«Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов»: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Нащадки антів і склавинів на кінець VII ст. піднялися до переддержавного рівня організації суспільства. Утворювані в цей час союзи племен спочатку були, очевидно, тимчасовими конгломератами різних племен або союзами дружинників різних племен під час військових походів, але з часом створювалися дедалі стабільніші союзи сусідніх племен, які поступово перетворювалися на феодальні князівства. Коли ці князівства увійшли до складу Київської Русі, повного й остаточного злиття колишніх союзів племен в один етнос не сталося, бо люди були міцно прив'язані до своєї землі традиціями предків і послідовно зберігали свої етнічні й діалектні особливості. Взаємозв'язки і взаємовпливи в той час відбувалися на реґіональному рівні, в першу чергу між сусідами. Тому поряд з консолідацією всієї держави значно інтенсивніше відбувалося реґіональне об'єднання окремих її частин: відокремлених лісами й болотами Наддністрянщини, Полісся, Прикарпаття й Волині; полоцько–смоленського реґіону; Псковсько–Новгородської землі, а згодом — і Ростово–Суздальської.

Таким чином, виникнення окремих східнослов'янських народностей, зокрема й української, відбувалося не внаслідок поділу так званої давньоруської народності на три частини, а шляхом консолідації кількох суміжних і близькоспоріднених груп східнослов'янських територіально–племінних об'єднань у компактні культурно–етнографічні масиви. У ході дальшої консолідації вони поступово переросли в українську, російську та білоруську народності. Однак консолідація східнослов'янських територіально–племінних об'єднань відбувалася не синхронно. Як свідчать археологічні джерела, різниця в матеріальній і духовній культурах між окремими праукраїнськими племінними союзами Півдня почала зникати ще в переддержавний період у VIII—IX ст., і в XI—XII ст. Культура цих племен уже становила відносно монолітну цілісність. На відміну від неї, літописні племена лісової Півночі Східної Європи зберігали свою етнокультурну своєрідність аж до розпаду Київської Русі у XII ст. Отже, етнічні процеси на півдні Русі, який перебував ближче до візантійських центрів цивілізації і зазнавав їхніх впливів, розвивалися швидше, ніж на півночі. Через це формування українського етносу відбулося раніше, ніж у білорусів та росіян[37].

В епоху феодальної роздрібненості, що настала на початку XII ст. після розпаду Київської Русі, на її території виникли одне за одним самостійні князівства–держави — Київське, Чернігівське, Переяславське, Галицьке, Володимиро–Волинське, Турівське, Смоленське, Полоцьке, Володимиро–Суздальське і Новгородська феодальна республіка. Ареали цих політичних утворень в основному збігалися з давнім племінним членуванням східнослов'янської етномовної території.

На терені України консолідація суміжних близькоспоріднених груп протоукраїнських територіальних племінних об'єднань у компактні культурно–етнографічні масиви в цей час відбувалися у двох ареалах: на Середній Наддніпрянщині (ядро Київської Русі — Київщина, Переяславщина і Чернігівщина) і в Галичині та на Волині (Галицько–Волинське князівство).

Коли у другій половині XII ст. Київ став занепадати, серед українських князівств усе більшого значення набував Галич. За князювання Романа Мстиславича (1199—1205) та Данила Галицького (1202—1264) Галицько–Волинське князівство досягло найвищої могутності. Данило Галицький дістав титул короля Русі, зумів не підкоритися владі монголо–татарської Золотої Орди. Галицько–Волинська держава об'єднувала тільки етнографічно українські землі, і через це в її культурі українські національні прикмети виступали сильніше, ніж у культурі Київської Русі. Після її занепаду Галицько–Волинська держава продовжила на ціле століття існування української державності й стала основним політичним центром усієї України.

Є підстави вважати, що вже на кінець XII ст. українська народність у тому розумінні, до якого ми звикли ще зі шкільної лави, в основному сформувалася і мала дві гілки: галицько–волинську (вона зберегла за собою традиційну назву Русь) і наддніпрянську, для якої з кінця XII ст. з'являється назва Україна.

Особливість формування білоруського етносу полягала в тому, що на сучасній білоруській етномовній території споконвіку жили не слов'яни, а балти, від яких походять сучасні литовці і латиші. Безпосередніми предками білорусів були кривичі, дреговичі й частково — радимичі. У VIII — на початку IX ст. на території сучасної Білорусі виразно виділялися дві великі й різні за походженням етнічно–племінні групи східних слов'ян. Одну з них, південно–західну, що займала Полісся та суміжні землі, становили переважно дреговичі. Вона була тісно пов'язана з північноукраїнськими племенами (волинянами, деревлянами, полянами); друга група — північно–східна — охоплювала племінний союз кривичів (як ми вже відзначали, їхні предки прийшли на північ Східної Європи з південної Балтики).

Дреговичі сформувалися внаслідок переселення частини волинян та деревлян на північніші території за Прип'яттю, заселені балтами. Це переселення відбувалося поступово й повільно. У VII ст. пам'ятки празької культури, на основі якої сформувалися волиняни та деревляни, з'явилися на лівому березі Прип'яті, де згодом виник племінний центр дреговичів — Турів і важливий економічний та культурний центр Пинськ. У VIII—IX ст. волиняни й деревляни просунулися на балтські території ще далі — аж до Верхнього Німану. Волиняни заселили також сучасну Берестейщину (Брестська область Республіки Білорусь). Вплив балтського субстрату на слов'янських переселенців виявлявся по–різному, але посилювався в міру просування волинян та деревлян углиб балтських територій. На Берестейщині мова й культура волинян не зазнали істотних змін (від найдавніших часів і донині межа між українцями та білорусами в цьому реґіоні проходить по річках Ясельда — Прип'ять — гирло Горині). У північніших ареалах вплив балтів на слов'ян був настільки інтенсивним, що змінив навіть слов'янський (поліський) антропологічний тип: дреговичі вже належали до валдайського антропологічного типу, який вважається балтським[38]. До нього ж належать і сучасні білоруси.

На півночі Східної Європи кривичі з басейну р. Великої на рубежі VI—VIII ст. почали інтенсивно розселятися на значних територіях у Вітебсько–Полоцькому Наддвінні і на Смоленській Наддніпрянщині (майбутні Полоцьке і Смоленське князівства), заселених балтами. Протягом VIII—IX ст. унаслідок асиміляції місцевого балтського населення сформувалася окрема етнографічна група кривичів — полоцько–смоленська. Частина кривичів, що заселила землі по р. Полота, згідно із свідченням літопису, називалася полочанами.

Інтенсивне переселення кривичів на споконвічні землі балтів тривало і в IX—X ст., а в XI ст. вони заселили всю сучасну територію Білорусі до умовної лінії Ізяслав — Борисов — Орша. Протягом IX— XIII ст. псковські й полоцько–смоленські кривичі розвивалися як самостійні етнічні групи, але між полоцькими і смоленськими кривичами вже ніякої етнографічної різниці не було.

Племінний центр полочан — Полоцьк уперше згадується в «Повісті минулих літ» під 862 р. З кінця IX ст. він уже був у складі Київської Русі. У X ст., тобто приблизно через століття після виникнення на Середній Наддніпрянщині ранньоукраїнської держави — Русі, полоцькі кривичі створили Полоцьке князівство.

Полоцьк і Смоленськ відігравали важливу роль у торговельній системі Київської Русі — на річковому шляху «із варяг у греки»: вони контролювали корабельні волоки між Верхнім Дніпром, Двіною та Волховом. Крім того, Полоцьк був пов'язаний Двіною з Балтійським морем, завдяки чому полочани змогли налагодити самостійну торгівлю із Заходом. Усе це створювало сприятливий ґрунт для виявлення в полочан дуже ранніх самостійницьких прагнень. Так, ще на початку правління Володимира Великого (тобто у 80–х рр. X ст.) полоцький князь Рогволод зробив спробу вийти з–під влади Києва, і відтоді ці прагнення не припинялися аж до кінця XI ст. Демонструючи власну гідність, полочани в середині XI ст. збудували услід за киянами свій Софійський собор. Полоцькі князі воювали зі Псковом та Новгородом і намагалися приєднати їх до свого князівства. Наприкінці XI ст. Полоцьк перший з давньоруських міст досягнув фактичної незалежності від київського князя[39]. Полоцьке князівство проіснувало до кінця XIII ст., аж поки в 1307 р. не увійшло до складу Литовського князівства. На думку білоруських істориків, Полоцька земля стала осередком виникнення і розвитку білоруського етносу й національної державності.

Двом етнічним групам протобілоруських племен відповідали два діалектні масиви (= дві мови) — поліський і кривицький, які відрізнялися багатьма фонетичними, граматичними й лексичними особливостями. Зокрема, для поліського діалектного масиву («поліської мови») були характерні:

а) дифтонги;

б) зміна ненаголошеного а > е (мeсец, пaметь, тысеча);

в) рефлексація Ђ > е (лес, лeта, дзед);

г) перехід е > о після шиплячих та j перед твердими приголосними і в кінці слова (жанa, нaшому, чатыры);

ґ) наявність фрикативного г (?);

д) білабіальний w (вoўк, дoўгі, здарoўе, кроў, прaўда);

е) стверділий р (бурaк, зoрка, звер, рoгат, Рyрык);

є) тверді шиплячі ж, ч, ш і свистячий ц (жoлудзь, жэрдка, чoрны, чужы, шалoм, шэравoкі, крынiца) та ін.

Діалекти кривичів («кривицька мова») мали такі найхарактерніші риси:

а) перехід ненаголошеного е > о після м'яких перед твердими приголосними: гняздo — гнёзды, вядрo— вёдры, сялo — сёлы, зелянeць — зялёны;

б) проривний g: нaga, gaлaвa, дapoga;

в) губно–зубний в;

г) зближення і збіг свистячих ж, ч, ш — з, ц, С («чокання» і «цокання»): мець «меч», хоцy «хочу», цоловeк «чоловік», в ручe «в руці», нoвгородечь «новгородець»;

ґ) тверді шиплячі ж, ч, ш і свистячий ц;

д) збіг з' — ж', с' — ш': показu «покажи», вaсих «ваших», жернo «зерно», помaжати «помазати»;

е) сполучення гл, кл на місці праслов'янських dl,' tl: жереглo, мочuгло;

є) відсутність ефекту другої палаталізації задньоязикових приголосних (тобто збереження сполучень гв, кв замість очікуваних зв, цв: гвeзда «звізда», квет «цвіт», кедuть «цідити» та ін.

[37] Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 101.

[38] Седов В. В. Восточные славяне в VI—XII вв. — M., 1982. — С. 118; Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 105.

[39] Залізняк Л. Від склавинів до української нації. — С. 112.