніков» мати. Цього ж не буде!»

В тоні Кірієнка говорили й інші селянські групи, висловлюючись більше чи менше щиро, більше чи менше радикально, в залежности до їхнього індівідуального успосіблення. Чим незаможніша була група, тим більше було в неї невдоволення з приходу німців, тим більше побоювання змін політично-економічних.

Ще більше чим зі мною розбалакували та шушукалися селяни з Андрієнком, який потім ділився своїми вражіннями зі мною, вияснюючи, що селяни дезорієнтуються та починають виступати проти української самостійности, якщо вона зв’язана з німецьким пануванням, висловлюючи при тому свій жаль, що не піддержали Центральної Ради, бо, мабуть, тоді такого не було б.

В українських інтелігентських клюбах, як у клюбі «Родина» та в інших осередках, не було якоїсь думки про дальше майбутнє і годі було розібратися, що робити, головно тому, що, очевидячки, мені, як кадровому старшині не вірили, бо все якось оминали простих відповідей, до того і мовою я тоді володів дуже таки препогано, а це теж впливало доволі негативно.

Андрієнко, якого я посилав на розвідку, теж не міг принести нічого ясного, він розводив руками зі словами — «певно, що це так треба — так неминуче».. Ходили ми навіть у якусь кавказьку їдальню на Фундукліївській вулиці — осідок лівих течій Центральної Ради, але й там годі було про щось дізналися, бо крім невдоволення тією реакцією, що мала наступити, нічого виразного; може, знову таки перед нами скривали..

Найбільш рішучі настрої проти сучасної політики були у слобожанців, зокрема в «червоному куріню», вони казали, що С. Петлюра зрікається командування.

Щоби дізнатись правди, пішов я одного дня до С. Петлюри, який жив тоді в якомусь готелі, назви не пам’ятаю, здається чи не «Прага».

Побачив Симона Василевича, але від прямої відповіді на моє пряме запитання: чому він зрікається командування, він ухилився, сказавши, що, мовляв, він хорий, перетомився, почуває себе не на свойому місци і т. д. Коли ж я спитав, що мені з гайдамаками робити, спитав таки, хоч і відчував, що це трохи й по дитячому, але досада брала, то звичайно дістав відповідь: «А що ж ви хочете, — ви ж військовий, треба значиться воювати, а я цивільний, то мені вже годі»…

Пішов я тоді до полковника Слівінського за порадою, бо він числився начальником ґен. штабу. Той каже, що Петлюра зрікся тому, що розводить політику та амбіцію, а нам, військовим з обов’язку та державного почуття, таке робити годі.

Побачив я і військового секретаря Жуківського. Він таки соціяліст і мені більше подобався від інших. Жуківський почав мене формально іспитувати, по соціальним і національним питанням. Розпитував докладнісенько, якими кадрами я розпоряджаю, про їх настрої і т. д. Після цього всього сказав мені, що я мушу залишитись у армії та далі вести полк у лівому напрямі, бо, на його думку, німці ледви чи можуть ризкнути провадити якісь соціальні реформи, що їм ходить лише про економічні вигоди, що ми мусимо цими економічними вигодами росплатитися за збройну допомогу та можливість так-сяк усталити владу та порядок. Головне, що просив мене п. Жуківський, то вдержувати з ним безпосередній зв’язок навіть, коли я піду з Києва — інформувати його та у нього інформуватися, щоби не помилитися.

Отже, і всі мої тодішні інформації; — тільки не знали ми нічого про настрої робітництва та великої буржуазії. До кругів останньої вступ українському старшині навіть і полковникові був неможливий, а робітництво потонуло ніби в мраковинню, спокійне — зосереджене, хоча невеличка його українська частина навіть привітно ставилась до українського війська, але вистерігалася всіляких політичних балачок вперто та рішучо. Видно щось впорядковано готують — а шо?..

Отже, врешті-решт, для нас тоді виявилася така нібито ситуацій російські інтелігентські круги різко до українців ворожі, хоч частина виправдує прихід німців, міщанство, жидівське, українське та російське — байдуже, навіть вдоволене. Селяни не проти Центральної Ради і за Україною, тільки бояться соціяльних утисків і правих реформ з боку німців, ліві ж чинники Центральної Ради запевняють, шо таких реформ не буде; робітництво мовчить, але українська частина його нам не ворожа.

У цій ситуації треба було рішатись: відійти від праці, від акцій, але як? Залишитись у Києві чи на Україні та рано чи пізно підпасти наказові про мобілізацію, бо всі ми мобілізаційного віку. Втікати, а куди? На російський червоний бік? А чи там є українська влада?.. До далекого Корнілова?.. Не по шляху з ним і соціяльно, і національно. На Кубань? А чи є ще та самостійна українська Кубань?

До того ще питання: чи ж маємо ми право руйнувати ту військову силу, яка мабуть що зможе так-сяк бути опорою тим лівим групам, які не хочуть правих реформ і будуть їм протиділати?

У Запоріжців тимчасом сталися зміни. Демісіонував генерал Пресовський та полковник Балецький. Перший мені з’ясував свою демісію тим, що тепер кожний кадровий російський старшина мусить це зробити та як того я не розумію, тим для мене гірше і т. д., а Балецький сказав, що він ще роздивиться і або поїде до поляків, або буде працювати в українському генштабі у Слівінського.